бережись!
Князь потер чоло рукою, наче відганяв якісь думки.
— Я і сам собі те казав не раз,— відповів він,— і коли я на віддалі, то розумію це гаразд. Однак коли доводиться стати віч на віч з "нею", тоді якісь дивні, просто дикі бажання зриваються у серці, та здається, що увесь світ дав би за одну хвилину самотності...
Князь не скінчив, бо боярин трутив його ногою під столом.
— Ходім спати! — сказав до Андрійка, який увесь час пильно слухав розмову і не пропустив жодного слова.
Князь зрозумів, що боярин не бажає чути дальшої розмови про жінку Кердеєвича у присутності вісімнадцятилітнього хлопця, і встав також. Микола з Андрієм пішли спати, а князь поїхав зразу ж у город, щоб оборонити його перед очікуваним нападом польської шляхти, яка опанувала була замок.
Андрій допізна не міг заснути. Переживання останньої днини глибоко вразили його молодечу уяву. Дорогою не раз доводилося чути розмови про справи держави, великого князя, короля і таке інше, але ж нині побачив він, як ллється кров. І дивно! Побачене не наполохало його. Навпаки! Йому здавалося, неначе в його груди вселився демон боротьби та що душа вскочить поміж ті блискавки сталі і громи ударів. Він знав свою силу і мав чималу вправність, набуту при лицарських змаганнях з молодими боярами з сусідства; багато дечого навчив його і батько, але довершити лицарського виховання сина боярин Василь уже не встиг. Зате у стрілянні з лука або з самострілу не перевершив його досі ще ніхто. Якщо англійські лучники ціляли стрілами в прив'язаних на довгий мотузок голубів, Андрійко бив своєю метавкою диких голубів на льоту. Розквітало у роді Юршів і мистецтво верхової їзди, якою володів Андрій цілком. Тільки вправності у двобою довгим мечем не вистачало йому. Був у роді Юршів удар, якого батько навчав синів, коли вперше їхали на рать, але і цього удару Андрій ще не навчився. Про цей удар, про славні бої з шляхетськими лицарями мріяв молодий, запальний хлопець. Та ось серед тих картин впала дрімота на стомлені повіки, і місце їх зайняли спомини недавньої минувшини — побуту у Руді. Йому снився блискучий Змій Горинич, і не знати чому його образ набрав рис жіночої статі.
Андрієві приснилася жінка пана Кердеєвича, одягнена у якусь диявольську красу, що тягне у свій круг усі очі, серця, краде душу, а там і силує синів топити меч у лоні матерів. Вона страшна, ця краса, та нема способу оборонитися перед її невимовним чаром. Він тягне людину з собою, мов вода бурхливого потоку всохлий листочок, закрутить нею, відбере пам'ять і вгорне у якийсь дикий круговорот бажань, похотей, почувань чи шалу.
Після годин неспокійних снів збудився молодець, облитий холодним потом. У кімнатці заїзду, де спав він із боярином, було темно, спокійно. Біля нього тихо спав боярин, а крізь вікно видко було криваві відблиски розкладених кострів. Наче око казкової потвори, дивилось криваве віконце на молодця, і під його поглядом заснув Андрій вдруге і спав цього разу аж до ранку.
Із сходом сонця розбудив боярин слуг і велів сідлати коні. Попоївши трохи сиру і випивши підігрітого пива, виїхали подорожні із заїзду. Однак вони не поїхали у Кам'янець, тільки на північ, в напрямку Тернополя. їзда була досить важка, бо за дві години після сходу сонця почав падати дощ, той дрібний і осінній дощ, що висихає на руці, а все тіло пройме холодом та вогкістю. Болото хляпало під копитами коней, а вершники, закутавшись у широкі плащі, їхали мовчки, погружені у думки. Котрийсь із ратників боярина співав півголосом пісеньку про те, що бачила придорожня береза, під якою ночували татари з ясиром, а її одноманітний ритм також не настроював нікого до розмови. Здавалося, що цей сірий краєвид — це сіра безпросвітна доля, якій назустріч ідуть вершники. Здавалося, що над цією нещасною чорною землею не може бути іншого світла й погоди. Ні дня, ні світанку, тільки довгий-предовгий, вічний сумерк...
Аж ось зачорніло щось при дорозі серед чистого поля.
— Це тополі,— сказав півголосом Андрій.
— Ні, це осокори,— пояснив Грицько,— видко, недалеко є потік або джерело.
Поїхали далі і незабаром порівнялися з деревами. Раптом боярин Микола здержав коня і пильно вдивився у крислаті, окутані дощовою мрякою дерева.
— Махни-но конем, Кострубо, щось воно там під деревами теліпається. Повісили кого чи який біс?
Коструба звернув конем з дороги, та вже через кілька кроків повернув назад.
— Там четверо людей висить, і то давно вже, бо аж годі під вітер до них приступити.
— Що це за одні?
— А бог їх знає, хто вони. На них нема і сорочки. Звідси не видко, бо вже почорніли, але звольте з'їхати з дороги, то побачите самі.
Боярин покрутив головою та мовчки сягнув рукою до меча, чи легко виходить із піхов. Андрійко здригнувся при думці, що ось тут, кілька кроків від нього, повісили чотирьох людей. Йому пригадалися усі казки та пересуди, зв'язані з місцем, на якому хтось повис.
Тільки один Грицько не зважав ні на сопух, ні на страх, він сміливо під'їхав конем до повішених і ударом шаблі розтяв один мотуз. Він бажав роздобути собі на щастя мотуз повішеного. Узяв його, та раптом крикнув від здивування.
— А що там таке? — спитав Андрій.
— Уже знаю, що це за люди, боярине. Це ляхи!
Андрій і Микола переглянулися. "Значить, між Польщею і Руссю ллється вже кров",— подумав кожний із них про себе.
— А ти звідки знаєш?
— О, я їх добре знаю,— відповів Грицько.— Вони завсіди одною рукою крадуть, а у другій держать "ружанєц". Саме такий ружанєц найшов я поряд із мотузком на шиї повішеного.
І задоволений Грицько сховав мотуз у торбу.
Справа повішених вияснилася таки тієї самої днини. В обід приїхали подорожні у досить велике село. Ледве, однак, побачили їх мужики, як на село немов налетіла орда. Жінки кинулися за дітьми на вулиці, вхопили їх і побігли чимдуж до досить високої та просторої хати, яка стояла біля церкви. Якраз із цієї хати вибігло до тридцяти парубків з ціпами, залізними вилами, косами, списами та сокирами і вмить обскочили вершників.
— З коней! — гукали одні.
— Бий їх, собачу віру! — кричали інші.
— Грабіжники, поганці, шляхта проклята!
Боярин та Андрій здержали коней, а челядь почала тиснутися до панів. Здавалося, що мужики кинуться зразу на мнимих шляхтичів, та тоді Коструба зіскочив з коня і так могутньо гукнув "стій!", що напасники зупинилися. Швидко вияснилося, що подорожні — це свої люди, а не польська шляхта, і піднесені ціпи та вила опали. З громади виступив не старий ще мужик і вклонився бояринові в пояс.
— Не во гнів тобі, боярине,— сказав він,— Зле ми мусимо в селі бути напоготові проти всіляких грабіжників, яких привели з собою лях Заремба та відступник Кердеєвич. їх до двадцяти було в селі тому тиждень, бо тивун нашого боярина Рогатинського не слухав наказів шляхетських заволок, і вони вбили його, а потім пустилися по селу грабувати. Ми нічого не знали про напад, і аж опісля налягли на них громадою, декого вбили, а інших повісили. З того часу держимо сторожу від усякої наволочі, бо її тепер чимало тягається по всій околиці. Відки це, не знаємо, але, видко, задумують шляхтичі якесь погане діло. То ми й рішили не пропускати нікого, хто не їде іменем князя Свидригайла...
Опісля мужики попросили подорожніх залишитись у них та переночувати у дворі вбитого поляками тивуна, і боярин з Рудників погодився. Заїхали у двір, у якому ще виднілися сліди недавнього нападу. Виламана брама, забризкані кров'ю порізаного товару паркани та стайні, порубаний частокіл свідчили про завзяту оборону мешканців, про жорстокість напасників, про грабунок та убивство. Перед дверима, які вели у хату, виднілась велика темно-червона плахта запеклої крові. Тиждень дощу та осінньої негоди тільки розмили кров, але не змили її ні з землі, ні з пам'яті живих.
— Це кров тих, яких ми тут покарали! — сказав провідник парубків.— Ми ось тут порізали всіх, хто попався нам у боротьбі, бо ось там у сінях дворища лежав убитий тивун... Він добрий був, і за нього ми повинні були помститися!
Андрійко дивився широко відкритими очима на чорно-червону пляму, і на її тлі бачив дикі картини мордування та грабунку двору, п'яні крики напасників, рев худоби, розпачливий плач жінки й дітей... А опісля вдруге нападають мужики на грабіжників, і серед скажених криків, злоби та смертельного переляку, повз розпачливу оборону тягнуть зловлених злодіїв перед поріг хати, де на лаві лежить убитий тивун. У його головах горить свічка, біля ніг ридає нещасна жінка. Отут одного поганця за другим, наче худобу у різниці, вбивають мужики. Ллється кров, харчать убивані, нелюдськими голосами кричать, стогнуть, скавулять ті, які ще ждуть зловіщої черги...
Молодець зблід і відвернув очі від кривавої плахти. У дверях хати привітала гостей молода ще, струнка жінка з двома діточками. Одно було біля грудей, друге, хлопчик-триліток, держалося рукою за мамину спідницю та тривожно висувало із-за неї кучеряву голівку. У широко відкритих очах дитини малювався невимовний жах перед чужими людьми. На обличчі жінки видно було глибокий біль, який, однак, не смів відібрати її сили, волі й відваги до життя... Вона, бач, мала дітей! Тому-то спокійне було лице жінки, а біль закам'янів в її рисах у природний звичайний їх вираз. Була це тивуниха Марія.
Вона прийняла гостей за звичаєм, і в їх присутності видавала накази двірській службі на наступний день. Після вечері винесла бояринові меду, і сама сіла біля комина кормити дитину. З подивом дивився боярин з Рудників на молоду жінку, а Андрійко, який пильно слідкував за ходом розмови, бачив у ній втілену вдруге божу матір. Наче на святу, дивився на неї і присягав собі в душі при першій зустрічі з ворогом згадати її безталання і тих, що його спричинили...
— Бачу, що ви, Маріє, даєте собі раду й без чоловіка! — сказав із щирістю боярин Микола, беручи хлопчину-трилітка на коліна. Він вельми любив дітей.
Вдова глянула на гостя темними, блискучими від сліз очима.
— Даю собі раду, кажете? — запитала.— Даю, бо мушу! Хто ж нагодує оцих двох хлоп'ят, якщо мене не буде? Думаєте, боярине, що я пережила б мого Михася, не будь у мене діточок? І не хочеться жити, а мусиш. Люди добрі, то й не обидять удови й сиріт.