Вчасно подбали про безпеку Олега. Його повезли під надійною охороною до Бубнівської обителі, хай там перечекає у тиші.
— Правда? — все ще не вірив почутому князь. Мо й справді бояри до нинішньої ворохоби непричетні, це чернь невдячна підняла руку на свого волостелина?
— Істину мовлю. Як правда й те, що послано нині до Ляхів від твого імені по Ольгу: хай вертається з сином Володимиром.
— Спасибі.
— Нема за що. Ми піклуємося про мир у твоїй родині. Ти високо сидиш на золотокованому столі, здалека тя видно. Тому обіцяй нам, заприсягни і підпиши грамоту, що будеш жити з княгинею Ольгою в згоді. І цілуй хрест, що стане в Галичі по-старому.— Костянтин Сірославич кивнув пальцем печатнику Яну і той приблизився до князя із наперед затовленою грамотою.
Записав Іван Русин:
"Седмицю по тому, коли спалили Настусю, покликав мене князь Ярослав до себе і сказав:
— Бачиш, що содіяли зі мною галичани, яку рану смертельну нанесли. Ти вчив мене, мудрий книжнику: будь добрий і милосердний до людей малих. І я слухав тебе: я для них учидлища відкривав... я для голодних відчинив свої житниці... я для них будував города і храми... я беріг їх синів, щоб не падали вони на полях брані... я бояр своїх гамував, щоб не закабалювали смердів. А що-м дістав, замість дяки? Кострище страшне на Золотому Току? Боже, боже, скільки років ходив я сліпим, голублячи вовків, яко ягнят. Відповів я йому:
— Найлегше сильному звинуватити слабого. Чи винні вівці, що потолочили твоє жито, коли їх сюди спрямували пастухи — бояри твої? А ти перед боярами скорився. Де ж полки твої залізні? Знаю, відповіси: "Я воював з боярами". Але воював ти з ними тайно, печатника Яна слухаючи, а треба явно — і боготворив би тя народ.
— Не хочу слухати про народ. Це плем*я смердючих робів, — мовив мені князь.
— Ти їх ніколи не любив... Ти любив себе. Загоспода-ровуючи землю — про сліди для історії дбав та про власну вигоду.
— Може, й так. Нема в цьому, гадаю, нічого лихого. Та не про це тепер... Треба хіба про помсту думати...
— О певно, це найлегше. Для цього в тебе навіть сила знайдеться. Твій вітець за один день, помсту воздаючи, стяв п'ять сотень голів, ти ж іди по злочинному шляху далі: каменя на камені не залиш із Галича. Прославишся тоді во віки віків, слід твій заплюють прокляттям. Бо ж цілу землю не сплюндруєш... а коли й сплюндруєш, то залишиться на ній близна від твого меча.
І розійшлися ми незадоволені один одним, як вороги". Писав Іван у "Саду" своєму:
"Обіцяв князь: я збіжжя дам голодним, ліси мої відкриті для сокир — рубайте хижі. Обіцянка князева вмерла разом з Настусею; кибіть рожанця твого, осподарю, бояри поламали, ослабла тятива.
Думаю про кибіть твого духа, княже".
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Настусе, страднице великоока, чесна жоно, за тобою плачу кервавими сльозами, як за сестрою, як за Любаною своєю, як за молодістю, що відшуміла; плачу і докопуюсь первопричины твоєї смерті.
Ти вийшла з пущі Тисменицької, з глибин Русі ратай-ської і сіла побіч князя; вбили тя, сестро, не за те, що сіла, і не за те, що любила, а за те, що вийшла з глибин. Глибини-бо завжди лякають".
Писав Іван у "Саду" своєму:
"Ненавиджу від сего дня вогонь; не той вогонь ненавиджу, що гріє всіх убогих, що путнику у пблі доточує життя; ненавиджу вогонь, який у попіл обернув грамотку княжу, в якій нагадано боярам і купцям: "Вольних у рабство не маніть, не множте закупів і рези не лупіть".
її спалили у гридниці князевій на пиру бояри, сам князь, без кибіті зоставшись, грів руки над смрадним вогнем.
Ненавиджу вогонь, чий дим смердить ярмом; і кличу я вогню на цей вогонь: спали його, божественний, дотла".
V
Княгиня Ольга покидала Галич...
Княгиня, щоправда, покидала Галич не один раз: двічі її вози викочувалися з Німецьких воріт і стелилася їм дорога на захід.
Тепер покидала Галич востаннє і назавжди.
Коли возниці впрягли в хомути коней, а челядь двірська винесла на вози з покоїв княгині-матері останні коробиці та клунки, вона прийшла до його світлиці. Ярослав сидів за столом, підперши голову рукою, і вдавав, що його не обходить ні її від'їзд, що заповнив Дитинець тривожним гулом і перешіптуванням, ні оця її поява. Навіть пози не змінив. Хотів цим, мабуть, сказати княгині, що між ними все переговорено. Вона підступила до нього близько.
— їду я, княже й мужу,— прошепотіла.
З-під вій князь міряв її високу і таку ж, як замолоду, худу статуру. Обличчя мала жовтаве, тоненька суха шкіра на вилицях блищала, як навощена, попід очима й на лобі сіклося павутиння. Очі світилися, як у давнину, чорним вогнем, і вогонь той ані не грів, ані не запалював. Як вогник на межі. Осьмомисл з ненавистю подумав, що княгинині очі тупі, як у риби. Зате руки її безперервно ворушилися, бігали по чорній одежі, мовби вищупували рубці й латки; пальці її то спліталися в клубок, мучилися в тісноті, то враз розчіплювалися, щоб знову вищупувати рубці, повзти по одежі.
— Іду я,— повторила Ольга.
Він навмисне потягнувся, позіхнув.
— То їдь, — вимовив недбало. І тут же, забувши роблену байдужість, додав з серцем: — їдь, якщо надумала так... якщо ніякий корінець не в'яже тебе, як пуповиною, з Галичем, то — щасливої дороги.— Билися в ньому, змушений був собі признатись, два соколи: один сокіл білий, а другий — чорний. Котрийсь з соколів означав полегшу. Так, так, тепер йому стане легше, не буде день при дні мозолити очі жінка, котру ніколи не любив, котру ненавидів і часто завдавав їй болю. Вона платила йому тією ж грошвою: мучила підозрами, жалила скаргами, укорочувала вік змовами, поки цими паль-цями-павуками не вирвала з нього серце. Тепер там, де повинно бути серце, зіяє яма, наповнена чорним застарілим болем.
Котрийсь з цих соколів означав жаль, бо таки прожив з Ольгою довге життя, а це щось та значить. Чи значить?
— Нічого мене з Галичем не в'яже, — відповіла врешті княгиня.— Не любив мене твій стольний град. Люди не любили... ніхто.
— Любов красна взаємністю. Не про це тепер нам розмовляти, Ольго, але висповідайся наостанку: чи любила когось у своєму житті?
Вона довго мовчала, схиливши голову на груди. Руки її заніміли на золотому хресті, що висів на грудях.
— Хіба, може, дітей? — згодом відповіла спроквола.— А може, й ні. Якась черства душа в мене. Чи винна я в цьому? Буду в обителі гріхи черствої душі покуту-вати-відмолювати.
— Могла б і тут. Монастирів і в Галицькій землі доста. Пощо труситись на возі аж на другий край Русі — у Суздаль залісний?
Жалів її. Жона ж бо...
— Не буде тут мені і в схимі спокою. Пам'ятають тут Чагрову доню, не заросли сліди моєї причетності до її смерті. Ти перший пам'ятаєш, ти живеш пам'яттю про неї.
— Не воруши старе, княгине,— попросив.— Болить.
— Не таке, видно, й старе, коли ще болить. Кохав ти Настусю, Ярославе? — Очі її ожили, зелені льодинки розтаяли. Крик нуртував у ній, у глибинах її єства, в очах.
Осьмомисл не відповідав. Боявся обпектися об жала глибинного Ольжиного крику чи, мо', жахався власного незагоєного болю? Стояв біля вікна, задивлений у прозорість шибок... з-поза шибок, з-поза їхньої прозорості посміхалася Настуся... попіл з Настусі розвіяли по дебрях і вертепах, пилинки з неї не лишилося... а вона, гляди, насміхається.
— Кохав, Ольго,— зважився-таки сказати.— І кохаю дотепер... до старості... до могили. Смішно? — раптом розхвилювався.— Гірко? Дивно? Розпусно? Не знаю, як люди скажуть, як осудять моє кохання... Люди, зрештою, бодай тепер повинні зрозуміти. Чи як гадаєш, Ольго?
Він не помічав, що його слова падали на неї кам'яними брилами, ранили до крові, розтирали, як жорна, на порох. І княгиня, чи то рятуючись од коленого каміння, чи то для того, щоб спити гірку чашу до кінця, спитала:
— За що, мужу, так кохав жінку з простого роду? Нащо це їй знати?
— Це важко розтлумачити, Ольго, ти цього не второпаєш. Правду кажучи, я сам не відаю за що. Може, за її ум, за щирість, за палкість у постелі. Може, за те, що ходила боса, як сама вона говорила, й завжди відчувала під стопою тепло отчої землі. Вона, певно, призначена богом для того, щоб виповідати мені про всі болі й жалі.
Вони ніколи між собою так мирно не розмовляли, а після страти Настусі мовби обоє поніміли, особливо уникав Ольги князь. Його не було з нею й тоді, коли лежав поруч на постелі, коли сидів поруч за столом у стравниці, коли молився поруч у божниці. І вона леліяла тепер надію, що Ярослав, роздобрений і схвильований, простить їй старе... простить смерть Настусину. Мусить простити. В неї мало часу... коні вже запряжені... зараз її коні рушать з Галича дорогою на Суздаль. Туди їде вмирати.
— Я прийшла, мужу, попрощатися.
— Бувай здорова, Ольго.
— Я прийшла сюди подякувати за все добре, що зазнала на цій землі.
— Молися за неї, Ольго.
— Я прийшла сюди просити, Ярославе Володимировичу: прости мені сварки численні, зло, котре виношувала, плодила й на тебе насилала...
— Прощаю.
— Що дітей проти тебе ворохобила. Володимира найперше...
— Прощаю.
— ...що стараннями моїми повели Настусю на кострище. Смерть її прости.
— Ні,— відказав рішуче, гнівно. В одну мить перемінився: з ласкавого і млявого став енергійним, холодним.
Хотіла цілувати йому руки й ноги, хотіла... але він не дав, підняв із землі, повернув до порога й злегка відштовхнув від себе.
— Іди, Ольго. Не проси, бо такого не прощають.— Високий, крутоплечий, з довгим сивим чубом, що пасмами спадав на плечі, був схожий на бога Саваофа, якого малюють ізографи на іконах. Саваоф теж не завжди вміє прощати.
Княгиня переступила поріг.
Осьмомисл далі стояв біля вікна; за вікном, на ґанку, Ольга цілувалася з сином Володимиром, невісткою та онуками. Цілувалися без слів, без причитания, ніби зібралася кудись у гості, а не до монастиря у Суздалі. Оддалік хилився у поклонах, мнучи в руках соболині шапки, гурт великих бояр: Сірославичі, Дитятичі, Мо-либоговичі, Ратичі. О, саме на них у замислах своїх опиралася Ольга. О, саме вони точили з нього кровцю, поки не виточили до краплі... поки не став він живим трупом.
Княгиня Ольга зійшла з ґанку. Єпископ благословляв її у путь. Хрест сяяв у його руці чистим злотом.
Вся в чорному, ніби уже прийняла схиму, княгиня клала поклони на схід, на захід, на південь і на північ.