Хтось із сучасних зараз же порахує, що це і невигідно, і нераціонально, і взагалі – хто ж тепер так робить! Жаль мені вас, оцих... Обділені ви життям, коли не маєте таких друзів і не знаєте, що то воно є – справжня чоловіча дружба!
От саме тому я і люблю старі, добротні речі: вони для мене – неначе друзі на все життя – надійні і безвідмовні.
Тиша і спокій панують у Журавльовому. Не хочеться навіть вірити, що десь в іншому місці мчать автомобілі, із шумом прокидаються мегаполіси і ядучі дими підіймаються в небо, отруюючи весь довколишній, колись такий прекрасний, світ.
А тут – первозданна Тиша: суцільна, непорушна, споконвічна. Звуки, котрими живе ріка, лише віддзеркалюються у цій Тиші, не завдаючи їй жодної шкоди. Простенькі мелодії щигликів, трясогузок, синичок, очеретянок на Десні лише відбиваються в Тиші, як у дзеркалі: ці звуки існують тут самі по собі, Тиша – сама по собі.
Скинеться раптом на середині Десни велика риба, луною рознесуться над водою виляски, великі кола розійдуться по поверхні і знову запанує вона, Тиша. Не сталося б цього – і ти не зрозумів би, не оцінив Тишу. Тиша на Десні і тиша в приміщенні – вони різні. У приміщенні тиша – пустка, там тиша – Ніщо, від неї лише дзвенить у вухах, там вона гола, неприродна. Тиша на Десні – жива, ніжна, як цвіт ожини, як запах ранкової свіжості біля води, як колір неба навколо вранішньої зорі перед сходом Сонця. Її можна побачити, навіть відчути: вона м'яка, оксамитова на дотик, але дуже вразлива. Як не дивно прозвучить це для жителя гамірного, безцеремонного мегаполіса, вона тут – основа і запорука нового Життя. Тиша ця ранньої весни, з льодоходом, народжується із зимової білої Німоти, яка є Початок і Кінець, і знову Початок, і в неї ж вона повертається зимовими ночами, коли мороз сковує Десну крижаним панцирем. Волею Творця, котра сама по собі і є життєдайний Дух, – у оцій великій Тиші, в таїні незбагненного народжується навесні, а влітку та восени набирається сил, нове Життя, і триває так одвіку і довіку.
Споглядання Тиші... Привілей. Розкіш, майже недоступна сучасній людині: час, коли ти можеш повністю зосередитися у собі самому, коли твоя зовнішня оболонка вже не нагадує сталеві обладунки і пропускає у серце, осередок твоєї душі, той самий безмежний животворний Дух, безмірно малою часточкою якого вона і є.
Відчуй, налаштуйся на Тишу, розчинись у ній – і ти вже частка навколишнього світу, ти повернувся, мов блудний син, до свого порога. Уповільнюються подих і серцебиття, спокій та вмиротворення опановують душу. По дзеркалу свідомості, не збурюючи її, водомірками снують думки, забулись дріб'язкові негаразди, відійшли вбік житейські тривоги, відсіялось все несуттєве: ось воно – щастя!
Десна – чи не останній, доживаючий прихисток української волі, вже майже примарний, але ще такий, що може дати уявлення про те, якою була колись наша природа: колись – до навали страшного за своїми наслідками "прогресу".
Неперевершені у своїй красі перші години нового дня, коли, з одного боку, починають прокидатися і беруться до своїх щоденних справ денні мешканці ріки, а з другого – ще не вдалися до відпочинку нічні. Спостережливій та небайдужій до природи людині, навіть з її послаблими під впливом цивілізації органами почуттів, у ці години інколи вдається зазирнути за ту штучну завісу, котрою вона сама себе відгородила від навколишнього світу.
Щось з'явилося раптом у полі мого зору трохи вище по течії, щось виділяється на фоні тьм'яного дзеркала води, що так поважно та величаво плине повз мене. Повільно, так, аби й на мить не залишити свої поплавці без контролю, повертаю голову вправо, щоб можна було глянути, що ж там таке несе із собою деснянська вода, і бачу на її поверхні, в кількох метрах від берега, щось майже чорне та округле, немов невеличкий м'яч... Що ж то воно таке? Ще й вилискує, неначе мокра шерсть – собака десь втонув, чи що... Доки думки мої ліниво ворушаться у голові, "м'ячик" поволі підпливає ближче і я помічаю на ньому спочатку щось схоже на маленькі округлі вушка, а потім вже й чорну, блискучу намистинку живого ока. Бобер!!
– Клац! Брязь! – металевий звук, хоч і віддалений відстанню у дві сотні метрів, лунко рознісся над Десною і голова вмить щезла під водою, лише маленьке коло розійшлося трохи по поверхні, та й те швидко пропало поміж войками.
"Прокинулись!.." – з гіркотою через зіпсоване видовище подумалось про киян, чий автомобіль видніється вище по течії.
– "Х-хе-е-е-й!! Є-а-а-а!! Сет зе димонс фрі-і!!!" – сотня децибел, немов вибух бомби, зненацька вдарила по вухах, накрила чадом все Журавльове, миттєво розірвавши в клоччя споконвічну Тишу: гітара дворучним мечем скаженого ритму сікла без розбору направо і наліво, а інша, басовито вторячи їй своїм левиним риком, з-за плеча навідліг рубала Десну хард-роковою сокирою ката і барабани гуркотіли, немов десять громів Армагеддону.
– Армагеддон – лише питання часу!!! – волав далі Слуга диявола, отруївши, здалось мені, своєю какофонією не лише повітря, а й воду, і кущі, і дерева.
Мабуть, якби вони навіть пожбурили в ріку вибухівку і то це не стало б для мене більшою несподіванкою, ніж такий обвал чужорідного, з якихось інших вимірів налетілого, гуркоту, брязкоту, мертвого металевого ритму, що вмить все заполонив і вщент зруйнував гармонію навколишнього світу.
Немов зненацька, в хвилину щастя, тебе, повного спокою і душевної рівноваги, раптом в одну мить перенесло невідомою силою в металообробний цех з десятком працюючих штампувальних верстатів...
Неначе в тарілку з твоєю улюбленою стравою, здійнявши бризки, незрозуміло звідки впала купа брудних іржавих цвяхів...
Ошелешений, я якийсь час не можу навіть подумки вимовити бодай слово.
Вперше в моєму житті ранок на Десні, який так гарно почався, в одну мить виявився безнадійно зіпсованим. Пекельні гуркіт і какофонія тривають і мені ніяк не вдається зібрати докупи власні думки.
...Покалічила цивілізація Людину. То тепер оце називається у них "культурно відпочити на природі"?
Щось не вкладається у моїй голові: приїхати за дві з половиною сотні кілометрів, покинувши задушливе, багатолюдне, шумне місто, де на твої очі, вуха, шкіру, мозок, на всі твої п'ять органів почуттів давить, тисне чуже людській природі штучне, непривітне, байдуже до твоїх проблем середовище і тут, серед Тиші, якої підсвідомо так прагло твоє єство, серед пташиного співу, серед зелені дерев та кущів, біля чистої, незакутої в бетон, незабрудненої міськими стоками води, раптом власноруч утворити те ж саме пекло, від якого так хотів втекти.
Їхали шукати Тишу, а знайшовши, тут же її і вбили... "Армагеддон – лише питання часу"?! Нехай би вже рок, але щось інше, не оце сатанинське, не таке оглушливе. Чи це Знак?
Не розумію. Можливе хіба лише одне пояснення: ти не втік від пекла і ніколи вже не втечеш, бо воно пустило коріння в твоїй душі. Вона міцно обплутана ним, а ти навіть не здогадуєшся про це. Ладен битися об заклад: без цього "музичного супроводу" ти вже просто не можеш жити – ні в дорозі у своєму авто, ні в тісній київській квартирі, можливо, що й на роботі. І телевізор у тебе не вимикається, варто лише переступити рідний тобі міський поріг. Він у твоїй сім'ї як фон: його не завжди дивляться, не завжди слухають, але варто вимкнути, одразу ж всі стрепенуться – щось не так, чогось не вистачає. Людина примудрилась засмітити не лише землю, але й воду, не лише повітря, але й тишу...
"– Постій, – кажу я собі, – а згадай-но, хто колись захоплювався "Deep Purple" та "Nazareth"? А "Pink Floуd"? Ти просто став старий...
– Е-е, ні, неправда... – моє роздвоєне "Я" починає затятий спір: – Я не любив "Kiss" – бр-р-р!! – жах... І ніколи не слухав рок отут, біля води!
– Просто випадок не трапився...
– Нічого подібного! Всьому своє місце. Ну не поєднується рок із природою! Він і з'явився як наслідок втрати людиною свого зв'язку із живим навколишнім світом, як прояв неживої культури бездушних мегаполісів. І, врешті-решт, я переріс це... Хіба може хтось дорікнути мені, що я "підсів" на наркотик звуку?
– ...
– Отож-бо! Всьому свій час і своє місце. Здається, що живучи у кам'яних нетрях, людина тим більше мала б цінувати Красу і Тишу. Це було б зрозуміло! "
Не захоплюватись, не любити, не розуміти і не знати природу, Матір-Природу... Не лише це дивує мене в людях. По-справжньому дивує, без зверхності, без пихи... Найбільше дивує, що для багатьох просто не існує поняття краси, як такої.
Людина має п'ять відомих органів почуттів плюс таємниче і загадкове шосте – інтуїцію. А потрібно було би додати сюди ще й сьоме почуття – почуття краси. Хтось має знати, скільки у світі незрячих, скільки позбавлених слуху чи здатності розмовляти. Але скільки нездатних сприймати красу, і не тільки природи, – не скаже ніхто. А їх, скалічених, найбільше серед людей. Саме вони і завдають природі найбільшої шкоди. Що є причиною їх каліцтва? А хто ж те знає? – один Господь...
"Яке тобі діло до них? На колір та смак..."
Знаю. Проте, річ у тім, що вони взагалі не бачать краси, не бачать її так само, як дальтонік не бачить кольорів.
"Краса врятує світ"... Але ж, Федоре Михайловичу, як багато стає нині серед нас байдужих до будь-яких її проявів. Хіба ж врятує вона світ, коли її навіть не помічають?
Ще двісті(!) століть назад, отут, на берегах Десни, вище по течії, під Мезином, жили люди. І їхній рід мав власний оркестр із духових та ударних інструментів. Вже тоді їм потрібна була музика – слів, коли співає душа, їм уже не вистачало. Хто від самого початку надихав людину на створення краси? Матінка-природа. У неї вчилась вона гармонії – тієї Гармонії рівноваги, на котрій побудований увесь наш світ. Що тоді було для людини взірцем краси? Схід сонця, спів солов'я, місячне сяйво, сніжинка – все, що її оточувало, сама природа.
Це тривало двадцять тисячоліть! Хоча грек Протагор і заявив колись усьому світові, що людина – мірило всіх речей, проте мірилом краси для Людини завжди була Природа. Крім якихось останніх ста років. Що є мірилом для новітнього мистецтва? Не Природа – це точно. Людина? Можливо...