Заходьте в терем мій, гостями будете! – і широким помахом десниці запросив усередину.
Аж на шість сходинок піднялися коропці, перш, ніж увійшли в широкі сіни, і вже звідти, схиляючись в низеньких дверях, по черзі проступили в добре освітлену жирницями стравницю, де стояв довгий та широкий дубовий стіл, за котрим сиділо семеро княжих воїв, а на чолі його пустувало місце самого сотника. Кілька дівок, з наложниць, прислужували воям сторожі й ледь угледівши гостей, щезли, а скоро вже й несли, мов тільки їх і ждали, утиці з питвом і наїдки у глиняних мисах.
Здивовані старотці посідали, сів і Рибота. Узявши до десниці срібного келиха ("А се ж у нього звідкіля?" – подумки спитав себе Видута), сотник одразу ж і виголосив:
– П'ю цей келих за руський град Хоробор!
Загукала щось врізнобій, перебиваючи один одного, княжа сторожа і всі піднесли до вуст утиці з напоєм. Покон велить гостеві бути учтивим до господаря, котрий його пригощає, тим паче – до княжого мужа, відтак коропці, що йшли про корчму говорити, а втрапили на пир, і собі взяли посудини з темним питвом, а Видута мусив ще й піднятись та подякувати сотникові за гостинність. Деінде він нізащо не став би не те, що пити, а й дивитись на цей осквернений легкістю приготування варений мед, а тут мусив – зловив старійшину клятий новгородець у свою вовківню[471].
Мало не з острахом наблизив Видута до уст своїх посудину: пахло нечисте те питво схоже, а все ж і різниця була велика – коли за весь свій вік не куштував він ніякого іншого меду, окрім ставленого, то й видався варений і не таким густо духм'яним, та й дух його був солодкуватим надміру, без любої серцю гірчинки насподі, ну, і взагалі... З огидою пригубивши, скосив очі на сотника – той пив зі свого келиха, а сам зорив у два ока на старійшину, тож мусив Видута перехилити утицю.
Не те... А все ж нічого, якби не відсутність на сім питві Божої освяти, подумалось старійшині. Немає тут отих трьох десятків літ та зим, що роблять мед напоєм мужів. Варений проти ставленого, то все одно, що лоша супроти десятилітнього коня: брикатися й хвицяти може, а борозну через усе поприще прокласти – ні! Випили й за смагу взялися, а потім ще і ще. Коли на початку трапези старотці насторожені були й сиділи, мов скуті, то після третьої утиці дехто вже й розсупонюватись[472] почав, попускаючи на собі очкура. А дівки ще щось несли й несли та на стіл ставили, за ними раптом Тишка, корчемниця, з'явилась – видно враз стало, що вона тут не те, що не вперше, а й узагалі, мов риба у воді.
"Он воно звідки ноги ростуть..." – ледве встиг помислити Видута, а Рибота вже й питає:
– То що привело вас до мене, старотці Хоробора?
Хоробора? Сто разів уже чули, а все ж незвично. Отець з матір'ю нарекли тебе колись отак, а тепер хтось перетак зве; нехай і лестить воно, так при батьках же – пращури з Вирію все чують! – і як отсе бути?
А що ж привело їх сюди? А-а-а, корчемниця... Отакої, вляпались! Їли чи не з корчми, навіть розсупонився дехто, а мед пили – так то вже достеменно звідти, і що тепер: "Прибери її, сотниче, – вона рід губить!"? О-о-х-х...
Видута підвівся сам не свій, подумки гарячково підбирав такі слова, щоб і неочікувано гостинного сотника не образити й вічницю не підвести, котра послала до нього шістьох наймисливіших своїх мужів.
– Дякуємо за учту, достославний Рибото Задоричу... кгм... Дик... воно, значить... от що, еге... Рід наш коропський, мужі його ліпші теє... образу, значить, на корчемницю затаїли, от... Нас послали сказати, що мужі многії, про чад власних забувши, домочадцям своїм на погибель останнє срібло до корчми несуть, а є такі, котрі й хліб та платно ладні на мед сей ваш проміняти... Біда в нас з корчмою тією, Рибото Задоричу, ось що... Не подобається вона нам.
Рибота мовчав, слухаючи, тільки посмішка легенька блукала на його вустах. Коли Видута скінчив, сотник зробив з келиха добрячий ковток і кивнув головою, мовляв, он воно що: зрозуміло тепер з чим прийшли.
– Знали б ви, старотці, що корчемниці й у Новгороді є, і в Полоцьку та Турові, а що вже на Русі – хоч у Києвому граді, хоч у Переславі чи Чернігові вашому – то й не злічить ніхто! Стоять городи, не поспивалися. Бо ремісний люд по городах свято хоче мати, не все ж і рукомеслом йому займатися. Хто глузд має, той останнє платно своє не проп'є, а коли котрийсь виродився і як-то речуть, берега пустився, за тим і жалкувати не варто: свиня, вона собі гнесь[473] скрізь знайде. І який же з Хоробора град буде, коли корчма не стоятиме?
Завжди гарячий Педаш, озлобившись почутим, не втримався:
– Пощо ж ти, сотнику, рід наш коропський поносиш, речеш, нібито виродки в нас завелися? – басовито загув він, намагаючись, як і личить гостеві, не образити господаря, говорити спокійно, виважено, та в той же час і докір йому висловити: – Ти князем своїм, з котрим Короп ряд уклав, поставлений сторожу нести, відтак не тільки хліб наш їстимеш, а й, станься напад, у січі пліч-о-пліч зі мною стоятимеш. Вас тут жменя, нас – яка-не-яка сила. Замість того, щоби з родом докупи зростатися, клин поміж нас з вами вбиваєш. Пощо, скажи?
Рибота вже знав, що кожум'яка був не простим городянином, а сотником, воєводою в кулачнім бою, до того ж не лише старшим від нього самого мало не вдвічі, але і в плечах з усих присутніх найширшим – повагу викликав велет з широкою окладистою бородою. Попри чотири літа, проведені на княжій службі, не забулася ще новгородцеві з материним молоком всотана повага до старших.
– Рід ваш, старотці, я шаную. А тих квасників, котрі міри своєї не знають та ганьблять його – тих ні. І коли ви їх з рештою роду рівняєте... – помахом десниці велів дівкам налити усім меду і продовжив насмішкувато: – ... то нехай вже тоді рід Хоробора і поїть їх; вусмерть! Аще так уже ж любі родові вашому ті, що міри в питві не відають.
Мовчали коропці, не знали, що й ректи. А як тут заперечиш княжому сотникові: он кукіль з жита без жалю викидають, в нього ж бо і насіння ядуче; якщо не здатен муж стримати себе в питві – яке потомство дасть? Тож чи не ліпше вже йому в ізгої – за межі роду, аби очистився той від непотребу?
– Піднімайте, старотці, посудини ваші та вмочіть уста у цей двійняк! Цур мені, ліпший хіба в князя нашого пив! Тож за здоров'я великого князя, Володимира Святославича!
Вої сторожі повставали і коропці мусили – за князя ж бо пили. Посідали й запихаючись смажениною, не один подумки дивувався з сотника-новгородця: як він ото "цекає"? "Цур", рече... Ет! Смішні отсі новгородчі!
Та знову піднявся осмілілий Видута.
– Маю нужду іще сказати...
– Речи! – кивнув головою княжий сотник.
– Як же так, що мед отсей не по Кону готується? Волхви наші речуть – через те нечистий він, добра від нього людям немає. Нехай корчемник не продає його нашим родовичам – от і не буде лиха!
Рибота мовчав. Хто супроти волхва піде? Волхви з Богами знаються, недоступне смертним відають. Великий князь і той завжди їм учту чинить, на пиру волхви рядом з ним сидять: йому супроти волхвів іти – чи й не те ж саме, що супроти Богів... На що вже Олег віщим звався, а й той, супроти волхвів пішовши, наглою смертю скінчив. Куди вже тоді простому сотникові княжої застави? Але ж корчма, мед...
– Не чув я такого, щоби волхви київські, Переяр чи Осмол, варений мед гудили. Є і там ставлений – то для пожертви Богам, во славу їм. А на кожен день князь варений велить готувати: як ото греки вино своє. Київські великі князі нечистий мед, Богами не освячений, не пили би! Мед – товар, суть такий же, як платно чи скора або гов'ядо. Нема на те моєї влади, аби заборонити хоч би й кому свій торг вести, – відверто злукавив сотник.
– Речуть волхви, – не здавався підпилий Видута, – мед у борть несе Божа муха, тож і готувати його волхви мусять, ті, хто таїну Божої волі відають, приязнь Подателя заслужити вміють. Простому людину Боже питво варити – святотатьство єсть. Не можемо згодитись, аби на землі роду нашого стояла корчемниця, що родовичам погибель несе.
Рибота насупився: його починала дратувати дурна, як він вважав, непоступливість старотців-туземців. Попередній задум сотника пригостити в новім теремі градське сольство, аби старотці спробували й собі вареного меду та корчемної смаженини й зрозуміли те добро, що його сулить їм усим Боровинова корчма, не вдався. Він почервонів лицем, як завжди, коли рождалася в його душі лють і сотникова длань міцно впечаталась у стіл.
– Ось що я вам, старотці, на це скажу. Володимир Святославич городище ваше у ковуїв відбив. Ви здобич його бранна! Від того часу йому тут все належить! А він ще й милість родові явив: недолуге ваше селище городом нарік, ім'я йому дав неабияке – Хоробер!! – голос Риботи гримів по терему: – Замість урока оброк вам встановив, сіверяни невдячні! Корчма тут з моєї волі на княжій землі постала і стоятиме, доки й сонце світить, ясно?! Все! Йдіть собі – мені час княжі справи вершити! Свире, скажи там, на воротах, нехай випустять.
Шестеро коропців вийшли з воріт дитинця й мовчки почвалали кривими городськими вуличками до вічниці. А що було їм ректи? Кожен думав про одне і в усих не йшла з голови та пастка, в котру рід потрапив.
... Отак живеш, живеш, увесь в думках про те, про се, в клопотах своїх повсякденних – голову немає коли підвести, на Сваргу глянути. Аж раптом в твоє житло вужем пролазить підступне лихо. Причаїлося, сидить – тихе таке, мов би воно й не воно. Хоча й муляє очі, та люди до всього звикають: нехай уже, аби не заважало. Тільки одного дня, від клопотів своїх відірвавшись, зиркнеш, а ти в житлі своєму вже й не господар... Не вірили восени Озаричу, як той казав, що запрягли вже рід. А дарма. І не просто ж хтось там запріг, а, можна сказати, самотужки впряглися – отсим дитинцем, звівши його, самі собі гнуздечку й накинули...
Йшли, понуривши голови. Аж тут – гульк! – мов зумисно кимось пороблено, дві підводи назустріч: бортники Рекун, той, що жорнівський, та ще старий Шупило діжами мед везли. І куди: до корчемниці, звісно! Трапся вони старотцям ще зранку – непереливки бортникам були би, а тепер, опісля гостин у княжого сотника...