Земля росів велика й багата, роси одні з найліпших воїнів, але Київ надто далеко від богохранимого Константинополя, а підлеглих київському архонтові людей в десятки разів менше, ніж підданих у василевса ромеїв, – спробував ухилитися Андроник.
– Ото і вся причина? – Володимир відверто не повірив. – Добре. Пощо тоді вашим василевсам вдалося підкорити так багато земель? Як ви утримуєте їх у покорі? Вогнем? Мечем?
– Ойкумена належить василевсові, владареві світу, бо він самим Господом призначений його намісником на землі. – протоспафарій гадав, що проста відповідь швидше задовольнить молодого розбещеного архонта. – А Ісус Христос – єдино істинний Бог. Виступати супроти василевса ромеїв – то все одно, що проти самого Бога.
– Ми це чули, – втрутився Добриня й лукава посмішка розцвіла на його вустах, – та все ж "Богові Боже, а царю – цареве": адже так, здається, речуть ваші мудреці?
– Я зрозумів до чого ти хилиш, достославний муже, – з привітною усмішкою ледь схилив голову Андроник і Симеон мимохіть зробив те ж саме. ... – проте вам слід знати, що василевс є десницею найсправедливішого Бога, відтак він править підлеглими заради істини, вершить у підвладних імперії землях е-е-е... – ерміневт затнувся, підшукуючи зрозуміле Володимирові слово: ... – правий суд во славу Господа. Так! Не вогнем чи мечем, а своєю е-е-е... безсторонністю в спорах утримує їх під рукою.
– І я чиню княжий суд. А по городах – посадники мої. А ускрізь по землях – бояри чи й роди самі. Нема для нас у сьому дивини, – знизав плечима Володимир.
Андроник поглянув на князя-господаря з поблажливістю – мовляв, ну що ти з нього візьмеш, із цього дикого, неотесаного варвара?!
– Чи можу я поцікавитись у великого архонта: отже, роси мають свій Еклогадій[504]? Чи, можливо, Василіки[505] або хоча б Ісагогу[506]?
Жовна випнулись на Володимировім обличчі, й ту приховану княжу лють помітив не лише Андроник. Зрозумівши, що перебрав міру й своєю зверхністю принизив варвара, котрий, звісно ж, знати нічого не знає не те, що про Юстиніанове[507] право чи про згадані кодекси, а й вівліо не бачив ніколи, протоспафарій, аби не заподіяти апостолі шкоди, швидко заходився виправляти власну помилку.
– Великий архонте, аби всі племена й коліна, що знаходяться під десницею намісника Бога на землі, осяйного василевса ромеїв, були вдоволені його божественною владою, імператор усим їм дав однакове право й один для всіх νόμους.
На останньому слові Симеон затнувся, пом'явся трохи, підшукуючи зрозуміле двом росам, але, так і не знайшовши, просто повторив сказане Андроником: – ... номос.
– Ті, хто судять спір між двома ромеями, – вів далі посол василевса, – незалежно, де ці суди стануться: в Константинополі, або десь на самій окраїні імперії, сто літ назад або лише тепер – завжди судитимуть однаково, бо то не їхній суд, а самого василевса.
Було щось таке в протоспафарієвому поясненні, чого думка Володимира не могла охопити цілком, щось не складалося докупи, як не тули.
– Як можливо таке? – повів бровою зацікавлений Володимир.
– Бо весь номос, слово в слово, у вівліо занесений і кожен, хто судить, має вівліо при собі. Відтак ніхто не може сваволю чинити, бо судять іменем василевса, а не своїм.
Володимир хотів спершу сказати про руські риси та рєзи, але передумав, аби не давати приводу цим пихатим ромеям посміятися над Руссю хоча б подумки.
– Добре. Що таке "номос"?
Часом так буває: стрінуться люди з далеких між собою земель, розмову ведуть, слів багато речуть, а до кінця зрозуміти одне одного їм так і не вдається, бо ціла прірва між ними. Те, що чи не все життя для тебе є аксіомою, для іншого незвідане диво. Як скласти для іншого щось у ціле, коли ти не знаєш навіть, чи зрозуміє той хоча б ті часточки, з котрих воно складається? Сподіваючись все-таки на свого ерміневта, Андроник почав підшукувати необхідні слова, допомагаючи думці пальцями десниці – неначе невидиму грудочку глини між ними розтирав.
– М-м-м... Номос – це перелік того, що василевс вважає неприпустимим... злочинні дії, котрі мають бути покарані... Номос – це те, чого робити ніяк не можна і та міра покарань, – протоспафарій покачав оберненими догори долонями, немов щось зважував на них, – котра кожному злочину відповідає: не більше й не менше.
Добриня розуміюче посміхнувся й перезирнувшись з Володимиром, устряг і собі:
– Русь наша на тім стоїть, що кожен по Кону, даному нам Богами й пращурами жити мусить, добро творити. Ви ж речете нам про тих, котрі зло чинять, за Кон заступають. Не подобається нам таке. Чини ось так і так, то й буде благо всім! Виходить, у нас на Русі простіше все, ліпше.
Коли Симеон переклав Добринині слова, Геласій, котрий і на княжім пиру майже жодного слова не зронив, і нині весь час мовчав, раптом легенько усміхнувся до Володимира:
– Тут ось Святе Письмо. – пресвітер підняв у руці вівліо, що до того покоїлось біля нього на лаві: – Господь наш дав людям десять заповідей своїх: як жити слід, аби втрапити по смерті в τον παράδεισο ("в рай" – переклав Симеон).
Володимир про це знав і чув багато ще від баби Ольги, тож не здивувався.
– До чого тут бібліє отсе? Про рай ваш ми знаємо, чули. А говорили ж бо про ту державу, що царство ромейське вкупі тримає!
І знову голосом спокійним та терплячим озвався Геласій:
– Бо звідси все, – він вдруге звів руку з вівліо. – Христолюбиві василевси ромейські не своєю волею правлять світом, а Божою. Господь дав десять заповідей: "Не вбий, не вкради, не чини перелюб..." – пресвітер змовк на мить, зиркнув на князя, потім таки продовжив: – а василевси наші, на заповіді Божі спираючись, дали ромеям номос і міру кари встановили для тих, хто межу перейшов.
– Але в кожній землі на злочин своя міра і кара своя! – не здавався Володимир.
– Авжеж! Та ось питаєш ти, великий архонте, – передихнувши, вступив у розмову Андронік, – як василевси наші тримають в покорі землі та язики різні, то ми ж тобі й речемо: тим, що Бог для всіх один і номос один. А відтак і образи немає, ніхто над іншим не вивищується, бо перед василевсом, як і перед Господом рівні всі. Саме це й подобається всім фемам[508] Василії Ромеон.
– От чули ми, що ти, великий архонте, третє літо підряд упокорюєш данників своїх, – підхопив Геласій, – бо в кожної землі звичаї свої і божки свої, а тому і вважають вони тебе чужим, противляться. А був би у вас один, істинний Бог, і забулися б образи, усі рівними стали би – перед Ним.
– Так ото й стануть! – криво, одними куточками рота посміхнувся Володимир, згадавши, як двічі довелося на в'ятичів ходити.
– Звісно, не одразу! – погодився Андроник. – Та василевс править іменем Господа з тим, аби в землях його процвітання було. От у вас, коли злива проллє, по дорозі пройти не можна – і черевики згубиш! А в імперії дороги камінням вимощені, а в Константинополь акведуком з гір вода біжить – за десятки верст, а під землею рукотворні озера сховані – столиці нашій води вистачить і в найбільшу посуху. Агіа-Софія[509] – найвеличніший Божий храм у всій ойкумені, восьме диво її! Роси до Василії Ромеон скору везуть, віск тощо – все лише зібране, а не руками зроблене; зате з імперії – шовки, прикраси, вина: людьми сотворене! Це піддані василевса плодять багатства імперії, котра за те дає їм захист від ворогів та можливість вигідно продати зроблене.
– Таємницю відкрию тобі, великий архонте, – підхопив Геласій полум'яну промову Андроника, – вся сила нашої імперії у вірі в Христа. Ось це вівліо несе світло Божого Слова, Істину, котра і є сам Бог.
Володимир спохмурнів, дві глибокі зморшки прорізали чоло між бровами: "Навертати почнуть мене зараз". Баба Ольга згадалася: як всадовивши його, малого ще, разом з братами повчала чомусь незрозумілому, нудному... Як радів, поїхавши з вуєм у Новгород, що не доведеться більше від баби ту муку приймати!
Але Геласій був надто досвідченим ієрапостолом[510], щоб одразу ж помітити цю зміну в князеві й він майстерно перевів розмову на інше:
– Вівліо дуже й дуже дорогі. Чи відомо великому архонтові, чому?
Запитувати про таке в нього! Ці посли князя за простого отрока вважають, над котрим безкарно можна посміятися з його невігластва?! Аж тут самі собою спливли у пам'яті слова вбитого киянами Теодора про те, що сила ромеїв і в бібліях їхніх також. Тому нічого не відповів, лише пильно, не моргаючи дивився в очі Геласієві й погляд його наливався важким свинцем.
– На оце вівліо пішло три десятки скор щойнонароджених ягнят, великий архонте! – нітрохи не зніяковівши перед Володимиром, вів далі пресвітер. – Але це хіба що двадцята частина вартості виготовлення вівліо. Бачиш, обклад тут зі шкіри, простий та дешевий. А бувають ще окуті сріблом чи золотом, або й самоцвітами оздоблені. І тоді ціна одного буде вже така, як цілої отари овець у кількасот голів! Тільки і це ще не все.
Ієрапостол присунувся ближче до князя.
– От коли вівліо буде не лише виготовлене, але й отакими знаками наповнене, – на цих словах Геласій розкрив своє диво й показав князеві його нутро, густо всіяне чорними хитромудрими закарлючками-письменами, що рівними рядами лежали на світлому тлі, – отоді лише воно набуде кінцевої своєї ціни. А чому так? – зиркнув на Володимира й не очікуючи вже його відповіді, продовжив: – Бо вся цінність вівліо саме в оцих знаках! – і для переконливості постукав нігтем по закарлючках.
"Грамота. Неначе на Русі рис та рєзів немає! Теж мені диво..." Володимир подивився на Геласія так, як дивляться на людину, що здавалася йому донедавна такою ж, як усі, а потім з'ясувалося раптом, що вона з глузду з'їхала: нема у закарлючках вівліо ні міці укладу, ні блиску золота, ні сяйва самоцвітів. За що цінувати отсе "диво" грецьке?!
– У цих знаках мудрість захована, великий архонте. Мудрість усих людей, що жили і десять, і двадцять, і навіть сорок чи п'ятдесят поколінь до нас! Втаємниченому ці знаки повідають про все на світі: про смерть і безсмертя, про добро і зло, про пізнання блага, про дружбу й любов, про довге й коротке життя, про сон, про небо і зорі, про те, як рождається в голові людини думка і стає згодом чимось, що можна потрогати, побачити, що переживе її саму на сотні, тисячі літ – про пам'ять, котру лишить вона по собі...