На сході, над кам'яним, з пологим спуском до води протилежним берегом протоки ховався в рожевім мареві край ромейського неба. В одному місці, трохи лівіше Хрисополя[516], він дедалі світлішав, аж доки над горбистим видноколом не з'явилося нарешті й саме джерело того світла, – вершечок чітко окресленого навіть у мареві розпеченого сонячного диска.
Він неспішно здіймався над горизонтом, перетворюючись на коло, а під мурами Міста міст на воді утворилась від нього лискуча світла пляма, що поволі ставала схожою на золотаву стежку, котра рухалась по поверхні моря від Константинополя на схід, назустріч світилу. Тим часом диск, дедалі більше втрачаючи свої чіткі обриси, розтопив верхівку смуги того марева і в одну коротку мить перетворив світло-сірі константинопольські мури на золоті брили, запалив своїм сяйвом двораменний Патріарший хрест на Агіа-Софії – соборі Святої Премудрості, аби перекинутись згодом на золоту статую Константина, засновника Нового Риму, що возвеличений вдячними нащадками в образі самого Аполлона[517], прикрашав вершину вісімнадцятиоргієвої[518] порфірової колони на форумі[519] свого ж імені, першим стрічаючи новий день Ока всесвіту[520] – ось уже понад шість з половиною століть!
І вже палало під самісіньким куполом Святої Премудрості скло її великих арочних вікон, наповнюючи світлом дня весь велетенський внутрішній простір Агіа-Софії, через що й сам купол її, відірвавшись, здавалося, від своєї основи, почав парити в сонячних променях – золотавий, повітряно-легкий, невагомий, божественний, як саме небо! Вогники тисяч свічок, саме в цей час запалюваних всередині головної церкви імперії придверними служками й парамонаріями, замерехтіли, відбиваючись від оздобленого алмазами, смарагдами й оніксом золотого престолу під срібним ківорієм[521] і золотої ж, вкритої яхонтами та слоновою кісткою вівтарної огорожі, від сяючої дорогоцінними каменями дарохранильниці, безлічі срібних і золотих з рубінами потирів[522], від помережаних смальтовою музою[523] величних стін василіки та лискучих поверхонь її мармурової підлоги й могутніх колон: багряних порфірових, привезених з римського Храму Сонця та зелених фенгітових[524], з ефеського[525] Храму Артеміди, – у світлі нового дня перед людським зором поставала зрима й неосяжна у своїй величі присутність тут самого Пантократора-Вседержителя.
Сонячне світло, вільно линучи згори з усих сорока вікон підкупольного барабана Агіа-Софії, змішувалось з мерехтінням свіч та незбагненним чином вдихало життя в зображення Богородиці на ввігнутій стіні апсиди[526] вівтаря. В мінливім світлі, на тлі золотистої смальти, темно-сині шати сидячої на троні Пречистої коливалися, немов під подихом вітерця, оживав і вираз її блідого обличчя, замисленого та зосередженого на власній місії єднання неба й землі, божественного й земного, нагадував кожному про диво втілення, про надприродний зв'язок між Богом та людиною, викликаючи священний трепет у кожного, хто споглядав ожилий образ Богоматері.
А осяйний Геліос[527], змістившись тим часом дещо правіше, за Хрисополь, і його своїм щедрим поглядом перетворив на купу золотих самородків – видовище викликало би захват у будь-якого чужинця, проте звикла до цього керкета, нічна варта Константинополя, байдуже спостерігала з морських мурів, як на протилежнім березі протоки, в якихось чотирьох стадіях[528] на схід, пломеніло в променях сонця місто: світло-сіре своїми будівлями вдень і сліпучо-біле з золотавим полиском тепер, через що, власне, й отримало колись пишну свою назву.
Золотисте проміння вже зазирало за могутні константинопольські мури, осяваючи хрести на п'ятиглавій базиліці Святих Апостолів, Влахернській церкві Богородиці, церквах святої Ірини й святого Акакія, на десятках інших великих і малих церков, діставшися нарешті вітражів Вуколеону[529] та Великого палацу[530], змусило і їх засяяти, переливаючись усіма своїми барвами во славу Творця.
Прогнавши сутінки навіть з найвужчих та найтемніших закутків столиці ромеїв, світло нового дня панувало вже скрізь на її вулицях. Разом зі світлом ширився містом людський гомін, торохтіння коліс по бруківці, скрип воріт та дверей, брязкіт заліза, дзенькіт міді, іржання коней, ревище ослів та гнаної на торговище великої і малої худоби. За світлом і гамором ширились запахи свіжої і не дуже риби, гарячого, щойно випеченого хліба, диковинних земних плодів, а ще неймовірних ароматів східних пахощів і прянощів.
По обидва боки широкої Меси[531], що від вимощеного мармуром Августеону[532] й до гордості імперії – Золотих воріт нанизує на себе один за одним аж шість форумів, відкривалися двері незліченних ергастиріїв[533] константинопольських свічкарів, хрисохоїв[534], мідників, кушнірів та цілі ряди крамниць з хутряними виробами, коштовностями, східними тканинами, спеціями й пахощами, лавки оцінювачів та мінял; поміж колон численних портиків безцеремонні мірепси[535] вже ладнали свої прилавки-аваки, а далі, на форумі Костянтина починав здіймати галас головний панігір[536] міста, де його жителі могли купити все, що завгодно: найрізноманітнішу їжу й будь-яку необхідну в господарстві річ – від малесенького рибальського гачка з бронзи до плуга чи воза.
Там, де Меса на схилі Третього[537] константинопольського пагорба перетинала форум Тавра, до людського галасу вже додавалося мукання, бекання й ревіння худоби, котру привели й притягли на забій: зовсім поруч з площею в своїх бійнях-хортоволах на неї від світанку чекали м'язисті макелларії[538] і запах першої щойно випущеної крові тут же змішався з запахом свіжого гною та сечі, що звично, століттями панував на встеленому гладкими кам'яними плитами форумі.
Освітлена ж вранішнім сонцем Меса тягнулася далі й на Амастріанському форумі, де Зевс правив четвіркою запряжених в мармурову колісницю коней і прямо на землі лежав стомлений Геракл, замість ревища худоби чулося дзвінке іржання коней – тут торгували тільки ними і поважні вофри[539] вже лічили перші отримані від покупців фолли[540].
А з південних схилів Другого та Третього пагорбів, що амфітеатром спускалися до північної сторони Меси від самого її початку й аж до наступного за Амастріаною форуму Вола, де стояла привезена колись із Пергаму бронзова пустотіла голова велетенського бика, в котрій, траплялося, спалювали живцем найнебезпечніших державних злочинців, – повсюди з прогалин поміж зеленими шатами акацій, платанів, сосен і кедрів за усим цим безладом стомлено й безпорадно спостерігали величні, з білосніжного мармуру палаци, розкішні маєтки знаті, вілли місцевих багатіїв і присадкуваті Божі храми – церкви з золотими хрестами на куполах. Пахощі й сморід, дзвін і галас, ревище й іржання давно стали для них нестерпно звичними, а в той же час і нестримно привабливими – саме на торговищі зародилися слава, сила й багатство Константинополя і як ти можеш погребувати ним, коли уся велич міста й сама поява на світ оцих прекрасних будівель напряму залежать від огидного смороду й ницого галасу щоденного безперервного торгу?!
Торг є справжнім володарем Константинополя: власником його пишної царственості й убогої ганьби, античної витонченості й християнської аскези, духовного піднесення Агіа-Софії й тваринної жорстокості пергамського Вола. Але й над самим торгом є беззаперечний володар, що незмінно панує на ньому цілими століттями: жовтий, мов сонце, метал – превелебне Золото! На всьому білому світі немає стільки золота, як тут, в богохранимому царственому Константинополі – Царському місті, Місті міст, Новому Римі, Оці всесвіту, Серці ойкумени! Золото Царгорода манить до себе не тільки купців зо всього світу, а й хижих ворогів, що прагнуть поживитися чужим багатством: від арабів і хозарів до угрів, росів та болгар. Та попри все Константинополь за своїми потрійними стінами стоїть непорушно, мов скеля серед розбурханого моря, стоїть, як безсмертний невмирущий велет серед юрми своїх пігмеїв-ворогів, продовжуючи багатіти на заздрість всій ойкумені й кожен ромей свято вірить, що так буде аж до самого кінця світу.
Кируларій[541] Конон Росин дуже поспішав. Вставши раніше, ніж звичайно, подався з дому у справах: відкрив дві свої крамниці свічок – одну на Меси, біля самісінької Агіа-Софії, іншу у вуличці, що виходила на Амастріану, надавав купу розпоряджень продавцям і ледь не бігом рушив назад. Мусив, як це робив щодня, до початку Божої служби зазирнути в ергастирій, що на схилі Третього пагорба тулився до підніжжя акведуку Валента[542] зовсім поряд із Кононовим житлом. Майстерня, котрою він володів ось уже два десятиліття і яка стала основою його визнання та заможності, колись була господою померлого тестя, кируларія Ісихія. Тесть мав недобру славу серед ієреїв усих шести базилік Константиніани[543] через свою надмірну пристрасть до гріховної гри в кості, через котру не вилазив з боргів і часто підводив як дияконів, що мали надію на вчасне постачання до своїх базилік необхідної кількості якісних свічок, так і лихварів-симодаріїв, котрі надавали йому позики. Ісихій, хоча й був неабияким умільцем, тим не менше ледве животів, дивом якимось уникаючи остаточного розорення.
Колись, дуже давно, на невільничому ринку біля форуму Константина він задешево, бо мав при собі обмаль золота, придбав напівживого хворого раба-християнина, зовсім юного, з варварської землі Рос.