"Любителі природи", а серед них трапляються і поціновувачі карп-фішінгу, ті, що не з простих людей, а вершителі наших доль, набудували на свої кревні в Києві і навколо нього сотні котеджів над самісіньким Дніпром і тепер щовесни трусяться від жаху, очікуючи повені, і використовують всі важелі свого впливу з тим, аби запобігти їй – мільйони кубометрів дніпровської води з водосховищ скидаються завчасно перед великою водою з Десни і це призводить часом до загибелі у Київському морі такої кількості риби, що навіть усі злочини браконьєрів блякнуть перед цим вбивством. Ненародження ж тих трильйонів і трильйонів життів, що їх зачав би Дух Десни і яке не відбулося внаслідок відсутності деснянської повені, взагалі ніким у розрахунок не береться...
Зате влітку вони "з любов'ю" цьомають спійманого коропа у лоба і з миром відпускають, бо це так просто, це зовсім не те, що полюбити по-справжньому ріку з усим її живим світом і дати їй спокій та можливість жити за власними законами.
"Спіймав – відпусти" – це вираз любові до тваринного світу? А як же тоді гарячий біфштекс із телячої вирізки увечері після риболовлі? Теля, з якого готується біфштекс, якщо не сьогодні, то вчора точно ще було живе і наразі несуттєво, хто вкоротив йому віку. А якщо той любитель карп-фішінгу ще й мисливець?
Чи це такий собі комерційний розрахунок: якщо сьогодні виловимо всю рибу, то що ловитимемо завтра? Отож бо і воно: можливо, просто потрібно знати міру? Можливо, потрібно лише припинити браконьєрство? Можливо, просто потрібно дбати про те, щоб риба мала змогу відновлюватись у необхідній кількості? Можливо, це просто вдалий бізнес-проект на людських та риб'ячих інстинктах?
Але як тоді виправдати знущання над живою істотою виключно заради власного задоволення? І де ж тут любов? І поцілунок тоді – це поцілунок зрадника. Виходить, що це "любов" егоїста, така ж сама, як і його "любов" до ріки: поселитися біля самої води і робити все можливе, аби не дати ріці розлитися щовесни, як того вимагає її єство.
Так, я рибалка, я ловлю рибу з тим, аби її їсти, роблю те, що робили мої предки сто років назад і мої пращури – тисячу і більше літ до цього, не вбачаючи у цьому нічого лихого. Риболовля – невід'ємна частина мого життя, мій життєвий досвід і моє вміння, таке ж, як і моє вміння власноруч звести собі житло, зробити для нього всі необхідні меблі, господарський реманент, посадити свій сад, доглянути город і зібрати врожай. У цьому досвіді і вмінні – сила моїх предків та пращурів, яка передалася вервечкою генної спадщини і мені. Все це укупі і є для мене справжнім, не штучним, не віртуальним життям.
Як і для решти деснянських рибалок, для мене найсмачнішою у світі рибою є власноруч виловлений у Десні лящ чи судак, бо, до того ж, у нас немає можливості піти у супермаркет і придбати там хоча б щось подібне за смаком саме через відсутність у наших краях такого супермаркету. А купити ляща на базарі на сто відсотків означає, що це – здобич браконьєра. Та, власне кажучи, для людей, що тісно пов'язані з природою і спроможні своїм трудом забезпечити себе всіма необхідними продуктами, і потреби особливої у такій купівлі немає. І, знову ж таки, їсти куповану рибу, котру спіймав хтось, а не ти – у даному випадку не більше, ніж лицемірство.
Так, я не приховую своїх уподобань, кажу про це відверто і не бачу у цьому нічого поганого. У Природі відсутнє вигадане людиною почуття справедливості, подобається це нам, чи ні. Наш світ побудований так, що риба є кормом для безмірної кількості інших живих істот: із ста тисяч відкладених і запліднених ікринок ляща до шести-семирічного віку доживає лише одна особина. Тому, коли лящ не спокушається на мою горошину, або сходить з рибальського гачка, він тим самим доводить своє право на життя. Коли рибалка, вдало зімітувавши своєю блешнею рух себелика чи пліточки, змушує судака схопити її і уміло витягує хижака з води – він також доводить своє право на існування. Це його власне самостверження: навіть потрапивши у екстремальні умови поза звичною йому цивілізацією, він, на відміну від рафінованого жителя мегаполіса, має шанс вижити, бо вміє протягнути ниточку зв'язку між матір'ю-Природою і собою, ще не зовсім пропащим її сином. Творець, Життя, еволюція влаштували все так, що людина знаходиться на вершині харчового ланцюжка: "... а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам. Користуйтеся!". Не гріх ловити рибу вудкою для власних потреб, гріх – браконьєрствувати, перегороджувати ріки греблями, скидати у воду отруйні хімікати, будуватися у заплавах, порушувати звичне життя рік та озер.
У риболовлі я маю власні принципи: не ловлю сітками, не ловлю понад міру і не торгую спійманою рибою – вона не може бути для мене джерелом наживи. Ловлячи рибу, я здобуваю харч для себе, своєї сім'ї, здобуваю працею, а не маніпуляціями із паперами, коли гроші робляться з повітря. Я щиро люблю і шаную нашу Десну, бо рибалка, коли він справжній рибалка, знає ріку не з книг, а тому і шкоди їй він не завдає, він, по суті, єдиний, хто вболіває за її долю. Не влада, не екологи – лише рибалки щирі у своїй любові до ріки.
Отож, я не розумію цей принцип, так само, як і сам карп-фішінг.
Він, як стверджують його любителі, – високотехнологічний спосіб лову. Свята правда! Снасті, що коштують часом половину середньорічної зарплати українця: надміцні вудлища з котушками і плетеними шнурами, здатними виперти з води і двопудову гирю, зручні регульовані підставки для вудлищ – "род поди" з електронними сигналізаторами кльову; широкі настили із дощок на берегах водойм, комфортні крісла для рибалок, столи із цілими скринями прибамбасів, парасолі для захисту від сонця і дощу; радіокеровані суденця з навігаторами та ехолотами, що відвезуть і висиплють у визначене місце відро або й два принади на тисячу гривень за раз, а потім самі ж повернуться назад за новою порцією, котру доправлять точнісінько на те саме місце; готові, з магазину, насадки – бойли і пелетси найрізноманітніших смаків і кольорів, ароматизатори: атрактанти і дипи – оце все і є карп-фішінг.
Ціла індустрія працює над принадами і насадками для нього. Харчова хімія з її штучними запахами, підсилювачами смаку та апетиту риби, кольоровими добавками – всі оті "Е-...", котрі через свою шкідливість не отримали дозволу на використання у звичайній харчовій промисловості, – все це перекинулося на риболовлю, бо риба не розмовляє, на хімії не розуміється, а в житті керується виключно своїми інстинктами, на яких так блискуче грають нечесні люди, що "усим серцем люблять" коропа, коли він, спокусившись на бойл із вишуканим запахом та смаком на зразок сливи, шоколаду чи лосося, самопідсікшись, ходить у них на гачку – це і є карп-фішінг.
Саме через це я і не розумію такий вид лову. Він був би мені зрозумілішим без дерев'яних помостів, без крісел і парасоль, без "род подів" і електронних сигналізаторів, без магазинних принад і насадок, напханих підступною хімією, але чи був би він тоді привабливим для його поціновувачів? Чи змогли б вони терпляче висидіти над своїми знаряддями лову хоча б один світловий день чи одну ніч, покладаючись не на електроніку, а лише на свій зір та увагу? Чи витягли б вони свою здобич самотужки, без допомоги помічника, який забере здобич у підсаку такого розміру, що в неї запросто вміститься центнер риби? А якби доля дала їм лише ніж, п'ять метрів волосіні, шматочок свинцю і два гачки – чи вижили б вони, звиклі ловити на все готове, на березі чужої ріки навіть з таким скарбом? Але якби таке і сталося, то зрозуміло – це був би вже не карп-фішінг.
...Ти ідеш понад кручею, підшукуючи майбутнє місце лову: часом – чистим лугом, часом – вузенькою стежиною серед хащів верболозу, а деколи – ще й обережно продираючись крізь них; ідеш, намагаючись, за звичкою, не тупотіти, не шуміти і не надто висовуватись, і при цьому почуваєшся так, немов повернувся до батьківської домівки, де все тобі таке близьке та рідне, а поведінка твоя цілком відповідає звичаям твого роду і ти бачиш, відчуваєш, розумієш – ти вдома.
Сонце вже наближається до самого горизонту, ще якась година і воно сховається за отими далекими верболозами. Вітер стих, верби відкидають на дзеркальну поверхню води темні густі тіні і в гущавині вже народжується вечірній присмерк, а плес на правому березі весь іще осяяний сонячними променями і такий різкий контраст, що його можна спостерігати на Десні лише ввечері, робить цю картину надзвичайно мальовничою. Тобі навіть важко о такій порі зробити вірний вибір: і це місце чарівне, і це, і це... А тут як красиво! – красиво з точки зору рибалки-вудочника: нижче по течії лежить у воді жива ще верба, зеленіє кроною за кілька метрів від берега, даючи рибі захист і схрон; вище неї від берегового виступу відбивається річковий струмінь, що мережиться маленькими войками, розтікається раптом на всі боки піднятими з самого дна потоками, знову закручується тепер уже у великого воя, що раптом ділиться навпіл і права його частина без поспіху мандрує далі, до далекого Дніпра, а ліва повертає до берега, спроквола, втративши на повороті силу, йде попід берегом назад, утворюючи суводь, а потім знову з'єднується з отим потужним воєм, щоб зовсім скоро знову піти по колу. У крутому схилі берега і в тому, як круча стрімко йде під воду, вгадується добра глибина і твоє шосте почуття, почуття первісного ще ловця, майже втрачене, але за цілі десятиліття рибальського досвіду хоча і частково, та все ж відновлене, вказує тобі, що завтра саме тут на тебе чекає успіх і тому ти без поспіху, грунтовно, навіть смакуючи, готуєшся до вранішнього лову, дбаючи, щоб місце було зручним і для сидіння, і для того, аби можна було без перешкод закинути вудку, і щоб щойно вирізані сошки були увіткнуті в похиле круто дно саме так, як годиться: вудки мають лягти рівненько, при самій воді і гачки з горохом повинні опинитися на дні у найвигіднішому місці, саме там, де по деснянському дну течія проносить найбільше корму, бо там пролягають риб'ячі стежки, потрапляння на котрі лише і гарантує тобі успіх.
Упоравшись з усим ще до сутінок, ти на кілька хвилин присідаєш на своєму новому місці, ще раз приглядаєшся до нього, милуєшся незбагненною красою деснянського вечора, дихаєш його свіжістю, всотуєш у себе всі барви, звуки та запахи і це немовби налаштування, твоя медитація, неначе вечірня язичницька молитва до річкового божества з тим, аби завтрашній ранок видався вдалим.