– Одне можу сказати: Ваше покликання – допомагати людям та рятувати їх. Подробиці ж, як не прикро, мені недоступні. На жаль, майбутнє має набагато більше варіантів розвитку, порівняно з минулим...
– Ну, хоча б у загальних рисах, – почав благати хлопець.
– З упевненістю можу сказати, що Ви точно проживете 78 років. Матимете сім'ю. Дружина народить Вам сина та дочку. Це будуть дивовижні люди; кожним із них Ви будете пишатися по-своєму.
– А що ж мені робити, щоб вижити в цьому пеклі? – з надією на допомогу промовив Петро. – Адже ж у мене вже показався третій хвостовий хребець – вірна ознака скорої смерті.
– Тут я безсилий. Мені доступні лише деякі моменти з майбутнього, та й то дуже уривчасті. А як Доля до них прийде – ні хіромантія, ні астрологія, ні парапсихологія визначити поки що не в змозі. Навіть собі я не можу в цьому допомогти.
Незважаючи на невизначеність сьогодення і відсутність реальних шляхів виходу з тупикової ситуації, що склалася, слова Григорія Абрамовича окрилили Петра, даючи надію на щасливе майбутнє. Йому хотілося вірити, що в житті у нього буде все гаразд, – і він вірив. Попри те, що це йшло врозріз із його недавніми матеріалістичними переконаннями.
Трохи оговтавшись від шоку, хлопець відчув певну незавершеність того, що відбувається. Подумки відновивши канву розмови, він зрозумів, що діалог вийшов переважно одностороннім: обговорювали здебільшого його минуле та майбутнє, хоча спочатку Хіромант говорив про взаємну зацікавленість. Для Петі логічним було спробувати виправити цю невідповідність, і він спитав:
– Григорію Абрамовичу, Ви казали, що наше спілкування принесе користь нам обом. Однак наразі позитивний ефект стосується тільки мене: я дійсно отримав завдяки Вам сильний заряд оптимізму, за що від щирого серця висловлюю свою вдячність. А в чому полягає Ваш інтерес? Навіщо Ви витрачаєте свої сили та знання, провіщуючи майбутнє таким, у принципі, незнайомим людям, як я?
– Мій Учитель, неперевершений майстер хіромантії та парапсихології, передрікав мені, що головне завдання моєї Місії – нести прапор цих наук людям. І я свято виконував це призначення. Виконував – як умів, і вважав, що це у мене непогано виходить. Проте з деяких пір я став сумніватися... Занадто багато поганих звісток мені доводилося повідомляти, надміру багато сліз викликати... Це важко; й останнім часом я почав уникати пророцтв. Щоб захистити себе від людських прокльонів, я пішов на деяку хитрість, і взяв за правило заздалегідь відбирати тих, кому можна повідомити щось приємне. Таким чином, я начебто й виконую Місію, і водночас захищаю себе від неприємностей. Саме такою була моя основна мотивація, коли я окликнув Вас на вулиці. А зараз...
– Щось змінилося?
– Так, змінилося, – підтвердив Фрід. – Кілька днів тому я мельком побачив Вашу долоню, і з упевненістю встиг лише розібрати, що Ви проживете довге життя. В умовах нашого табору цього цілком достатньо, щоб інформацію вважати позитивною. Тому я й обрав Вас для сеансу. Правда, у мене промайнули іще деякі супутні підозри щодо ліній на Вашій руці, хоча тоді це було хіба дещо мимолітне. Втім тепер, коли вдалося ближче розглянути руку та відчути Вашу біоенергетику, в мене майже не залишилося сумнівів у тому, що здійснилося ще одне пророцтво Вчителя: говорячи про період мого перебування в неволі, він пророкував, що головним моїм призначенням там буде моральна підтримка людини, здатної своїм розумом та енергією переламати страшний перебіг табірних подій.
– Ви вважаєте, що виснажений, загнаний у кут зек, котрий знаходиться перед Вами, і є цією людиною? – засумнівався Петя.
– Я майже впевнений у цьому. І я вдячний Долі за те, що вона дала мені можливість спілкуватися з Вами та передбачати Вам майбутнє. Дякую, що погодилися на мою пропозицію, – Хіромант підвівся, пропонуючи свою руку для рукостискання.
– Вам дякую! – з уклоном відповів Петро. – Ви вселили в мене надію, а це у нашій ситуації – дуже багато.
Чоловіки потиснули один одному руки, й Петя пішов на своє місце. В цей час відчинилися двері бараку.
– Перевірка дотримання режиму! – крикнув охоронець.
Але Петя, не зважаючи на людей у формі, продовжував безтурботно поправляти ліжко на нарах.
– Тільки б слова Хіроманта були правдою! Тільки б він мав рацію! – як молитву, раз за разом повторював хлопець.
На постої у баби Насті
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
– Баб Настю, привів поки що одного! – крикнув Федько з порога, пропускаючи Данила до хати.
У відповідь почулася якась метушня і нерозбірливі звуки. Для пацана цього стало достатньо, щоб різко розвернутися та втекти додому.
Данило увійшов у невелику, проте досить акуратну хату, намагаючись розглянути господиню при світлі каганця, котрий самотньо стояв на столі.
Баба Настя виявилася сухорлявою, зігнутою в три погибелі старенькою із ціпком. Визначити її вік можна було дуже приблизно; принаймні Данило коливався в оцінках, даючи їй від 65 до 85 років. Очевидно, у молодості це була висока, струнка жінка, жиляста та роботяща. Але роки вкупі з поневіряннями зробили свою брудну справу, й тепер навіть по хаті бабуся пересувалася ледве-ледве, то спираючись на свій ціпок, а то хапаючись руками за нечисленні меблі або за стіни.
Ось і зараз вона просувалася по кімнаті назустріч гостю, вхопившись рукою за набалдашник ціпка, який височів над її скрюченим тілом. При цьому голова баби Насті знаходилася лише трохи вище рівня колін, а гострий довгий ніс ніби вказував напрямок її дивовижного руху.
– Добрий вечір, – голосно промовив Данило, побоюючись, що бабуся ще й погано чує, – мене звуть Данило; Клим Никифорович направив до Вас на нічліг.
– А-а, здрастуй, здрастуй, люб'язний. Проходь, сідай.
– Дякую, – Данило прийняв пропозицію господині, зайнявши найближче до нього місце за столом.
Баба Настя нарешті й сама дісталася табуретки та осідлала її. Перевівши дух, вона вхопилася рукою за край столу, трохи підняла голову і посміхнулася. Блиснули пустотливі примружені очі-іскорки.
– І що ж, знову прибули забирати зерно в засіки Батьківщини? – поцікавилася бабуся.
– Та ні, – відповів Данило, – ми з райвиконкому, привезли папір із приводу несплати колгоспом податків; а заодно маємо також розібратися й у причинах.
– Значить, знову… Ну, дякувати Богові, хоч тільки папір. А то скільки вже разів шерстили та забирали хліб – і з гвинтівками, і з підводами, і з міліцією.
– Ну, ми не з тієї контори, – заперечив Данило.
– Я боюся, скоро нікому буде податки платити. Вмирає людей так багато, що жах. Ось і у мене чоловік помер місяць тому.
– З голоду?
– Не те, щоб тільки через голод, – прикинула в голові баба Настя, – він уже похилого віку був і хворів. Втім якби в ситості та достатку, то, думаю, ще років п'ять-сім протягнув би. А так…
– У мене теж теща й племінник нещодавно померли. Обидва з-за ускладнення хвороб внаслідок недоїдання, – розповів чоловік.
Тяжкі спогади налаштували співрозмовників на сумний лад; у хаті на деякий час запанувала гнітюча тиша.
– То Ви що, тепер одна живете? – запитав Данило після того, як вийшов зі стану заціпеніння.
– Так.
– А родичі є?
– Є донька Ліда та син Олешко, онуки...
– Допомагають?
– Доньці самій би хто допоміг. Як вийшла заміж – із того часу й живе з чоловіком у Грушівці. Шестеро діток. Голодують. А ось син Олешко в Запоріжжі на заводі працює. Там із продуктами трохи легше, та й дітей лише двоє. Син допомагав і нам з батьком, і Ліді – привозив крупи. Однак хіба на всіх напасешся?
– Як же Ви обходитеся? – засумнівався Данило.
– Гріх говорити, але після смерті чоловіка запаси ділити стало ні з ким; відтак усе, що залишилося, дістається мені. А якби було двоє їдоків – обидва вже поклали б зуби на полицю.
– Сподіваєтеся, що дотягнете до нового врожаю?
– Наразі з'їдаю по склянці крупи на день; має вистачити до травня.
– А потім?
– Потім – суп з котом, – двозначно пожартувала бабуся, – може Олешко щось підкине, а як ні – більше рибу ловитиму та зелень збиратиму.
– Ви що ж, рибалите? – із сумнівом запитав Данило, скоса поглядаючи на зігнуту бабину постать.
– Доводиться, – відповіла та, – коли давитися кашею стає несила – прошусь у бригаду до Клима. Сама я до річки не дійду, а втім Никифорович, дай Боже йому здоров'я, якщо є місце, доставляє мене на підводі. Вудку ж тримати я поки що в силах.
Допізна гомоніли Данило з бабою Настею. При світлі каганця ділилися одне з одним своїми радощами та прикрощами, надіями й сумнівами. Нарікань і острахів, на жаль, було більше. Але коли настав час лягати спати, ці двоє таких різних людей відчували себе рідними душами.
Попередній відбір Берії
1942 рік, лютий. Москва.
Прийшовши до свого кабінету, Берія сів за стіл, узяв аркуш паперу й по свіжих слідах, по пам'яті (а вона в Лаврентія Павловича була непоганою) якомога ближче до тексту записав кожне слово вождя з тих, що закарбувалися у свідомості за час розмови. Це було дуже важливо, адже не викликало сумнівів, що Верховний щойно стисло виклав новий стратегічний напрямок діяльності апарату НКВС та системи ГУЛАГу. І від того, наскільки чітко та правильно він, керівник наркомату, запам'ятає, а надалі – виконуватиме ці установки, залежить не лише його становище, а й саме життя. Берія знав, що "сюсюкатися" Сталін не буде. Ні з ворогами, ні з соратниками. Шанс проявити себе або померти надано зараз кожному.
Лаврентій Павлович відклав списаний лист. Потім узяв чистий і акуратним почерком записав на самому його верху: "Список відповідальних працівників НКВС на участь у нараді з делегування повноважень".
– Делегувати повноваження… Дати шанс проявити себе або померти… Але не дурням, – пробурмотів він ключові слова Сталіна, сказані ним напередодні. – А кому доцільно надати такий шанс? Хто на це здатний?
Хвилин десять Берія сидів, дивлячись на заголовок. Він перебирав у думці співробітників наркомату, державних та обласних управлінь, відділів, спецслужб. Коли першу швидку прикидку було зроблено, на аркуші досить динамічно одне за одним почали з'являтися прізвища.