Пригоди в дорозі

Се було літом р. 1862.

Того року ми з Паньком кінчали університетську науку. Перед вакаціями Панько й каже до мене:

— А куди-б нам рушити на село по здоров'я та по силу? За літо треба добре набратися здоров'я, щоб восени було з чим відбути кандидатство!

— На Волинь, — кажу йому.

— На Волині тепер незручно: бач, у Варшаві дрова рубають, а на Волинь тріски літають. Тоді, бачте, і по нашому Правобережжю між польською шляхтою ворушилося вже зерно тієї колотнечі, що скоїлась потім за рік.

— Ліпше за все, — каже Панько, — за Десну куди.

— І то добре! Я за Десною не бував ще; цікаво подивитися на Сіверщину. Тільки-ж першим ділом ходім на Тарасову могилу поклонитися кісткам страстотерпця і світоча...

— Добре.

От за кілька там день якось у середу, уставши раненько, умилися гарненько, поснідали та й гайда з Київа пішки...

Пішли, харчів з собою не брали; думка така: села по шляху густі, на хліб та на молоко скрізь розживемося. Про всяк случай взяли в кешеню трошки чаю да кілька грудочок цукру. Йдемо собі; на полях робота вже аж гуде; орють на пар, косять, гребуть... Жита вже пополовіли; день за десять жнива.

Те літо було незвичайно палке та сухе. Від самого вшестя дощу й не крапнуло, здається, ніхто й хмари не бачив. Люди гомоніли, що тому нема хмар, тому небо таке ясне, що біг, благословляючи визволення людей з кріпацтва, звелів і на небі святкувати отсе велике свято...

Свято-то свято, дійсно велике, але, на лихо людям, з півночи віяло часом холодним вітром... Знати було, що от-от вітер нажене хмари й закриє нам сонце... Так воно й сталося... Наступила була страшенна негодь і темнота... Чисто глупа, темна, безпросвітня ніч та довга-предовга...

Добре, йдемо ми... Не тепер ідемо, — ні! Тепер ми, коли не сидимо, так топчемося, наче воли на крузі в топчаку; а тоді ми молодими ногами йшли жваво, бадьоро, до поту, до утоми. Тоді йти трудніш було: темно, шлях не битий, колія терном заросла, прослідку не видно... инде треба було просто помацки шукати своєї стежки...

До самої могили йшли берегами понад Дніпром-Славутою. Гарно було, невимовно гарно! Простягся сивий дід, лежить нерухомо, розгорнувши сизо-срібні скрижалі нашої давнини — читай, хто вмілий!.. Чудна річ: не єгипетськими гієрогліфами писані ті скрижалі, а не всяк письменний чоловік потрапить доладу їх прочитати: инший такий письменний, що аж друкований, усякі папіруси читає, а кинеться читати Дніпрові скрижалі — і не втне!.. він то й читає, та не те, що там написано, а якусь "отсебятину"... Слухаєш те читання і тямиш, що се просто "Киевская Старина"; більш нічого...

Чого воно так? Мабуть того, що:

"Всякому городу свій нрав і права"...

Так ото, кажу, Дніпро лежав спокійно, нерухомо, й "вусом не моргне"; а я дивлюся на його упівну красу і кажу до Панька:

— Що, коли-б отсього сонного велетня — старця днедавнього хто розбудив? Що, коли-б хто роздратував його, а він-би розлютився, повернувся та вдарив хвилями-крилами по обидва боки? Гай, гай!.. чи не затряслось-би море, чи не застогнала-б Шатер-Гора, чи не заплакало-б небо? чи не прокинувсь-би Великий Луг? Панько дивиться так понуро: журливо так хитає головою і промовляє:

— Кожен раз, чи то в Київі, чи де инде, коли я дивилося на тихий, спокійний і невимовне величавий наш Дніпер, я питаюся сам у себе: хто у кого переняв оту спокійно-гордовиту і гордовито-спокійну вдачу, вдачу міцно-свідому своєї потужности в минулому і захланности в сучасному: чи українець у Дніпра, чи навпаки? Хто кого навчив терпіти лихо й сподіватися, що правда не вмре, воскресне; наче та зачарована королівна, розірве сповивач і покотиться по градам і весям, — сіючи між людьми добро, любов, волю і світ... А нумо вгадувати та розгадувати отсю загадку, веселіш буде йти.

Давай і давай... До самого Канева дійшли, а ради собі не дали, загадки не розгадали... Трудна вона...

Сонечко лягло вже в колиску, коли ми прийшли на ту Чернечу гору, де "на нашій не-своїй землі" спочивають благородні кістки найблагороднішого з всесвітніх віщунів, благовісників народнього добра, світу, правди і любови...

Сумно було на могилі... Одна-однісінька!.. Ба! а де-ж їй і пари добрати! де у нас є друга така могила, щоб змогла стати попліч з Тарасовою? Нема! бо не було й нема другого велетня такого... Дніпро хіба? Один плакав за народ, за волю, а другий односив його сльози в море... Один Дніпро сподобився довіку-вічного лежати попліч з віщим Кобзарем України...

Високий дубовий хрест на Тарасовій могилі дивився гордо навкруги. Він гордував по правді: йому є чим пишатися! він тямить, над ким і над чим він стоїть "на сторожі", куди і кому вказує шлях.

Ми сіли під тим хрестом. Якесь високе, святе, досі недовідоме мені почуття обгорнуло й переняло мою душу, серце, всього мене! Ми мовчали; уста наші заніміли... Нам здавалося, що над нами баня величезного храму, де йде саме в ту годину торжественна служба, твориться щира, свята молитва й два велетні, а за ними і всі сущії благають, щоб усі люди стали вольними

Добрими братами

І синами сонця правди...

Ми й не зчулися, коли ніч-мати обгорнула і могилу, і нас, і Дніпро, і всю Україну!

Що то за ніч була! Доки мого віку не забуду тієї ночи! Не списати її, не змалювати! Густа, темно-синя блакить аж паше, обіймаючи землю в обійми молодої, жвавої, ніжної красуні! Пригортає її до себе, обіруч притискає до свого лоня, пестить, буцім та ніжна мати своє перше немовлятко — в ту хвилину, коли воно вперше промовило до неї "мамо"!.. Круглий, блідий, ярко-срібний місяць стоїть серед неба: нирнувши по саму шию в голубий ефір, оглядує землю-красу й не хоче очей од неї одірвати. До кого-ж саме, до чого прилип він своїм ласкавим поглядом оксамитовим? чи до широкого Дніпрового зеркала, чи до Тарасового хреста?.. Не відаю...

А зіроньки дрібними зграями бігають по блакитному перекиту і всіма сторонами бризькають срібним дощиком... Бігають вони, немов діти наввипередки, немов одна одну хоче попередити, щоб першою цмокнути в сивий ус старого Діда-Славуту. А сам Славута — хоч-би тобі поворухнувся! Лежить велетень та там десь далеко-далеко, за Ненаситинцем, за Хортицею, за Великим Лугом, за славним кошем лицарського братства січового, там десь в очеретах на плавнях сховав свою сиву голівоньку — та тишком впивається старими устами в блакитне небо... А небо припадає до його уст, цілує їх і своїм голубим омофором вкриває його, щоб старі очі не бачили захланности живих мерців — та наготи їх духово-моральної...

Кучеряві верби підперезали Тарасову гору: своїми блідо-зеленими вітками вони схилилися до Дніпра, немов благають його, промовляючи: "Батьку! дай нам своєї пишної води умитися, освіжитися від спеки дняної; напій нас сцілющою, живущою прохолодою! Душно нам! нас сонце попекло, посушило верхи наші, виснажило коріння наше".

Ласкавий батько почув те благання і на крилах тихенького зефіра послав вербам вохкість, напоєну свіжою росою й пахощами квіток та трави... Зефір повіяв і на Тарасову оселю; освіжив і нас, доволі таки потомлених.

— Людей щось і не видно й не чутно, — озвався Панько, — де вони? спати ще-б рано; а проте... праця та злидні присплять на перині з мозолів...

— Не всі й сплять... он слухай, як на тім боці лунає дзвінкий дівочий голос... А он бачиш — човник... глянь! як сиплються по воді бриліянтові іскорки.. Слухай, слухай! чуєш баритон як бере: "Ой колись була роскіш-воля"...

Не спавши просиділи ми до світа...

Літня ніч коротка, але за оту коротку ніч багацько я пережив довгих думок... Та ніч перед Тарасовим хрестом, немов перед вівтарем, висвятила мене на свідомого чоловіка-українця і відчинила мені двері в нашу святу-святих, де першим разом упала полуда з моїх очей; узрів я "світ невечірній, тихий", узрів ковчег з скрижалями любови і правди і затвердив той символ віри, який ісповідую й ісповідуватиму до віку; короткий той символ: "праця на рідній народній ниві"...

І коли тебе забуду, Ієрусалиме! Забвен нехай по вік буду...

Вже зовсім розвиднялося, коли ми заснули в головах Тарасової могили і спали, аж доки не припекло сонце.

— Час! — кажу Панькові.

— Рушаймо!

Познаменовалися до хреста; приложилися до могили; взяли з неї на спомин по грудочці землі та й рушили до Київа иншим вже шляхом.

Небавом вийшли ми на биту дорогу. Я й кажу Панькові:

— Кажуть, — в дорозі без пригоди не буває, а от ми звернули на другу половину нашої прощі, а досі, в добрий час поговорить, в лихий мовчать, не трапилося нам нічого.

— Прикуси собі язика та тричі сплюнь, — відповів Панько, — до Київа ще далеко.

Йдемо, простуємо: по одну руку зеленовато-золотою стіною стоять жита; по другу — свіжа рілля, чорнозем, такий пухкий, наче на опарі, аж парує, так хлібом і пахне...

Чи йшли ми з годину, чи може й ні, — дивимося: по шляху купками чоловіка п'ять-шість стоять люди і в кожного мітла. Біля їх верховень. Що воно таке? Вгадуємо та не вгадаємо. Стали зближатися до них: до першої купки не було вже й на гони; люди, скоро побачили нас, зараз мітли вгору, махають на нас та гукають:

— Який вас чортів батько сюди приніс! Тікайте собі! тікайте геть звідсіля!

Ми спинилися; блимаємо очима один на одного і нічого не тямимо... Невже то проти нас?.. На нас ні за що, а навкруги, опріч нас, нікого нема... З якої-ж речи на нас? Хіба тут ходить заборонено... так же шлях битий і на йому свіжі сліди і піших людей, і возами... Непевне щось.

— Ходім далі, Паньку.

— Авже-ж ходім.

Ледве зробили ступнів зо три, а верховень той прожогом проти нас: припав він коневі до гриви, підлетів до нас так як гримне, немов з маточини:

— Якого ви біса тут поставали! тікайте! щоб вашого й духу тут не було, а то я вам мітлою так пики вимережу, що вас і рідна мати не пізнає! — Та з отсим словом як замахнеться на Панька мітлою! Панько догадався, присів... а я під жито в бік. У мене й дух похолов; думаю, занівечить він Панька... Мітла у його така здорова, широка, коли-б був тільки, крий боже, затопив по тварі, так-би очі й висадив. Бачу — непереливки!.. Тоді ми не були ще такими страхополохами, як тепер.