Придбав, аби здійснити богоугодну справу – ромеїв постійно закликали до цього пресвітери під час проповідей. Знайомий кируларієві терапевтіс[544] вилікував чужинця від лихоманки, що вкрай змучила юнака. Добросовісний Конон, а це був саме він, згодом навіть став помічником свого визволителя. Більше того: пройшло ще кілька років і він узяв шлюб із Сосипатрою[545], донькою Ісихія, – з тим, аби покрити гріх прелюбодіяння юної розпусниці.
Шлюб доньки хоча й покрив ганьбу народження позашлюбної дитини, ясноокої кучерявої Феоктисти, але мало поміг кируларієві. Сосипатра якийсь час все ж утримувалась від розпусти і згодом народила Кононові ще й сина, але за тим одразу ж і пустилася берега – на цей раз остаточно. За іронією долі та, котра мала би рятувати батька, насправді своєю богопротивною поведінкою за шість наступних літ звела вдівця Ісихія в могилу: серце свічкаря не витримало привселюдного безчестя. Конон мав право звернутися до суду і тоді Сосипатрі, як заведено в ромеїв, за подружню зраду відрізали би носа, проте, пообіцявши тестеві ще за життя не ганьбити його ім'я, закрив на безпутство гінейки[546] очі та взявши справу тестя в свої руки, весь час пропадав поза домівкою, приходячи туди лише ночувати, оскільки й виробництво, і торгівля ледь животіли. Полишена сама на себе, Сосипарта, попри наявність двох дітей, загуляла вже не соромлячись зовсім нікого. Після чергових нічних походеньок її знайшли вбитою біля одного з будинків розпусти.
Зганьблений Конон хоча й лишився з десятирічною донькою Феоктистою та шестилітнім Антонієм один, зате перетворився з колишнього раба-невільника на власника цілого статку, по закону ставши єдиним володарем ергастирію і крамниці свого померлого тестя. Не одразу, але він таки здобув і повагу, й визнання як серед систими[547] константинопольських кируларіїв, так і серед служителів церков: своєю набожністю, працелюбством, майстерністю, скромністю й лагідним, мов полум'я свічі, характером. Мало того – в останні літа з Божої ласки золото потекло до Конона широким потоком, бо не лише справно ходив до церкви й щиро молився та чесно платив десятину, але й час від часу викуповував з рабства християн, що втрапили в неволю. Господь усе бачить.
Розширивши ергастирій, що займав тепер мало не всю садибу покійного тестя і в ньому працювало майже півтора десятки свічкарів, кілька літ назад за сім з половиною літр[548] золота придбав другу крамницю, зовсім поряд з Августеоном і це настільки пішло на користь справі, що ось недавно, на початку весни, навіть купив неподалік своєї майстерні цілий маєток, котрий належав недолугим нащадкам самого Маріана Аргира[549], віддавши за нього аж вісімдесят дві літри. Маєток, певно, пам'ятав ще часи іконоборця Льва Ісавра[550], але попри поважний вік мав більш-менш пристойний вигляд, хоча був досить скромних розмірів та не виділявся надмірною пишнотою, притаманною новітнім будівлям константинопольської знаті.
Власне кажучи, нова Кононова господа не виглядала маєтком, бо хоча сам дім і був складений колись із дорогого білого пароського мармуру, мав портик з коринфськими колонами і мозаїчну підлогу зі сценами полювання, але нагадував швидше віллу, аніж палац, та й землі навколо неї було не так вже й багато, трохи більше модія[551]. До десятка дерев – платан, акація, горіх, два оливкових дерева та кілька виноградних кущів робили Кононів "маєток" затишним, але кам'яна горожа потребувала оновлення і двері з вікнами вимагали заміни, а мозаїка на підлозі в деяких покоях місцями була де затерта, а де й узагалі побита . Та все ж історія жила тут у кожній шпаринці, а велич роду Аргірів, незважаючи на його занепад, назавжди оселилася в цьому маєтку й гріла душу нового господаря – дарма, що та не мала жодного стосунку до слави фамілії.
Конон так не поспішав би, коли не мав би наміру рано-вранці зустрітися з хірургосом Квінтом, латинянином, котрого напередодні сам запросив до Аргірової вілли, аби той оглянув пораненого Кононового гостя. Тож, коли управившись зо всіма своїми вранішніми клопотами, кируларій мало не підтюпцем дістався господи, Квінт був уже там і Феоктиста саме вела лікаря до покоїв хворого. Той, підігнувши ногу, непорушно лежав із закритими очима на лівому боці й по його блідому обличчю, спітнілому, злиплому волоссю та нездоровому рум'янцю досвідчений хірургос зрозумів, що втрата крові, певно, значна і стан пораненого досить важкий, роботи тут багато.
– Що трапилось?
– Мій гість отримав учора кілька ударів ножем у спину. Його перев'язали, як зуміли, ще тоді – пояснив Конон, – не знаю, чи так...
Квінт обережно присів на старе розхитане ложе й підняв закривавлене в кількох місцях простирадло, котрим було вкрито пораненого.
– Геркулес! – мимохіть вихопилося в латинянина. – Як тебе звуть? – він очей не міг відвести від атлетичної статури незнайомця.
Той розплющив очі, але мовчав.
– Він не розуміє по нашому, – пояснив Конон, – він рос, як і я. Ім'я його Величко.
– Вє-ліч-кос... – дещо здивовано повторив Квінт. – Добре, подивимось. Нехай приготують гарячу воду. Багато.
Він відкрив принесену з собою чималу торбину й заходився виймати з неї якісь склянки та малесенькі горщики. Аж раптом знадвору долинули хоча й приглушені, але чисті та ясні звуки семантронів[552], сповіщаючи ромеїв про скорий початок вранішніх богослужінь і Конон, вибачившись перед Квінтом, подався до церкви, як робив це щодня.
Велетенський руський стан в Месемврії знемагав від щоденної спеки, пилюки й нудьги. Величкові він чимось нагадував напівживого коня – обліпленого мухами, сліпнями, з купою вороння навкруги, що тільки й чекало тієї миті, коли можна буде безборонно приступити до трапези. Затиснутий на півострові, відгороджений від решти суші наповненим водою ровом, валом та невисокою, викладеною з каміння стіною, котра начебто захищала руське сольство від якогось там нападу іззовні, стан швидше нагадував ув'язненого, аніж оборонця.
За два перестріли від кам'яної стіни стану мозолили очі ромейські укріплення. Їх було три і в кожному сиділа тагма[553] стратіотів, пильно стежачи за поведінкою Русі, а в морі неподалік берега стояли на кітвах два дромони з пекельним грецьким вогнем: ромеї неабияк боялися, що Русь може улучити зручну мить і рушити звідси на їхню столицю.
Поміж ромеями і руським станом, уздовж рову щодня від сходу сонця й до самої ночі бушувало багатотисячне торговище. Спритні ромеї, більшість з котрих була звичайними перекупниками, ходили табунами й чіплялися до руських купців, мало за поли не хапаючи:
– Дівка! Раб! Скора! Продай скора!
Найдрібніші з руських купців, котрим черга відвідати Царгород мала настати хіба в кінці літа, не витримували й потихеньку збували свій товар, розуміючи, що втрачають чи не половину власної вигоди. Починали з рабів, котрих і годувати потрібно, і берегти, аби не захворіли. Розумніші тут же й купували ромейські товари: паволоки, зброю, прикраси – аби не розтринькати в тавернах нажите важким трудом багатство. На те, що своє продають за безцінь, а чуже купують втридорога, увагу не дуже й звертали – все одно, виходило вигідніше, аніж у Києві чи Переяславі.
Знудьгований за два тижні по далі нікуди Величко якось трапився на очі княжому гостеві Глобі.
– Наче чув я від тебе, Величку, що ти з купцями ходив. Вірно се?
– Було таке, – вклонився старому гридень.
– Калина сьогодні зліг. Пропасниця б'є його немилосердно, тризнь[554] почалась. А мені помічник у Царгороді потрібен – завтра рушаємо. Хотів би на Царгород подивитися? – усміхнувся Глоба.
Величкові й подих перехопило. Закивав головою, мов кінь, а коли прорізався таки голос, почав дякувати гостеві за милість.
– Пусте, – махнув рукою той, – здай сотникові всю зброю, до ножа, та й ходімо, помагати будеш.
До Царгорода йшли на двох лодіях, морем – не один день, бо на веслах сиділо чи не вдвічі менше гребців: на обох рівно півсотні людей, коли не рахувати десятка закутих у залізо рабів. Йшли, як і годиться, попід берегом – все на полудень та на полудень, звернули було назустріч сонцю, але по тому знову на полудень і перепочивши увечері, замість нічлігу знову сіли на весла. В нічній темряві Величко з подивом раптом угледів ошую прямо в морі якісь вогні – може за версту чи дві.
– Берег там. В протоку зайшли, Боспором зветься. – прорік Глоба і додав: – Вже й Царгород скоро.
Уздовж протоки добре вчувався свіжий подих борея[555]. Настільки добре, що на лодіях підняли вітрила, аби хоч трохи помогти стомленим гребцям, а Глоба з Угомоном не могли навіть стримати вдоволених усмішок – попутний вітер для купця завжди є хорошим знаком. Світало, і що більше, то сильнішим ставав вітер. З настанням дня гребці взагалі покинули весла та отримали змогу дивитися вперед. І перше, що уздрів Величко, коли розвернувся на своїй лаві – яскраві спалахи в небі над присадкуватими, неймовірно могутніми світло-сірими стінами, що поставали попереду, здавалося йому, з самих морських глибин, а виглядом своїм не були схожі ні на що, бачене Величком донині.
– О-о-о! – лише й спромігся мовити гридень.
– Царгород! – перехрестившись на спалахи, прямо-таки з гордістю мовив Глоба, неначе і сам ромеєм був.
– А то ж що?! – здивований тим Величко вказав рукою на сонячні полиски в небі.
– Золото сяє. – вдоволено пояснював княжий гість. – Хрест Святої Премудрості, а онде трохи одесну цар їхній, Костянтин, на стовпі стоїть – увесь із золота!
– Живий?! – розкрив рота Величко, геть забувши, що по дорозі сюди не один раз чув про видиме тепер від бувалих своїх супутників.
У лодії дружно зареготали, а Угомон, пересміявшись, пояснив:
– От уже ж сівера! Кумир він їхній.