Як хоч йому житиметься?! Котра з судениць першою підлетіла, котра останньою?"
– Як він там? – сам собі здивувавшись, запитав Володимир.
– Наївся й заснув, – відповіла Волхитка і вдячність за увагу до сина чулася князеві в її голосі – а як інакше?
Та щось не клеїлося у них тієї ночі з любощами. Спраглий Володимир прокинувся невдоволеним, лапнув біля себе рукою – Волхитки не було. Це ще більше роздратувало князя. Вдягнувшись, сердитим подався у стравницю, де на нього давно вже чекала засмучена Адель. Княже подружжя снідало мовчки; молода княгинька почувалася винною, хоча й не розуміла чому; сльози тьмарили їй зір і двічі капнули, пекучі, прямо в мису. Їй ввижалося казна-що, найперше – що Волхитка стала прямою її суперницею і ось-ось посяде місце поряд із князем, а її, Аделю, віддадуть, мов рабиню, якомусь гридню-перестарку.
Опісля сніданку Володимир подався надвір – оглянути, як древоделі зиждуть новий терем для наложниць. Стіни його пахли свіжим деревом, гладко тесані половиці ніде й не скрипнули, чималі, у добрий лікоть завширшки, засклені кольоровими шибками віконниці відсвічували всіма кольорами веселки, одрина була широчезною, дубовий стіл у стравниці прийняв би чи не сотню гостей, а дівочих покоїв вистачило би й на дві сотні наложниць. Настрій у князя сам собою поліпшився, а тут ще й Береза прибігла з вістю, що прибув світлий князь Добриня і Володимир, зрадівши, ледь не бігом рушив назустріч вую: дочекався нарешті!
Стрілись на ґанку; обійми їхні були міцними, як у найрідніших людей – далеко не в кожного отця із сином такі бувають.
– Невже не наситився ще?! – розчепивши руки, кивнув головою на стіну нового терема Добриня, маючи на увазі Володимирових наложниць. Усмішка блукала на устах світлого князя.
Володимир, не придумавши спочатку, що відповісти, на те лиш рукою махнув, мовляв: "Ну, годі вже...", та перед дверима, пропускаючи за звичкою вуя свого вперед, все-таки осміхнувся йому навздогін:
– Хіба забув, як у Полоцьку мене в спину штовхав? Ото звідти й почалося все.
– Бачив Гореславу твою, – обернувся у сінях Добриня, – іскри з очей так і крешуть.
– Нехай. – поблажливо кинув Володимир. – Норовиста, бриклива, та вже під сідлом.
І як рівному, як ліпшому другові поклавши десницю на плече, повів вуя до стравниці, де двоє перших мужів Русі й усамітнились за широким столом. Щось там несли й ставили на стіл слуги: меди, наїдки – обом було не до того. Перше для них сольство з Царгорода – з Царгорода! – ця обставина вимагала надважкої роботи думки!
Добриню цікавило одне:
– Як Гора?
Володимир тільки зітхнув.
– Варяг тут один з Царгорода восени вернувся, хрестився там. А це ось, повідав мені Дідослав, Переяр на Перунів день киян збурив: вбили Теодора.
– За що?
– Витолкував Переяр волю Перуна: уношу в жертву принести; жереб на Теодорового сина випав. Той уперся. Ну і вбили обох, терем розметали...
Добриня мовчав. З волхвами й жерцями заводитись, то все одно, що проти вітру плювати – собі дорожче.
– Теодор смишленим мужем був. – сперся підборіддям на зап'ястя Володимир і дивлячись кудись в куток, додав: – Багато дивного мені повідав.
Та, зимова ще, перед Колодієм, розмова Володимира з варягом Торольвом, що став Теодором, ніяк не виходила молодому князеві з голови і нею він тут же й поділився з Добринею. Той вислухав, але говорити не поспішав: обмірковував, як завжди.
– Ти знаєш, вую, від зими одне не йде мені з голови: отець мій і дід, і прадід з Ольгом – усі ходили на ромеїв. А жодного разу так і не перемогли. Отець Ітиль по вітру розвіяв, болгар підім'яв, ромеїв же – ні! От пощо так?
– Розумію, про що ти мовиш. А пам'ятаєш, чому Святослав збирався в болгарах назавжди осісти? – хильнувши меду, поцікавився Добриня.
– Та знаю я: пуп землі там. Весь товар туди пливе, з усих усюд.
– А де товар, там і злато зі сріблом! – світлий князь звів догори десницю зі стегном печеної гуски.
– Еге! – підступно усміхнувся Володимир. – А ласих до нього скільки?! Вже би з потрохами з'їли той Царгород. А він стоїть. То в чому сила його?
– Піднімемо! – запропонував Добриня і вони випили ще меду. Вуй з набитим ротом помугикав щось про себе, похитуючи головою, – Володимир терпляче чекав.
– Був тут колись на Горі волхв. Ірогостем звали. Дре-ев-ній дід... Від нього таке чув. – почав нарешті Добриня, доївши стегно. – Ромеї владарюють мало не з початку часів. Бо, казав мені Ірогость, як прийшла Русь у Подунав'я, вони вже й тоді такими ж були. А пращури наші, не одне покоління там поживши, сюди рушили. Довго йшли. Тут осіли, по лісах розвіявшись. Земля наша велика, рідні Боги Русь усілякими багатствами рясно наділили. А от де́ржави тієї, що, мов обручами, всі племена й роди купно тримає, в нас нема: від пращурів такий покон – кожен прагне власною волею жити.
– То й не буде? Се хочеш сказати?
– Ні, – заперечив Добриня, й услід за тим обмовився, – поки що немає.
– Відаєш, коли година така настане?
– Не відаю, та мусимо.
– Жаль, не чув ти того варяга, – замислено, немов пригадуючи всі миті давньої своєї розмови з Теодором, почав Володимир, – ні, не дурний був муж! От він мені багато чого повідав... І таке заявив, що, мовляв, уся сила ромеїв у їхньому Христові та отих бібліях їхніх – бачив таке? – спитав, зиркнувши на вуя, а коли той на знак згоди кивнув головою, продовжив: – Казав, уся премудрість ромейська в них, уся сила! Як таке може бути?
– От і буде нам про що сольство їхнє розпитувати, – розливши по утицях мед, пожвавішав Добриня, – нині ж піднімемо!
А коли посудини з медом осушили, Володимир припечатав дланню десниці стіл:
– Збираю на завтра старшу дружину, слів кличу – самому вже не терпиться!
Ще прийде година для кодла Гори, котре одним лиш марить – якомога більше хапнути: ще подратують обох київські старотці близорукістю своєю й дрібним сутяжництвом, небажанням мислити широко, на весь видимий світ. Нині ж ліпше їм удвох ширяти розмислом у піднебессі: як себе вести зі слами, чого від них чекати, що ректи і – головне! – що вивідати в ромеїв. Не перше літо обоє відчувають: настала година якось по-іншому, по-справжньому устрояти землю Руську, а от як?! Як інші землі й племена те вчинили: ромеї, латиняни, франки, германці?
Дочекалися! Трійця апостолі врочистою, поважною ходою рухалася до княжого терема, четверо слуг дріботіли за ними, ледве втримуючи на двох важезних ношах горою накладені подарунки від василевсів. Сонце вигравало на лискучому, розшитому золотом, важкому шовковому далматику[493] Андроника і зрадливий піт краплинами проступав на обличчі, а по спині ромейського посла він котився вже цілими струмками. З-під фіолетового далматика на дві чверті визирав теж золотом розшитий поділ тонкої туніки[494] ніжного синьо-зеленого кольору; сап'янові черевики спафарія такого ж, як і туніка, кольору, тільки набагато темнішого відтінку, чиї носки визирали з-під одягу при кожнім кроці посла, в пилюці київської Гори швидко втратили свою вишуканість і здавалися просто сірими. Довгий, вилискуючий золотим шитвом лор[495] мальовничими складками обгортаючи протоспафарієві плечі, кінцями своїми упокоївся на посольських передпліччях. Поряд із Андроником, тримаючи обома руками євангеліє в шкірянім обкладі, виступав пресвітер Геласій – у коричневому фелоні[496] поверх сірого, до п'ят, стихаря[497] та розшитої золотом єпитрахилі[498], а вже за цими двома з виразом суму на обличчі, бо доводилося ковтати здійняту ногами своїх попередників сіру пилюку, плентався ерміневт Симеон.
Перед ґанком княжого терема апостолі вже очікували двоє княжих людей, що вклонившись послам у пояс, провели їх просторими сінями, мимо сторожі, вглиб хоромини. Всередині було досить прохолодно й панували напівсутінки та коли перед апостолі прочинили якісь широкі двері, ті побачили просторе, хоча й з невисокою стелею, але досить добре освітлене восковими свічами приміщення, попід стінами котрого сиділо багато росів у святковому, судячи з тканин та вишивки на них, вбранні. Під протилежною від входу стіною на масивній дерев'яній, з різьбою, подобі трону, що стояв на невеликому узвишші, сидів сам великий князь Володимир – у червоних сап'янових чоботях, синіх ногавицях, рясно вишитій сорочці з мінливої білої паволоки, в накинутій на плечі червоній, мов кров, хламиді[499], з-під котрої виглядала масивна золота прикраса, що покоїлась на грудях володаря. Обличчя Володимира було виголене, лише довгі вуса мало не торкалися грудей, русяве волосся густою важкою шапкою вкривало голову та шию. Два гридні з мечами при поясі стояли обабіч княжого сідала. Ускрізь на стінах висіла коштовна зброя, обладунки, шкури вбитих ведмедів та вовків, черепи буйволів, кабанів і оленів з велетенськими рогами.
Слуги з ношами лишилися в сінях, троє ромейських слів пройшли вперед і спинившись за десяток кроків від Володимира, на знак поваги й вітання досить низько один раз вклонилися князеві – але й тільки. Потім протоспафарій Андроник повагом витягнув з широкого рукава далматика згорнуте дудкою послання, зірвав з нього золоту печатку на шовковім шнурку і піднявши його перед собою в лівиці та виставивши вперед праву ногу, повагом розгорнув вільною рукою ту дудку й почав урочисто та співуче:
– І епістолі ту Васілеу ке ту Константіну, і хрістіану Васілієу тіс Романікііс, стон меґало архонта ту Володімір Рос...
Ерміневт Симеон, стоячи лівіше й на півкроку позаду Андроника, ледь помітно кивав головою, запам'ятовуючи виголошене слом і зачувши паузу, почав перекладати:
– "Послання Василія і Костянтина, христолюбивих василевсів ромейських, до великого архонта росів Володимира.
Маючи відомості, що ти, великий архонте, милістю Божою став владарювати в роських землях, наші царственності, вбачаючи в тім волю Провидіння, бажають тобі здоров'я, а твоєму народові процвітання..."
Володимир та й уся старша дружина якийсь час напружено вслухалися: одним вухом в Симеонів переклад, а іншим у співочу промову Андроника.