Почувши запах ладану, подумки помолився за упокій чиєїсь душі, відчуваючи водночас смиренну меланхолію й поблажливий смуток — думав-бо про дочасність та тлінність людського життя. Другого дня він знову подумав про невідомого покійника і так само щиро побажав йому, щоб земля для нього стала пухом, а третього трохи здивувався й зацікавився, бо цілком слушно вирішив, що покійника пора б відправити в царство вічного сну. В цей час він уздрів двірника, котрий стояв у воротях будинку, звідки виточувався божественний запах, сторож був чимось схожий на самого князя: мав такі ж геометрично круглі очі й рот-присосок, правда, ніс його світився куди ясніше за князевий, а бакенбарди були густі та пишні. Матневський-Шашкін зволив зупинитися й поманив двірника пальцем.
— У вас тут покійник? — спитав він, вдихаючи солодкі запахи ладану.
— Нікак ніт! — озвався, виструнчившись, двірник. — Покійника у нас останнім часом не бувало!
Двірник подивився на князя ясно-синіми й геометричне круглими очима, і ті очі зустрілися з такими ж очима, тільки князівськими.
— А чому ж у вас так пахне? — спитав попечитель, втягуючи тремтливими ніздрями солодкий запах.
— Поселився богомільний чоловік, — відрапортував двірник, і собі поворушивши тремтливими ніздрями.
Попечитель поводив туди-сюди головою і, скеровуючись на запах, рушив просто до кватирки, з якої таки випливали ніжно-сині пасемка. Це так його зворушило, що він присів, хрускаючи кістками, — та історія починала його інтригувати. Побачив прикляклого чоловіка, котрий так самовіддано бив поклони, наче збирався продовбати лобом підлогу: зводив руки до завішаної іконами стіни, вдаряв себе в груди, а тоді припадав до землі. Вся постать богомольця тонула в димі, свічки в тому димі горіли, як очі, лампади від ударів лобом об підлогу здригалися, від чого язички підстрибували: інколи незнайомець брав з аналоя Біблію, цілував й, притискав до грудей; бувало, що й обертався, начебто хотів, щоб князь міг його роздивитися, — отакий собі чоловік. ні високий, ні низький, ні худий, ні повний, з невиразними рисами обличчя. Князю вже затікали ноги сидіти в такій позі, тож він вирішив розпрямитися, а коли це вчинив, в нього знову затріщали кістки, обличчя від натуги побагряніло, і він змушений був подихати круглим, як і очі його, ротиком.
— Хто такий? — спитав у сторожа.
— Не могу знать, ваше-ство, — відрапортував двірник. — Новий жилець. Заявити на нього, з вашого наказу, в поліцію?
— Дурак! — коротко відрізав князь. — На такого святого богомольця? Та як ти посмів?
Двірник побілів, тоді позеленів, і за мить перед ворітьми його не стало, а попечитель знову присів біля кватирки, а переконавшись, що богомолець і досі ревно молиться і б'є поклони, рушив далі, але вже не незворушно, а схвильовано. "Ні! Ні! — бурмотів він, забувши підпиратися палицею, а несучи її, супроти звичаю, на зігнутій руці. — Не перевелися ще святі люди!"
Ковнірчук у цей час гасив пальцями вогники свічок, щоб зайве не вигоряли, часом він потирав почервонілого від частих ударянь об підлогу лоба і слухав джмелів, котрі гули йому в голові. Щеміли йому й коліна, бо підкласти під коліна килимок він, як справжній мисливець, не зважився, окрім того, очі його пасли годинникову стрілку — знав, що, повертаючись з прогулянки, князь не забуде зазирнути до нього ще раз, а це мало бути рівно через півгодини, бо ще ні разу Матневський-Шашкін не порушував свого режиму. Єдине, за чим шкодував у цю хвилину директор раввінського училища, що не міг розполовинитися, бо князь по дорозі неодмінно заходив у Никольську церкву, простоював там навколішках п'ять хвилин, кидав пожертвування в церковну жертовницю і тільки тоді вирушав назад. Добре було б опинитися одночасно і в тій церкві, але це була блаженна думка; Ковнірчук щодо цього мав інший, так само твердий план — він уже довідався, що на утреню князь приїжджає в університетську Церкву, і мав намір з'явитися туди вже завтра. Весь цей час короткого відпочинку, Ковнірчук не дозволяв своєму обличчю скидати із себе святенницького виразу, бо й сам переймався богомільним настроєм — не такий простак був Матневський-Шашкін, щоб не помітити підробки. За п'ять хвилин до призначеного часу, Ковнірчук знову запалював свічки й кидав на жаровню трохи ладану — попечитель Київського учбового округу й справді вже повертався додому і не втримався, щоб не присісти біля розчиненої кватирки і потішити серце, зирнувши на людину, яка спасається з такою самовідданістю. Все, чого прагнув, князь мав змогу побачити, подивувався й порадів, адже незнайомець у глибині кімнати все ще бив поклони й молився. Князь хруснув кістками, зводячись, і поспішив чимдуж додому, бо хотів оповісти про побачене своїй, ще богомольнішій, ніж він, половині — була вона непомірне строга у виконанні всіх релігійних приписів.
Наступного ранку був дощ, і князь прокинувся з неприємним приважком біля серця. Це був призвісник лихого настрою, що міг мучити безпричинно князя цілий день. Матневський-Шашкін невдоволено засопів, дратуючись уже від того, що той приважок біля серця таки з'явився. Дружина знала цю князеву якість, отож коли він вийшов із спальні, поспішила зникнути з очей, бо в такі хвилі князь, як звичайно, шукав нагоди розрядитися, а це не кожному буває приємно… Жертовним козлом став слуга, який не тим боком подав князю чоботи, тож один із тих чобіт ударив незграбу халявою раз і другий по щоках, а оскільки слуга належав до християн, які тільки й могли бути в цьому домі, то поставився до того без зайвої урази. Тим часом приважок від серця відчепився і розчинився, як грудка солі, і князь поспішив помолитися біля домашнього аналоя, щоб бог відпустив із милосердя нерозважному слузі гріхи. Після того князь наказав запрягати екіпаж — мав їхати на утреню в університетську церкву, звідки повертався додому поснідати, а вже потім віддавався службовим обов'язкам.
Він їхав у екіпажі, слухаючи, як стукоче об покрівлю дощ, і приважок на серці, а може, то була особлива душевна п'явка, знову присмоктався, і це обіцяло зіпсувати князеві цілий день. Але в університетській церкві він раптом зустрів того ж таки богомольця, котрий так вразив його вчора і за яким підглянув через напівпідвальне вікно, той уклякнув у кутку і ретельно бив поклони, притому так щиро, що не помічав навколо нікого. Матневський-Шашкін цілу службу дивився на нього з великим замилуванням і в такий спосіб зовсім звільнив своє серце від душевної п'явки — цього разу вона благочестиво здохла в його нутрі, і то не від гнівного спалаху, як це бувало, а від тихої радості, тобто через любов. Князеві нестерпно захотілося підійти до того незвичайного чоловіка й познайомитися з ним, але він стримав свій порив: одне, не хотів перешкоджати богомольцю спасатися, а друге, мав за обов'язок ретельно вислухати службу і перейнятися нею. Він вирішив, що, може, колись зробить візит цьому святому чоловіку, незважаючи на те, що їх у цьому світі розділяє станова нерівність — ці всі речі князь умів, коли треба, легковажити. Він уявив собі, як ощасливить богомольця, і скільки дасть це йому радості, і як по-душевному вони потім погомонять про світ і спасительні речі. Вже саме передчуття такої розмови виповнило князя щастям, через що настрій уже мав чудовий; можливо, він проголосить сьогодні підлеглим свою класичну промову позачергово — таке ж він, зважаючи на свій педантизм, учиняв нечасто. Йому навіть здалося, що за вікнами припинився дощ, що надворі стало ясно й тепло, що опале листя знову повернулося на дерева, і думки про те чарівно одухотворили його, наповнивши світлим, тремким етером — саме а таким настроєм поїхав він додому і вступив у свої хоромини. Побачивши те, княгиня й собі ощасливилася і зважилася вийти зі свого сховку, знала, що він уже шукає її поглядом, і коли б вона не з'явилася цієї ж миті, хто зна, може, той приважечок знову причепився б до його серця. Отож вона ступила йому назустріч, спускаючись по різьблених дерев'яних сходах і тримаючи на обличчі легку усмішку.
— Я його знову зустрів, — сказав щасливо князь. — Уявіть собі, в університетській церкві.
— Запросимо його до себе? — обережно спитала княгиня, радіючи разом із ним.
— Може, й запросимо. Але я готовий нанести йому візит сам.
Княгиня спинилася, здивовано скинувши бровами і щасливо округливши очі, і простояла б у такій позі хто знає скільки, коли б князь не нагадав їй, що вже пора снідати. Тоді вона схаменулася, вийшла із заціпеніння і, перехрестившись, рушила разом із чоловіком у їдальню, де чекав їх сніданок.
— Я вже почав нудитись у цьому Києві, — сказав князь, пропускаючи княгиню в двері, — а з цим чоловіком любо мені буде насолодитися духовною бесідою…
Попечитель Київського учбового округу з'являвся в свою канцелярію тільки для того, щоб проголосити свою знамениту промову і нагадати підлеглим, що він існує не лише як символ, а як жива істота, притому контролюючо-карна. Решту справ він вирішував удома, в своєму кабінеті, і цих справ не повинно було бути аж стільки, щоб обмежувати князеві особисту свободу. Для цього було розроблено неписаний регламент, який полегшував службу і князю, і його підлеглим: за межі цього регламенту не виходив ніхто. Через це з попечителем мав стосунок в основному правитель канцелярії учбового округу, решта чиновників зносилася вже з правителем канцелярії. Саме сьогодні він приніс попечителю звідомлення про смерть директора Житомирської гімназії Траутфеттера і прохання інспектора цієї гімназії Ленсаля на звільнене місце — це прохання було підкріплене згодою та рекомендацією начальника Волинської учбової дирекції.
— Ленсаль, Ленсаль! — проказав попечитель. — Він що, з іноземців?
Правитель канцелярії чемно доповів, що Ленсаль православний і має тільки іноземне прізвище, його батьки значаться у відомостях також православними.
— Мене від цих іноземців у наших учбових закладах нудить, — скривився князь. — Позірно приймають православ'я, але жоден не сповідує його чистосердечно, бо не тримає в плоті та крові, перейнявши його від десятків або й сотень своїх пращурів.
— Накажете відмовити? — обережно спитав правитель канцелярії.
— Поки що нічого не накажу, — мовив попечитель. — Чи це спішна справа?
— О, нітрохи, — всміхнувся правитель канцелярії, і вони зустрілися з князем поглядами, які не потребували коментарів.
— Тоді прийдете за рішенням, коли вона стане спішна.