Хлопці сплять, не добудишся. Нехай. Не всім же бути такими затятими. Зате вдень вже я буду, немов сонна муха.
Ніч на Десні... Пахне річковою прохолодою, сирістю – рибальським щастям. Птахів не чути. Співав би соловейко – звеселяв би зараз душу. Але висиділи батьки пташенят і тепер немає коли йому пісень співати, ледь встигає годувати, уму-розуму вчити, а вночі ще й зігрівати теплом власного тіла. Скоро вже й до вирію пора. Лише одні цикади сюрчать, не вгаваючи.
Прямо перед очима, варто лише звести їх до неба, висить ківш Великої Ведмедиці, що вже гойднувся, підвішений на невидимому мотузку до Полярної зірки, і завис тепер ручкою донизу. Всіяне зорями небо, по якому час від часу пролітає, гаснучи, метеорит. Чорною стіною височать над кручею за моєю спиною верби Бирина і ще чорніша непроглядна тінь від них, що накрила весь берег під вербами і здається мені такою ж густою, як осінній туман. По-особливому тихо, але важко хлюпнула неподалік від берега рибина і по звуку одразу зрозуміло, що то лінивий лящ, чи обережний в'язь вийшов уже на нічну годівлю. Якийсь нічний птах двічі пронизливо крикнув з того берега.
Круглий великий Місяць нарешті виглянув із-за дерев, освітивши ріку від її середини і до протилежного берега. Десна у місячному світлі виглядає майже містичною рікою. Темна важка вода, неначе і не вода зовсім, а рідкий метал, на ртуть схожий, розлився від берега і до берега на цілий кілометр видимого, серпом зігнутого, русла і місцями виблискує у сяйві місяця тьмяним металевим полиском. Якщо дивитися лише на неосвітлену місяцем воду та на береговий уріз, то очі потроху звикають до темряви і поволі починають відрізняти предмети на темному березі, поверхню води за кілька метрів від себе та навіть чорну напівзатонулу гілляку, що її повільно, в такт, розхитує течія за якийсь десяток метрів нижче мене. У ночі своя, особлива, непишна і втаємничена краса – загадкова, непояснювана, але манлива і притягуюча.
А тим часом пластиковий комель телескопічного вудлища м'яко торкається долоні – невже?! Так швидко? Р-раз! Є! І я, майже нічого до пуття не бачачи, наосліп веду змагання з вайлуватим суперником, котрий вночі поводить себе напрочуд сумирно і навіть, раніше ніж треба вийшовши на поверхню, не зчиняє шуму, а лише ліниво та тихо йде вглиб.
За кілька хвилин, мабуть від напруги очікування, мої очі зовсім призвичаюються до темряви і я вже досить добре бачу, що діється на поверхні води, проте, все одно мені важко зараз вловити той момент, коли можна буде тихо покласти здобич на бік. Через це я надто повільно піднімаю вудлище догори, не маючи змоги орієнуватись хоча б по грузилу, коли воно вигляне над поверхнею води.
Аж ось високий спиний плавець ляща виткнувся над водою і в скупому, відбитому світлі мені добре видно, як він ріже поверхню. Рибина прямує спочатку вправо, потім починає розвертатись і на повороті, не втримавши рівноваги, сама завалюється на бока. Ледь помітний порух вудлищем догори... А тепер потихеньку на себе...
Обійдусь без підсаки. Похиле, без урвища дно, мілина біля урізу води – візьму рукою. Тепер мені вже добре видно ляща, і коли він, підтягнений на волосіні, потихеньку лягає на прибережний пісочок мілини, я за кілька секунд без жодного звуку впоруюсь із ним. Гарний лящ – можливо, на всі півтора кілограми потягне. З почином!
...Життя триває.
Мій вибір.
Щомиті, щокроку ми робимо у власному житті свій особистий вибір. Одного разу вирішивши його на користь життя в мегаполісі, я вже три десятиліття буваю на Десні лише наїздами: спочатку гостював по два місяці, потім – по місяцю, тижню, тепер же, частіше за все, – по два-три дні. І навіть коли захотів повернутись в Україну, і повернувся вже, і в Коропі навіть пожив цілий рік, а все одно – течія життя крутнула мене у суводі, дала якийсь час потриматися рідного берега, а далі потягла на вої та й понесла геть, добре хоч, що не в мегаполіс... Проте примарна надія (невже ж примарна?) ще гріє душу мрією: повернусь, їй-Богу, повернусь. І вволю ще половлю...
Бо як можна прожити відпущений тобі час без рідної Десни? Бо, часом, знову, як у дитинстві, сняться мені мої поплавці, що неспішно мандрують по войках і ось вже один із них пі-і-і-ш-ш-ов під воду, а серце тоді так солодко-солодко замре і ти, прокинувшись, враз подумаєш: "Це ж Десна мене кличе! Треба їхати!".
Стрімко нині змінюється навколо нас світ, і рибальство – разом з ним. За це півстоліття чого тільки не понавигадували люди, аби якомога швидше, якомога легше і якомога більше ловити риби. Яких тільки снастей, що як мода, змінювали одна одну, не бачив я на своєму віку: перемети й одводні, донки прості і на спінінгу, кормушки на волосіні і з кільцем, і на струні; спінінги і з саморобними блешнями, і з купованими цяцьками: твістерами, воблерами, попперами, мінноу, віброхвостами і ще багато інших різних рибальських вигадок від квока до кораблика та перетяжки. Вряди-годи, з цікавості, брався за напівзабуті старі та новомодні штучки і я, але жодна з них не полонила мою душу так, як звичайна деснянська поплавцева вудка, що нею колись ловив по гатках лящів та в'язів ще мій прадід.
Не ловив я надто багато великої риби за один ранок, як інколи доводиться чути про те від наших місцевих рибалок: по десятку, або й по два десятки лящів. Кілька разів траплялося добути восени півдесятка в'язів за раз. А лящів якось літньої ночі – чотири. Та я не шкодую за рекордами, котрі не відбулися; мені вистачає і того, що за три останні десятиліття дуже рідко повертався додому без великої риби – на пальцях можна перерахувати такі випадки. І ще жодного разу не було, щоб з пустими руками. Бог знає, чого і скільки потрібно людині, казав колись мені дід.
Мені дуже рідко везло, і все те, що я на Десні надбав, далося мені лише з часом, з працею і з роздумами над побаченим, а тому і ціни для мене воно не має. Певно, саме через це я і за півстоліття не переситився деснянськими ранками, та чи й можливо таке взагалі? Кожного разу при зустрічі з рікою відкриваєш щось нове для себе, раніше тобі невідоме. Здається, що про нашу Десну я знаю досить багато, але насправді – так мало, бо, що б там не було, – не може людина пізнати цей світ до кінця, хоча і стверджували це колись деякі філософи, і так хочеться цього нашим вченим. Чим більше відкривається тобі деснянських таємниць, тим більше ти розумієш про мізерність власних знань про неї, тим більшу повагу вона в тобі викликає і щире захоплення!
Незрадлива моя любов (а хіба ж тільки моя?) до поплавцевої вудки живиться особливими соками та струмами, говорити про які можна без кінця. Ніякий інший вид лову не зможе так привчити рибалку до терпіння, витримки, зосередженості і споглядання, до миттєвої реакції, як цей.
Ми всі різні, я це добре розумію, а тому, при всій моїй любові до звичайної вудки, поважаю і квок, і спінінг, і нахлист. З поплавцевою вудкою їх ріднить одне, головне – вони природні. У основі них закладений один загальний принцип – злиття з природою, налаштування на свій, втрачений часом, природний життєвий ритм, уміння запустити власне серцебиття в унісон із ритмами ріки. Лише тоді лящ візьме твою горошину, сом піде на звуки квока, судак спокуситься твоєю блешнею, а жерех повірить, що твоя мушка – жива істота, його здобич.
Але я не розумію троллінг. Коли кияни скупили в Сохачах з десяток хат, вони і показали нам "як треба ловити рибу" на сучасний манер. Чотири-п'ять надувних човнів з моторами, по два спінінги на кожному, ціий ранок затято й тупо тягають по Десні блешні: туди-сюди, туди-сюди – годинами, весь ранок, кожні десять-п'ятнадцять хвилин в кількох метрах від твоїх поплавців – бур-бур-бур – пропливають з працюючим двигуном ці "рибалки" із мегаполіса. По-сучасному, по-закордонному, це зветься троллінгом, а колись, по-простому, – ловлею на доріжку. Правда, раніше хоч на веслах гребли і в тому якась користь для рибалки все ж була, а тут лише зверхнє поглядання на місцевих берегових рибалок: мовляв, бачите, які ми, – не те, що ви, "старці", навіть на гумового човна заробити неспроможні. Певно, їм навіть не приходить у голову, що таке бездумне і тупе заняття по суті своїй є дуже далеким від справжньої риболовлі, і що ним вони псують іншим ранок і настрій; що у нас так не заведено, і що вони обкрадають цим своїм троллінгом не лише нас, тих, хто звик до Тиші і мальовничих картин деснянського ранку, але й себе, бо замість того, щоб відчути Дух Десни, злитися з ним і пізнати радість справжнього єднання з Природою-матір'ю, вони тупо тягають і тягають свої блешні під оте безперервне бур-бур-бур...
Я також не розумію карп-фішінг і його модний нині принцип "Спіймав – відпусти". Є в цьому принципі щось від лукавого, щось таке нещире, недобре, але хитро замасковане, якийсь новий виверт зіпсованих урбанізацією людей. У їх особі цивілізація, певно, відчуваючи все-таки свою провину за вчинену над Природою наругу, прагне таким чином у дивний спосіб зберегти первісні інстинкти, але при цьому ж і спокутувати власні гріхи. Це неначе синдром маніяка-гвалтівника, що усвідомив на старості і вжахнувся своєї відповідальності перед Всевишнім за скоєне, але, невзмозі відмовитися від задоволення, продовжує своє полювання за жінками. Підстереже у засідці край дороги невинну жертву – красиву жінку – і, схопивши за коси, брутально волочить її в кущі, добрих сто метрів. Рве, шматує на ній одяг, заламує руки і в момент, коли вже, здавалось би, все, коли жінка думає "Ось зараз, у цю мить станеться найжахливіше!" – він раптом з батьківською ніжністю цілує її в лоба і каже: "Спасибі тобі за подаровані мені хвилини щастя! Я люблю тебе! Іди тепер додому..." Робить спеціально для цього припасеним швейним метром деякі антропометричні заміри, – на пам'ять, – і під ручку веде напівживу від жаху жертву назад до дороги з упевненістю, що відпускаючи, ощасливлює її.
Цікаво було б почути від психіатра розлогий діагноз такого захворювання...
Створивши Адама та Єву, мовив їм Господь Бог:
... – Плодітеся і розмножайтеся, а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам.Користуйтеся!
Цивілізація наша вже так усим цим накористувалася, що планета починає перетворюватися на пустку.