Тут були вони два дні, і я гадаю, що тут не обійшлося без випивачки. Тарас пише в своєму журналі 28 лютого: "Подорож наша була веселою і не без користі. Саша Очеретникова була огидлива, без милосердя пиячила і на кожній станції зраджувала, не розбираючи людей. Бідолашне і пропаще навіки, хоча і прекрасне створіння. Жахлива драма!"
Першого березіля прийшла і від міністра внутрішніх справ звістка, що Тарасові можна їхати до Петербурга. А на другий день ластівкою весняною прийшов до його теплий, сердешний лист його "святої заступниці". "Мої заповітні мрії справляються, — писала графиня Толстая, — не— /438/бавом я побачу вас, наш бажаний гостю, Тарасе Григоровичу! От уже тиждень, як цар дозволив вам жити в столиці і вчитися в Академії. Приїздіть швидше! Більш неспроможна писати з радощів та з нетерплячки руки тремтять"
Ще кілька день мусив Шевченко задержатися в Нижньому] Новгороді і час той віддав переважно на перегляд своєї "невольницької поезії".
Річ певна, що під "невольницькою поезією" він розумів свої українські твори, що понаписував на засланню. Тут виникає цікаве питання: звідкіль у поета взялися у Нижньому Новгороді його "невольницькі поезії"? Річ запевне відома, що коли в квітні р. 1850 у його була зроблена ревізія паперів і його взяли в арешт, закинули спершу в каземат 874, а потім заслали в Новопетровське, дак під час тієї ревізії у його забрали з українських віршів тільки вірші Псьолівни "Свячена вода", а власних його не взяли, бо Герн з Лазаревським встигли забрати їх до себе ще до ревізії. Ті вірші укупі з іншим Тарасовим добром зіставалися у Герна. Йдучи на заслання до Новопетровського, вже ж пак Тарасові не можна їх було взяти, та Герн і не дав би з обережності. З переписки поета з Броніславом Залєським відаємо, що увесь час, доки поета не визволено з неволі, речі його, що заціліли від рук ревізорів, були в Оренбурзі у Герна. Знаємо, що Шевченко, як був в Астрахані, писав 10 серпня 1857 до Герна. Зміст того листа нам невідомий, листа того досі не оголошено, та й чи зацілів він у кого? Герни чоловік і жінка повмирали. Я тієї думки, що в тому листі Шевченко прохав Герна вислати в Петербург на адресу Лазаревського його папери. Мабуть, Герн і вислав, але коли Тараса спинили в Н[ижньому] Новгороді, то вже ж не рука була Лазаревському пересилати ті папери до поета по пошті, а коли й пересилати, дак хіба через певні руки. Коли ж Герн не відіслав їх до Лазаревського по пошті, то можна гадати, що він переслав їх через Круликевича. Останній, вертаючи з заслання з Сирдар’ї і їдучи через Н[ижній] Новгород, бачився 7 січня р. 1858 з Шевченком 875. А 26 січня Тарас пише до Куліша, що українських поезій для друку у його є на добрих дві книжки, тільки перепиши, та й друкуй 876.
874 Исторический вестник. — 1886. — Кн. І. — (С. 165. — Гаршин Е. М. Шевченко в ссылке. 1847 — 1857)
875 Записки... — С. 158.
876 Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 12]. /439/
Одначе повстає й друга думка, може, чи не більш певна.
Що у Шевченка не було тоді, як він прибув до Н[ижнього] Новгорода, "невольницької поезії", проти сього не можна змагатися! Була б вона у його, то б він не гаявся переглянути її: дав би перевагу їй, а не "Матросу" і де-небудь згадав би про неї в своєму журналі; а то він про неї згадує вже в лютому, коли Шрейдерс, земляк і приятель його, вернувся з Петербурга 19 лютого і "привіз лист від Лазаревського 877. Певне, що з тим листом Шрейдерс привіз і "невольницьку поезію", бо 21 лютого поет "почав переписувати для друку свої вірші, писані від року 1847 до 1858" 878.
Перебираючи свою "невольницьку поезію", Шевченко 4 — 6 березіля полагодив свою "Відьму" 879, "Лілею" і "Русалку".
7-го березіля прийшов до його жандар, що відвозив у Вятку якогось неслухняного свому батькові сина капітана Шліпенбаха. Вертаючи до Петербурга, він довідався, що й Шевченко хоче їхати, і прийшов, чи не хоче вкупі їхати, а він за 10 карб. довезе його до Москви. Всіма сторонами попутчик траплявся вигідний. Тарас поєднався з ним за ціну і другого дня попрощався з нижегородськими приятелями, а 8 березіля о 3 годині після півдня рушив з Нижнього Новгорода.
877 Записки... — С. 174. [Запис від 19 лют. 1858 р.; лист від М. М. Лазаревського (10 лют. 1858 р.)].
878 Ibidem.
879 Відомо, що "Відьму" під назвою "Осика" Шевченко написав 7 березіля р. 1847 в Седневі. Тоді він лаштував нове видання "Кобзаря" і написав до його цікаву передмову, котру з іншими паперами забрали у його жандарі під час арешту в Києві 5 квітня 1847 р. Ту передмову проф. Стороженко хоч і надрукував в "Русск[ой] мысли" за червень 1898 р., але в перекладі і з пропусками.
Дословний список передмови тієї з оригіналу я дістав тільки 17/29 листопада 1898 р. — і подаю її слово в слово, яко досі не відому. "Випускаю оце в люде другого "Кобзаря" свого і щоб не з порожніми торбами, то на-/440/діляю його "Предисловием". До вас слово, о братія моя українськая воз любленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі, всі друкують, а у нас — анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя! Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся! Собака лає, а вітер несе. Вони кричать — чому ми по-московськи не пишем? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по-якому. Натовмачать якихсь індивідуїзмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиній слов’янській літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов’ян. Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці. Не розібрали. Чом? Тим що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та й хвалять те, що найпоганше, а наші патріоти-хуторяне і собі за ними: "преочаровательно". В чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може, се по їх утонченной натурі і справді добре, а на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно і то правда, що і ми самі тут трохи винні, бо ми не бачили свого народу так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — усі похожі на свиню. У хату прийти до його або до себе покликати по-братерськи не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані. Прочитали собі по складам Енеїду, та й натіснялись коло шинку, та й думають, що от коли вже вони розшукали своїх мужиків. Е, ні, братики! прочитайте ви думи, пісні; послухайте, як вони співають; як вони говорять між собою, шапок не скидаючи; або в дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді у ту рецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать; то тоді і скажете, що Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт. Отак-то, братія моя возлюбленная! щоб знать людей, то треба самому стать чоловіком, а не марнотратителем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, а труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми — по-своєму: у їх народ і слово, і у нас народ і слово; а чиє краще — нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на В. Скотта, що і той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії, і свого язика не знав, а В. Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії, а Бернс — усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з толку латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув в колисці од матері, а Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам: безуміє нас обуяло з тим мерзостним і богопротивним панством! Нехай би вже оті Карпи-Гнучкошиєнки сутяги — їх Бог за тяжкі гріхи наші ще до зачаття в утробі матері осудив киснуть і гнить в чернилах, а то мужі мудрі і учені проміняли свою добру, рідну матір на п’яную непотрібницю, а в придаток і в (...) додали. Чому Караджич, і Шафарик, і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь. А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде і щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною, то от вам Свячена вода (відомі вірші Олександри Псьолівни), написана панночкою, та ще і хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода і боязлива; а переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого. І не турбуйтесь, бо — єй-Богу! — не найдете. Седнев. 8 марта. 1847 [VI, с. 312 — 315].
XI
Виїхали вони саньми, але пригріла весна і у Владимир приїхали на колесах. Тут на станції Шевченко зустрів старого свого знайомого Бутакова, що р. 1848 і 49 плавав з ним по Аральському озеру-морю. З того часу вони не бачилися. /441/ Тепер Бутаков їхав на береги Сирдар’ї. У Шевченка аж на серці похололо від самих споминок про ту пустиню 880.
Вночі о годині 11 березіля 10-го наш поет дістався в Москву і закватировав у якомусь готелю, а ранком знайшов кватиру Щепкіна та й перебрався до його. Ще в дорозі почало боліти у Тараса око, в Москві погіршало, розпухло, почервоніло, а на лобі прикинулися прищі. Треба було до лікаря. Він вдався до свого нижегородського знайомого лікаря Ван-Путерена. Лікар, виписавши ліки, казав не виходити з хати принаймні цілий тиждень."От тобі й столиця, — каже Тарас у журналі 11 березіля, — сиди в хаті та дивись з вікна на старого, незграбного Пимена" 881.
"Сам чорт простягся серед шляху, не пускає мене до вас", — писав він тоді до Лазаревського.
Тим часом дехто і з українських, і з російських письменників, довідавшись, що поет у Москві, почали відвідувати його. Першим прийшов старий Михайло Максимович. "Молодіє дідусь, — каже про його Тарас у журналі своєму, — запустив вуси та й у вус не дме". А увечері того ж дня зібралися до Щепкіна відомі письменники того часу Афанасьєв, Бабст і Кетчер. Щепкін прохав Тараса, не вважаючи на недуг і на зав’язане око, вийти до гостинної світлиці.