Тепер стояв, крутив у руках іржаве залізо, хотів спогорда кинути його стриєві під ноги, але утримався. Вдягнув свиту, повстяну шапку, вже від порога вклонився господарям, немов не на лови йшов, а на смерть:
– Не поминайте лихом!
– Хліба з сіллю візьми для лісовика, – підказала Вишня.
"Уже й жона мене повчає..." – спохмурнів молодик, ухопив зі столу окраєць і подався з житла.
Лісовик прямо-таки скаженів від злості – ночами почалися перші морози, а відтак мусив провалитися під землю, залягти у довгий зимовий сон – і тепер носився лісом, крутив, ламав, мов сухі галузки, столітні сосни, вивертав з коренем берези, порозганяв світ за очі усю звірину, усе лісове птаство: знайте, пам'ятайте, не забудьте до весни, хто ваш господар!
... Величко знайшов собі прихисток у дуплі старезної липи. Та навіть в такому безпечному місці йому було не по собі – а що коли сердитий Лісовик прознає: ось тут сховався людин! Жодне дерево не встоїть перед господарем лісу... І дарма, що Величко учора зранку приніс йому пожертву; потрапиш такому під гарячу руку – не поздоровиться!
Досить уже того, що вчора Лісовик водив його колами по лісу, котрий Величко добре знав ще змалечку. Правда, коли він заходив у ліс, там стояв густий туман, але коли ти знаєш в лісі навіть окремі дерева – що тобі той туман? Так гадав Величко, задобрюючи підсоленим шматком хліба Лісовика, та не так сталося. Чи пожертва здалася господарю лісу занадто скупою, чи настрій у нього вже тоді був поганий, але коли Величко рушив угору по течії Ужеті, тримаючись сажнів за двадцять від берега, то все ніяк не міг вийти до броду. Ішов, ішов – броду немає, і все тут. Коли ж це – глядь! – а він стоїть на краю лісу і пень, на котрому окраєць лежав, перед ним, тільки вже без хліба...
Як таке могло бути?! Адже до Ужеті не наближався і до могил також – як же тоді йому вдалося коло зробити?! Він тільки хитнув з подиву головою і вперто рушив усе туди ж – до броду. Ішов, ішов – немає броду! Дивиться – знову біля того пня... Оце так! Не по собі стало: не в добру годину послав його стрий на лови, ой, ні! Він сів, перевзув постоли, помінявши їх з ноги на ногу – вірний засіб від витівок Лісовика – і втретє подався до броду. Стародавня хитрість допомогла: дістався броду. Гадав здобути там дичину на водопої та навіть свіжого сліду не вдалося знайти.
Тоді він рушив на кілька верст далі на полудень – аж у межиріччя Ужеті та Ятриці, де, як вважалося, завжди було повно звіра, хоча там і проходив наїжджений гостинець. По дорозі стрілися кущі ліщини і він зрізав два, підходящі для оскепища сулиці, пагони. Вибравши більш рівного, обчистив кору, припасував ножем дерево до втулки поржавілого накінечника, насадив залізо на оскепище. Вістря було не стільки затупленим, скільки пошкодженим іржею, тож Величко заходився чистити його в піску. Більш-менш стерши іржу, він перевірив гостроту накінечника пальцем. Сивер, звісно, посміявся б над нею, та молодик більше покладався на власну силу, аніж на гостроту вістря, тож вирішив, що вона достатня.
Туман ополудні потроху розсіявся, але осінній день короткий і Величко, потинявшись трохи по лісу та не уздрівши жодного оленя чи козулі, зрозумів, що час подумати про власну вечерю. З гілки береста зробив собі невеличкого лука, з тоненької рівної ліщини – кілька стріл. Йому не трапилося ані глухаря, ані тетерева, зате вевериць був повен ліс і Величко таки спромігся підстрелити трійко звірят.
Ще отроком він змагався у лісі з ровесниками, хто швидше добуде вогонь тертям, але тепер довелося помучитися, доки від тонесеньких вуглинок, що сипалися з-під стовпця на клоччя, не пішов димок. З першого ж разу Величкові ще й не вдалося роздмухати вогонь: спочатку він проґавив потрібну мить, а потім надто сильно дув і сам збив малесенький язичок Сварожича.
Та шлунок уже вимагав їжі, тому не залишалося нічого іншого, як укотре починати заново. Нарешті Величкове терпіння винагородилося: Сварог змилостивився і скоро маленьке полум'я затанцювало прямо в його долонях, на клубочку клоччя. Завбачливо прихоплені вуглини та сухі тонесенькі соснові галузки були наготовлені заздалегідь, тож скоро, уже в перших сутінках, оббіловані, випатрані та насаджені на березові шпички вивірки смажилися над вогнем.
Ще в отроцтві, коли він з ровесниками бив пізньої осені та по першому снігу вевериць, така смага була їхньою улюбленою стравою. Смажене м'ясо вевериці солодке, має присмак горіхів та меду – у Величка від тих згадок був повен рот слини – і він, ледве дочекавшись, коли воно засмажиться, обпікаючись, без солі, зтрощив його з кістками, та тими трьома веверицями лише роздратував свій ненажерливий шлунок. Шукати ще якусь здобич було вже запізно, нічні заморозки останніх днів знищили навіть ті губи, що могли б ще трапитись на очі о цій порі, тож здоровенному Величкові довелося ночувати в лісі не лише просто неба, але й з пустим шлунком.
Ще б нічого, але коли смерком почулося голодне вовче виття, молодикові стало не по собі. Пізня осінь – це не літо, коли в лісі більш-менш безпечно. Восени звіриний і пташиний молодняк, що раніше був легкою здобиччю вовків, уже підріс, тому добувати їжу сіроманцям стає все важче. Ти прийшов сюди за здобиччю, але легко можеш сам нею стати, навіть сулиця та ніж тобі не допоможуть. Тож Величко, марно понадіявшись, що зможе в один день справитися з завданням стрия, усю ніч просидів у розвилці розлогого дуба і до ранку так задубів від холоду, що заледве спромігся злізти з дерева.
Голодний і холодний, злий на увесь світ, а особливо на свого стрия, котрий спав у теплі та добрі біля власної жони, Величко навіть був помислив покинути усе це й повернутися в своє занехаяне житло безженця, але одразу ж і прогнав ту підлу думку: станься таке, сраму не оберешся – на все життя, до скону. Щось підказувало йому, досвід пращурів, мабуть: одним днем тут не обійдешся, наскоком не візьмеш, інакше, що ж би то за випробування було?
Він вирішив перш за все пошукати собі нічліг і провештавшись лісом майже півдня, натрапив на цю липу, більше двох сажнів в обхваті та з дуплом, що починалося майже на рівні землі. Він насилу протиснувся всередину, але те видалося йому тільки на краще. Навколо було досить опалого листя і він набив ним дупло ледь не до верху, а тоді заходився шукати собі прокорм. Вже тоді Лісовик почав бешкетувати, пориви вітру були сильними навіть серед дерев, стріли без накінечників здувало вбік і попри те, що Величкові двічі траплялися рябці, жодного разу він не поцілив. Спробував збити птаха сулицею, але вона застрягла серед гілок – добре, що вдалося її дістати. А якби ні? Про таке навіть помислити страшно.
Двічі натикався на підколоди – пастки, поставлені, вочевидь, коропським ловцем: в одній був горностай, в іншій куниця, але змусити себе взяти чуже та ще й давлене – до такого він поки що не опустився, хоча, чого там, і така думка проскочила...
Спати знову ліг голодний, тільки й того, що надвечір злузав дві жмені горіхів, зате в дуплі серед листя було тепло, навіть затишно. Правда у тісняві дупла доводилося спати, зігнувшись в колач, але такий дріб'язок хіба можна порівняти з ночівлею на голій гілляці, та ще й такої ночі, як ця?! Поночі прокинувся від того, що по його обличчю хтось лазив. Миша! Він заборсався, сподіваючись вловити малу нахабу руками, але то було все одно, що знайти голку в стозі сіна. Звиклі до темряви очі розгледіли над головою якесь лахміття. Здивовано підвівся, помацав руками – кажани, хай їм... Почіплялися на стінках, заснули на зиму. Опустився на листя і слухаючи з острахом, як казиться Лісовик, вже до самого ранку не склепив очей, бо почала боліти недавня рана, а до всього ще і в шлунку, що майже дві доби не мав собі поживи, смоктало немилосердно, бурчало і просило їсти.
Удосвіта стихло в лісі. Господар його таки вгамувався, стомившись, і певно, вже вкладався спати. Хтозна, подумав Величко, може це й на краще, адже, якщо пожертва не прийшлася Лісовикові до вподоби, навряд чи він розщедрився б на здобич. Пішов до Ужеті, сподіваючись хоч водою заглушити почуття голоду, але багато випити не зміг – у горлі від холоду все заніміло, навіть перестав його відчувати. Подався знову в пущу, бо всі думки були про одне: що б його з'їсти?
Голод страшніший, аніж небезпека. Коли ти дуже голодний, коли відчуваєш, що не поївши найближчим часом, втратиш силу, терпіння та витримку, а без них добути собі прокорм в лісі просто неможливо, тоді усі твої відчуття загострюються, мов у дикого звіра. Величко, відійшовши від берега півсотні сажнів, наткнувся на кілька кісток з'їденого вовками підсвинка і зрадів так, немовби втрапив на скарб.
Добрий ніж був у клятого татя, не те, що Величків власний: він тим ножем спромігся сяк-так вирізати, висікти два томари[424] для стріл та нагріваючи над вогнем, трохи вирівняти їхні ліщинові деревка і ополудні мав уже собі за здобич рябця та кілька білок, Хоч як била його нетерплячка, але сходив-таки до Ятриці і добувши Сварожича та прямо на її березі обмазавши річковим глеєм рябця, запік птаха, оббілував і підсмажив білок, а потім пожадливо, з гарчанням навіть, умить зжер печеню, мов за себе кинув. "В житті нічого смачнішого не їв, дарма, що й несолене!"
Молодик трохи повеселішав: можна жити! Знову взявся за лука і пішов понад Ятрицею вгору по течії – сподівався, що біля води трапиться йому бобер, чи якась коза, або хоча б чималий птах. Марно! Зате натрапив на водопій, де оленячих та лосиних слідів біля води було безліч – зовсім свіжих.
"Дякую, тобі, Велесе!" – зрадів Величко. Від дупла до водопою не було й версти, тож роздивившись, звідки звір підходив до річки, вибрав не одне, а кілька місць для засідки і заспокоєний, подався добувати собі вечерю.
Гадав, що встигне повернутися до води вже надвечір – де там! Та нічого, втішав він сам себе – попереду ранок і день, і вечір. Нічого! Зате є в нього нічліг і спати лягає вже не голодний. Хоча й не ситий...
Усю ніч боявся проспати, тож, коли у лісі засіріло, вибрався зі своєї хованки і ледь не бігом, але скрадаючись, подався до водопою. Що ближче він підходив до Ятриці, то більше озирався навсибіч – його могли помітити, як від води, так і з лісу.
Коли здалеку відкрився йому водопій, серце тьохнуло і завмерло – там товпився добрий десяток сторожких оленів.