До них було щонайменше сорок сажнів і Величко хотів підійти якомога ближче та причаївшися в засідці, дочекатися, коли котрийсь із оленів, повертаючись від води, проходитиме неподалік нього і підставить свого бока під влучний кидок сулиці.
Морозний ранок був безвітряним, та краще, якби невеличкий вітерець дув на Величка. Зо всіма, на які тільки він був здатен, пересторогами молодик скрадався поза кущами, намагаючись по ходу зрозуміти, якою стежкою олені йшли до води і, відповідно, якою повертатимуться з водопою. Коли він непоміченим пройшов більшу половину відстані, вирішив підкрастися ще ближче і поцілити здобич прямо біля води – сажнів десять, не більше, залишалося...
Різкий і голосний кашель за спиною був таким несподіваним, що Величко аж присів. Злякано озирнувшись, побачив, як дві козулі, високо підкидаючи білі гузки, великими стрибками мчали в пущу, не розбираючи дороги. Хай тобі!! Зиркнув на водопій – олені штовхаючись, розверталися тікати геть. Він вискочив з-за куща і що було сили, метнув свою сулицю. Майнувши древком, сулиця влетіла прямо в оленяче стовпище, Величкове серце бухнуло радістю, але за мить на водопої вже нікого не було, а поряд з урізом води на перетовченому копитами глеї біліло ліщинове оскепище...
Не вірячи власним очам молодик кинувся до сулиці. Як так?! Як він не поцілив, адже олені збилися в тісну купу, сулиця влетіла прямісінько в неї? Величко почав оглядати берег і таки помітив кілька крапель крові. Зажевріла надія: підхопивши сулицю, від подався слідом, шукаючи кров. Нишпорив очима по траві, по кущах – ніде нічого...
Оглянув накінечник, доторкнувся до його леза пальцем. Авжеж, для того, щоб завдати оленеві смертельної рани, цієї гостроти не досить, марні були сподівання. Та, певно, і Боги не на його боці, коли відвели сулицю від прямого удару: пішов накінечник поковзом по спині якогось оленя – і ось, маєш... Одразу ж пригадалося стриєве насмішкувате: "Який з тебе вой?" Ні на що він не здатен: ні любу Волхитку за себе взяти, ні татя здолати, ні звіра здобути... Отець та матер силу неміряну дали – ото й по всьому. А це ж іще ніхто не знає, як уникав він під час кулачних боїв стрітися один на один з Педашем, Третяком чи Туром – навіть самому собі не міг зізнатися, що боїться поразки. У купців мішки з чужим добром тягати – ото й усе, на що він здатен... І ніхто не піде за нього, а Волхитка – тим паче. А як хто й піде, то, побачивши, чого він, Величко, вартий, гризтиме його усе життя, як гризе баба Ізбора свого мужа Видуту – діда Величкового.
Похнюпившись, молодик плентався лісом, куди ноги несли: байдуже стало до всього на світі. Незчувся, як майже до свого дупла дійшов – коли б хто спитав, нізащо не сказав би, як таке трапилося. Упізнав місцину, коли ледь не перечепився об повалену позаминулої ночі сосну. А що то темне вовтузиться під його липою?! Ведмідь зазирав у дупло, намірившись, вочевидь, влаштувати там барліг. Виглядав він не надто великим – пудів на десять-дванадцять і те, що залягти збирався так пізно, свідчило, що був, певно, вигнаний з барлога більш сильним суперником, або ж виявився таким же невдахою та нікчемою серед ведмедів, як Величко серед людей.
Клишоногий зазирав у дупло, просовував всередину голову, але вхід був завузьким для плечей звіра, тож ведмідь, невдоволено забурчав і заходився ламати лапами стінки Величкового житла. Якою старою та трухлявою не була всередині липа, але вона слабо піддавалася ведмежим зусиллям – той час від часу сердито гарчав, але спроби розширити вхід у дупло не полишав.
"Ну ось, – гірко подумалось Величкові, що ховався за стовбуром товстої сосни в тридцяти сажнях від ведмедя: – я вже й без житла залишився... Тепер – куди??" А й справді – що йому тепер залишилося? Стати поживою для вовків? Чи замерзнути в лісі? Померти з голоду?
Повернутися з соромом у Короп – від позавчора таке йому і в голову вже не приходило. Скінчити життя безславно, у вовчих зубах, коли ніхто жодної твоєї кістки не знайде, не те, що могилу знатному родовичеві насипле... Усохне гілка твого роду, Величку... Така дебела, товста та міцна гілка всохне, зтрухлявіє, поїдена шашелем, зотліє – сліду не залишиться... А шашель той – страх. Усіх на Діди згадають добрим словом – від Кологаста до Воропая, пом'януть діда Жадана і прадіда Рождена, що вбив ведмедицю, не побоявшись стати на прю з нею заради малечі... Вбив! А я чого ж?! Чого оце я стою і дивлюся, як ворог мій забирає житло у мене, житло, без котрого погибелі мені не уникнути?! Спитають у Сивера родовичі на Діди після Великодня: " – А де ж це братанич твій?" А стрий тільки рукою махне: " – Згинув у лісі. Вой із нього ніякий був, нема за чим і жаліти."
Ведмідь тим часом спромігся трохи розширити дупло, та все ж ще не міг вільно в нього пролізти – роздратовано гарчав і драв лапами низ отвору. Усередині Величка раптом щось сталося таке, від чого усе його нутро почало наливатися ярою злістю і злість та перемогла страх, і очі налилися люттю: "Я – не вой?! Я, Величко, силач, праонук Рождена, не вой?! Оцей звір забере у мене житло? Уб'ю!!" Роздере його ведмідь – байдуже! То буде славна смерть – не гірша, ніж у Деска, котрого на Перунів день забрав до себе Громовержець! Значить, приглянувся Величко Велесові, котрий опікується ведмедями, а можливо, то сам Велес в його подобі випробовує Величка? То я йду, Велесе!
Він озирнувся довкола, побачив неподалік відчахнуту буревієм товсту дубову гілку, подивився на ведмедя: "Зачекай мені!" і думаючи вже лише про те, аби ведмідь не встиг залізти в дупло, або не помітив його раніше, ніж він добуде собі зброю, впав навколішки і почав ножем гарячково різати гілку, вкорочуючи її для зручності – тільки тріски летіли. Сили вистачало, навіть про рану забувся і швидко з гілки вийшов замашний, ледь не в сажень завдовжки, дебелий, обліплений білим мохом дубець. Величко кинув оком на ведмедя – той ще возився біля дупла. Тоді він, узявши в десницю сулицю, тримаючи в щуйці дубця, почав скрадатися до звіра.
Ведмідь був надто поглинутий своєю роботою, щоб вчасно помітити незваного ворога. Величко підібрався до нього з лівого боку, сховавшись за сосною, зупинився сажнів за п'ять, дочекався, коли ведмідь, вкотре намагаючись влізти, встромив голову в дупло, виступив з-за дерева і зо всієї сили метнув сулицю. Почувся тупий удар, – сулиця глибоко увійшла в кошлатий бік, – ведмідь, заревівши від болю, відскочив назад і марно намагався, крутячись на місці, вкусити себе там, за лопаткою, де стриміло смертоносне залізо, а Величко, не гаючи й миті, щодуху рвонув до нього зі своїм дубцем.
... Вишня ходила сама не своя, Сивер почувався винуватим – минав четвертий день, як пішов у пущу братанич та досі й не повернувся. "Навіщо я його послав? – картав себе Сивер. – Ну не вой він, то й що? Був би древоділом, і непоганим. Такий гріх узяв на себе..."
Що діяти? Йти в пущу і там гукати на весь ліс: "Величко! Величко!" Хтось довідається – сміятимуться з обох. Один послав та сам і забоявся, інший пішов – та й не вернувся. Ет! Ніхто не знає своєї долі. Коли судилося Величкові загинути в лісі від звіра – на пожежі не згорить.
– Я ж йому й солі не дала, – бідкалася увечері Вишня. – Чи ж поїв він там хоч раз? Може й смерть прийняв голодним...
– Це тільки від голоду помирати важко, – мовби виправдовувався перед жоною Сивер, – а голодному смерть прийняти легше, ніж ситому. Нема за чим жаліти.
– Порозтягують звірі білії кості... – очі Вишні наливалися сльозами.
"У-у-у!" – скривився, мов йому зуби заболіли, Сивер: не любив плачу.
Щойно зібрався заперечити жоні, як у ворота щось гупнуло, а потім ще і ще – били, немов тараном. Бримо зайшовся гавкотом. Сивер ухопив зі стіни брадву, вилетів на двір в одній сорочці та ногавицях.
– Хто там ломиться?! Жити набридло? – поцікавився грізно в навколишню темряву.
– Одчиняй, стрию!
– Матінко Макош! – з порога сплеснула руками Вишня: – Величко!
Сивер тільки хмикнув: "Бісова личина! Видно, що не з пустими руками. Хвалько."
Ворота прочинили. Величко стояв, спираючись на свого дубця і права нога його попирала ведмежу тушу.
– Ведмідь! – вжахнулася Вишня.
– Дичини просили? Ось вам дичина!
– Хвалько, – махнув рукою Сивер і поцікавився: – Невже на собі допер, турище?
... – І така мене злість узяла на того ведмедя, – повагом розповідав Величко, дивлячись посоловілими від ситої вечері очима на Сивера з Вишнею, котрі після того, як мужі вже серед ночі оббілували здобич, а тепер сиділи разом у кліті за столом, – що затовк його дубцем, немов поганого пса!
Потім довго ще розповідав, як півверсти сам-один тягнув ведмедя до гостинця, а потім ще й по гостинцю, аж доки не наздогнав його повоз Курила, що саме повертався з Путивля. Курило, котрий в молоді літа сам любив ходити на ведмедя, навіть забув про свою образу на Величка, наказав покласти ведмедя на віз та всю дорогу до коропського посаду розпитував, як це Величкові вдалося здолати клишоногого з однією сулицею та дубцем.
– Казав, що вдався я в прадіда мого, Рождена, і що бути мені колись старійшиною роду!
Сивер іншим разом неодмінно висміяв би Величка, але тепер змовчав: нехай потішиться, заслужив.
– А вже перед посадом допомогли мені Курилові їздові покласти ведмедя на плечі, тож від посаду пер його на собі, – закінчив свою розповідь молодик.
– Буде з тебе вой! – похвалив нарешті й Сивер. – Тільки не забувай, що тобі Курило казав.
– Повік не забуду! – з жаром запевнив Величко, немов роту[425] стриєві дав.
У Летяги робота валилася з рук. Заходився мочити свіжі скори – перечепився і впав у воду, добре, що тільки на коліна. А нині ж не ізок, не липень! Удома, перевдягнувши ногавиці, взявся в чинбарні м'яти сап'ян[426] і спересердя порвав ніжну скору. А все тому, що добрі люде донесли: робу його, Новицю, не один уже раз бачили зі Скуратом-шевцем. Бачили, як воркували, мов голубки, біля криниці, бачили, як тримав швець Летяжину робу за руку на торговищі, бачили й те, що вона Скуратові посміхалася.
Летяжина душа чорніла, стовбурчилася, мов згарище, погорілими пеньками ураженого самолюбства і вимагала розправи над двоногою невдячною скотиною на ім'я Новиця.