А коли уляглася курява, Жора зміг побачити, що з усього цього лишилася тільки досконала закіптюжена вирва.
11
Звісно, бетон надійний, захищає добряче, але й тим поганий, що дуже рикошетить, буває, куля кілька разів одскочить по підвалу, вже й пошарпали чимало наших укропів.
Отака тобі гібридна війна:
сталося, що одна засідка потрапила в іншу.
"Тільки б не підтягнули гармату", – благав у Бога чи в гармати Хантер, бо якщо осколки зрикошетять – тоді кранти.
Хоча, чесно сказати, й ерпеге не кращий, ба навіть і проста ручна граната. Отож хлопці позакладали чим могли вузькі підвальні вікна й сподівалися на підмогу. Бо ситуація тут змінювалася кардинально, крутилася кілька разів на день, отут найголовніше вискочити з тісного підвалу, щоб потім і самим так само змінювати її й крутити.
Враз усе затихло, хтось би зрадів, але досвідчені бійці ніколи в таке не вірили – ворог замислив якусь підлянку або просто перегрупувався, що також не краще, однак усі потроху відкинулися хто на бік, хто на спину, щоб хоч на якийсь момент перемкнутися.
"Це як на рингу між раундами", – міркував Хантер, – "хоча там є надія, що колись усе нарешті скінчиться, а тут..."
А потім прогнав недоречні думки, бо що означає: скінчиться?
Не приведи Господи, щоб скінчилося навіки, й почав посилено думати‑рахувати, скільки в нього лишилося набоїв, і щоразу виходила непогана цифра.
Тиша тривала й тривала, аж кожному починала заповзати тиха надія, що педерали відступили, що наші їх одтіснили від тієї клятої колишньої бойлерної зі зрадливо товстими стінами, чий надійний захист так затягнувся.
Дехто вже й потягся по цигарку, аби перебити в'їдливий пороховий дим – "сіркою тхне, як з диявола".
Поліз до портсигара й Хантер, і в цю мить побачив інший дим – сюди влетіла граната з підствольника, "поцілили таки, суки" – зблиснуло в голові. Всі сахнулись по кутках, однак замість вибухнути вона пихнула димом, "димовуха?" – замерехтіла надія.
І кожен затамував подих, щоб видихнути його в протигаз, натягуючи; дивно, що дим якийсь легкий, надто прозорий, занадто б, сказати, активний, та й коли б це були димовухи з підствольних гранатометів? Та це ж...
Отямився від сильного головного болю, насилу розплющив очі й почав приходити до пам'яті, аж доки збагнув, що перебуває у геть іншому приміщенні, бо без вікон; потім з темряви постали побратими, дехто гарчав, а дехто теж очуняв, дивно було не те, що беззбройні, а що всі роззуті, поступово поставала правда, від якої побігли мурашки не лише по спині, – ще б пак, побачити себе й друзів у такому місці і в такому стані.
І нічого дивного не було, що він отямився перший, адже він був єдиний, кого не поранено.
Тому Хантер вирішив розслабитися, доки є така можливість, бо що на них чекає, то вже Бог знає.
Потроху в пам'яті постали недавні уривки, як його в'яжуть, тягнуть, кидають з кузова у склад з вугіллям.
– Вони, суки, на нас іспитували свої нові фокуси, – висловився Баняк про газову гранату, і всі погодилися, дружно закивали головами, від чого знову почав повертатися біль.
– Да, суки, нахімічили нового газу й почали іспитувать.
– На нас? – смикнувся Петруччо.
– А на кому ж іще? Не на лугандонах же.
– Ага, тих ніякий газ не візьме, – спробував реготнути Хантер, але так, щоб не сколихнути біль.
У нього була своя версія, однак не хотів псувати іншим настрій.
Вся річ у протигазах, він ще й раніше помітив, що коли розтягти край маски, то він брався білішими розколинами, тобто був невідомо якого року випуску і з яких запасників.
Хоча вся проблема полягала у випускному гумовому клапані, що, втративши еластичність, легко перетворювався на впускний.
– Голитись треба, – буркнув Булига, – бо щетина не дає прилягати до морди. От гази й пройшли.
– Голитись, чорт його зна, коли було голитись, – шкварчав Баняк, бо був твердо переконаний: кацапи роблять нові гази, що проникнуть куди завгодно.
Отак, кволо сперечаючись, долали час, однак кожного мучило головне питання: мучитимуть чи пристрелять?
Він підсунувся до іржавої батареї і торкнув її плечем – трималася вона хитко; посмикавши, вдалося розхитати один з гачків підпори, що висунувся з дерев'яного чіпка, а з іншого кінця виявився гостряк.
Усі навколо неквапом споглядали його великі зусилля, не знаючи, як він їх застосує далі.
Нападе на охорону?
Чи на кухаря, який принесе баланду?
Чи на "парашутиста", котрий принесе парашу?
До речі, на парашу не було й натяку, тобто запаху, що свідчило – цей склад ще ні разу не був в'язницею, лише пахтіло колишнім вугіллям.
У кутку вгорі був невеликий вентилятор, і Хантер почав його виколупувати, незважаючи на зневажливі погляди, адже отвір однаково був маленьким.
Просто вони ніколи не знали, що таке діггерство або бодай спелеологія.
А там було таке правило:
якщо голова пролазить у дірку, то і все пролізе, бо голова тверда, а інші частини тіла навпаки еластичні.
Кілька разів Хантер падав знесилений, однак знову повертався до справи, чудово розуміючи: що довше тут сидітиме, то менше буде сили, а тому намагався використати ту, яку був нагуляв ще на волонтерських харчах.
Баняк, бо мав найкращу чуйку, лежав під дверима на шухері.
Іржавий вентилятор потроху посунувся, ще трохи виліз, далі довелося обсмикнути дроти – і готово, отвір звільнився, і тут треба сказати "спасибі" колишній радянській владі, яка практикувала, наприклад, неякісний цементний розчин, що й прислужилося в теперішній ситуації.
Наймолодший з них, Петруччо, кривив губи, знаючи, що це не шлях до свободи, бо занадто вузький для неї. Однак йому стачило глузду не квакнути, бо всім і без того погано.
Хантер просунув туди праву руку, якнайдужче випростав плече, ще протягнув, тоді боком шию, потім потилицю, далі, далі, але...
Він випав назад знесилений, і не так од втрати зусиль, як від невдачі.
Довго ж довелося відпочивати, бо педерали знадвору заворушилися, сновигали, матюкалися, і всі укропи завмирали, очікуючи.
Чого?
А це вже лише Бог знав, чого.
Нарешті Булига прошепотів на вентилятора:
– Засунь його назад.
І справедливо – якщо педерали побачать спробу, то невідомо, в який бік повернуться їхні ідеї.
Хантера ж мучили інші думки – якщо він не зміг туди пролізти, то як це зроблять інші, побиті й поранені?
Отак усі потроху переводили подих і сумніви.
Тому він підвівся й почав роздягатися, усі німо спостерігали цей новий цирк, знаючи, що він завжди був готовий до фокусів. Але тут? Який тут у біса шанс, окрім того, щоб лише розлютити федерастів?
Хлопець тим часом зав'язав свої речі у вузлик, випростався.
– Плюйте на мене, – сказав, майже наказав.
Дехто й хихотнув, а дехто й від цього відмовився: клоун драний, знайшов час випендрюватися.
– Хлопці, ну? Це останній шанс, ну, прошу вас, ну, може, ну, може, я приведу яку підмогу.
О! Точно знав, як поцілити, отож всі потяглися до нього, і хто чим міг харкав на нещасного, він розтирав на собі ту слину, однак байдуже, слава Богу, темрява майже приховувала цю незвичну для війни процедуру.
Дехто навіть ще підставив спину, плечі, аби Хантер всунув у діру вузлика, а залізний кілок собі в зуби; потім він неначе вуж потягся туди – слава Всевишньому, отвір мурували колись геть недбало, неохайно, отож пальцям було за що вчепитися, за що підтягтися.
"Мабуть, мостили петеушники", – думав він про кожну таку цеглинку чи криву шпарину, отак видих за видихом утискувався й витискувався, кінця штреку він не побачив, а відчув носом – надворі була тепла ніч; обережно кинув у неї клунок, той м'яко там зник назавжди.
Довго вдивлявся, аж коли узрів вартового з ліхтариком, тоді витяг із зубів залізяку і скочив униз,
вартовий не встиг злякатись, бо здивувався на голісінького укропа, той мав лише один шанс, лише півшансу, він вгородив його в ключицю, звідти гаряче бризнуло, потяг його зі стежки,
коли викинув, стало легше бігти, аж він навіть устигав перехекатися, набирав ходу, летів, знаючи напевне, що не спіткнеться.
...Туману бійці не любили, бо він для блокпоста приховував несподіванки, тому більше дослухалися, і чуйка їх не підвела,
бо звідти вискочив голий, вимазаний, одягнутий лише в автомат "калашнікова", до нестями радісний хлопець.
12
Він би довго одсипався, якби йому не привиділося:
крізь вентилятора намагається протиснутися Петруччо, однак лопаті раптом закрутилися...
Хантер зірвався як ошпарений:
– Чого ви сидите?
Хлопці із сумом дивилися на нього, бо одразу зрозуміли, чого він підскочив.
– Ну, а що ми можемо?
Звісна річ, атакувати вороже кубло й відбити полонених – це найперша річ, але для такого треба батальйон або й два.
Звісно, Хантер був стомлений, неодіспаний, сила ще не відновилася, однак його почало кидати й він чудово себе вивчив, що в такому підкинутому стані здатен довго і вправно діяти, незважаючи ні на які обставини.
А також знав, що тоді й голова виродить якийсь путящий план, так завжди з ним бувало в безвихідних ситуаціях – часто це просто діяв інстинкт, але, на диво, прокидався холодний глузд, не гірший за інтуїцію.
Його думки постійно наверталися на колишній розбомблений клуб у Блочкуватому, щось там у руїнах було приховане, щось його туди вело, але що? Він ретельно перебирав у пам'яті всі обставини, аж доки наштовхнувся на шмат синьої тканини, припорошеної рудим цегляним пилом.
Так, тоді під завалом вони наштовхнулися на цілий склад самодіяльного реквізиту, й навіть коробку з гримом до якоїсь історичної постановки, що навіть почали сперечатися – це до "Тараса Бульби" чи до "Запорожця за Дунаєм" – найулюбленіших аматорських вистав.
Чому саме цей спогад свердлив голову?
Він почав копатися в бокових відчуттях, асоціаціях і насилу пригадав одну свою уморну думочку, що непогано було б перевдягтися в казачків і наробити десь у їхньому тилу скандалів, тобто вдати наскок на лугандонів і хутко вшитись, а ті вже нехай би розбиралися зі своїми натуральними казачками.
Бо там і без спеціальних провокацій часто виникали гострі сутички зі стріляниною, навіть з артилерійською, – публіка була геть амбітна, і кожен корчив із себе вищу расу, особливо казачки, бо мали "славну історію", чого про деенератів не скажеш, чи й лугандонів, бо їхня дохла історія лише починалася.
Однак вони мали ту перевагу, що діяли на "своїй" землі, а казачки хоч які були козирні, а прибули сюди аж із‑за Дону, тому нехай і не "ковирячаться".
Отож найважче було не розкопати з руїни реквізит і костюми, а відіпрати їх, ото була ціла мука.
Бо все було велике, ошатне й довго сохло, що Хантер мало не сказився й вимагав одягатися у мокре:
– На вас і висохне! Якого чорта ждать – наших хлопців там зараз катують, а ви боїтеся сраку підмочить?
Катують, а може, вже й відстрілюють по одному, а може, віддають кадировцям на розваги.
А може, вже вантажать в Росію на дослідження – отам уже ніяких кінців не знайдеш, отам вже ніякий маскарад не поможе, хоч мокрий, хоч сухий.
Особливої мороки завдав реквізит – нагайки, улюблений атрибут казанків, їх довелося заново переплітати.
Хоча перехід фронтової смуги для розвідників завжди велика морока, а робити це в довгих незграбних жупанах і кунтушах – завдання дике.
А надто повзти по‑пластунському, особливо крізь бур'яни, особливо крізь реп'яхи.
А вже потім обтруситися, обчиститись – то вже бозна‑скільки хлопці вигадали нових матюків.
Лише трохи заспокоїлися, коли взялися до гриму, чепурилися, мазюкалися, клеїлися, тут почалися реготи і підколи.
...Автоохорона витріщилася на них, наче на марсіан – усіляких одяганок було тут бачено, але таких пишних ще ні разу.
Особливо на православному попові – справжнісінька довга чорна ряса з відлогами та вилогами, яких на військових капеланах зроду не побачиш.
Заспокоювало й те, що вони не мали при собі ніякісінької зброї, хіба лише куці нагайки, але яка то зброя?
Знав би хто, що на згині ті мали вплетений тонкий свинцевий кабель, то не так би розслабилися.
– Хто такіє?
– Казакі данскіє, – була відповідь, – вот, прієхалі за вас памірать, радімиє.
Що ж, це було непогано, хоч хтось, хоч якісь, а можна було виставити з них передові пікети.
– Шеф у сєбя? – отут Влад показово витяг папери.
Охорона ретельно розглядала, удаючи, що тямить, – адже тут побували які хочеш посвідчення, яких тобі хочеш взірців.
Зрештою, нехай внутрішня охорона розбирається з цим – бачили тут різних, але таких – ще ні разу.
Якби не надто строкатий маскарад, то кожен охоронець відчув би брак найголовнішої ознаки казанків – відсутність густого горілчаного перегару.
У коридорі вартові встигли подивуватися з "клоунів" раніше, аніж насторожитися, бо попереду урочисто‑довготелесого єсаула вибіг карячкуватий холуй у строкатому кунтуші і ляснув себе по чоботі нагайкою:
– На караул! – раптом скомандував до охоронців.
Ті не встигли образитися на таке нечуване нахабство, як зазнали в лоб свинчатками й тихо сповзли в обійми ряжених відвідувачів.
Те саме сталося й з двома здивованими секретарями, яких хутко вклали в передпокої.
– Хто такіє? – підскочив Чума з‑за свого командного столу, узрівши на порозі "цирковий" гурт.
– Прєданниє вам пріднєстровскіє вольниє казакі, – почув.
– Аткудава?
Подив його вгамувався незвичайно колоритною вдяганкою прибульців.
– Казаній раз'єзд прібил по согласованому прєдпісанію! – вигукнув Влад, долаючи акцент.
– По какому распісанію? – напружився той пригадати, бо їх надходило й усних, і письмових безліч, не розгребеш.
Проте "єсаул" уже розкрив обійми братнього привітання, але насправді лише аби одвести праву руку з нагайкою для удару.
Однак Чума був тренований і встиг поставити блок, але тут його професіоналізм і зрадив.
Якби бито, скажімо, бейсбольною битою, прикладом чи штиком – то це б спрацювало, але вдвоє складена нагайка згорнулася посередині, обійшовши застережливого ліктя й гухнула по потилиці, враз вибивши з пам'яті.
– Машину, братья, машину! – гурт "клоунів" вибіг, несучи на руках такого самого в довгому жупані, з‑під насунутого на ніс башлика стирчали густі козацькі "вуса".
– Што такое? – звели ті зброю, однак казачки на те й оком не моргнули.
– Єсаул уміраєт, братья, – непідробним розпачем бринів Вітько, бігцем несучи до крайнього бусика Чуму й утираючи справжнісіньку сльозу, – перебрал, травонулся і вот – сердце!
– Давай, давай, родімиє, єщо спасьом! Братья! – гудів, виставляв наперед великого хреста батюшка.
– Гоні в больніцу! – верещав Влад.
– Помогітє занєсті!
І один охоронець допоміг.