Та поволі зріло в ньому й невдоволення, якесь спустошення, бо збагнув молодий Павло, що життя монастирське чиниться не по правді, не по-християнськи. І головою цьому неправедному життю був сам архімандрит Жидачівського монастиря — невеликий, зіло хитрий чоловік, який говорив з ченцями тихо, ніби й лагідно, та не терпів жодних заперечень. І якщо хтось говорив проти, тут-таки вилізала справжня суть архімандритова. Усе це можна було б стерпіти, якби не творилися в монастирі дивні речі. Час від часу з'являлися на подвір'ї жінки (у чоловічому монастирі!), і молодий Павло дивився на них широко розплющеними від подиву очима, а старші брати опускали очі й намагалися не дивитися на тих жінок, які поселялися поблизу архімандритової келії, і часом лунало їхнє вищання п'яне чи заздрісні високі голоси, та намагався втихомирити їх надтріснутий гаркавий архімандритів окрик. "А як же заповіді Христові, за якими мусить жити чернеча братія?" — думав Павло. З церковного амвона архімандрит виголошує проповіді благочестиві, а в житті жирує, возить гостей до себе чи їздить до сусідньої шляхти і там уже напевно не дотримується постів…
Переповнила чашу терпіння звістка про напад невідомих на сусідній Заліський монастир і приїзд по тома архімандрита жидачівського у візку, де бряжчали два лантухи срібла…
Брат Павло тихо, непоміченим пішов з монастиря і зробився бродячим ченцем-проповідником. Ходив по всій Україні, живився чим бог пошле і добрі люди дадуть, і розказував людям просто неба про вчення Христове, про його життя праведне, мученицьке, і закликав простий люд наслідувати те життя. Молодий, натхненний, ставав на узвишші перед сільською громадою або на верхню сходинку сільської церкви і починав: "Спочатку було слово, а слово се в бога було. Слово ся зробило тілом — Христом, і пробувало межи нас, повне ласки і добра…"
І люди слухали його, і кивали головами, і плакали тихцем, чи то жаліючи Христа за його мученицьку смерть, чи жаліючи себе за своє мученицьке життя.
А ввечері котрийсь із сільських мудреців запрошував Павла переночувати до себе і казав за вечерею:
— Добре ти говориш, божий чоловіче, люди тебе радо слухають. Та до часу це, поки спокійно на селі. А наїдуть шляхтичі чи ксьондзи — і прийшла біда, неправда, кривди. Хоч і християни вони, та живуть не по-християнськи. Що ж нам робити — коритися їм німо, закликати до імені господнього та його святого слова, а вони те все пропускають повз вуха і кривдять селянина як хочуть, і забирають усе, що їм любо. А коли згадаєш ім'я Христове, його заповіді "Не вкради", "Не вбий" — ще й посміються з тебе. То як нам жити праведно у цей неправедний час на Вкраїні? А як почують, що хтось із хлопців був у Наливайка, саджають його на палю прилюдно, мучать нелюдською смертю… Де шукати народові нашому порятунку — в ярмі покірному чи в наготовленій проти ляхів зброї? І те і друге погано кінчається, божий чоловіче… Дивись, щоб не зітнули тобі голови. Вони не послухаються твого святого слова.
Мандруючи по Україні, Павло знайшов собі несподіваного товариша — колишнього наливайківця Івана Теслю, який пробирався з Січі до Брацлава. Тесля крився вдень од людських очей, та на ніч Павло брав його з собою до села. Аж поки виміняв у одного священика за польський кинджал в оправі чернечу рясу для Івана. Тепер мандрувалося веселіше і безпечніше для Павла, бо Іван був чоловік рішучий, бувалий, усякого надивився, хоча молодий ще, трохи старший за Павла.
Павло, який почав свій шлях із заходу Вкраїни і йшов на схід, де панів і ксьондзів було поменше, тепер вертав назад. І причиною тому був Іван Тесля. А безрідному Павлові чи ж не однаково, куди йти? У Брацлав зайшли поночі, а вже на світанку вийшли. Іван бачився з матір'ю і сестрою, і ті благали його хутчіше покинути місто, аби не потрапити на очі старості панові Струсю. Той прилюдно оголосив, що жодному наливайківцю з брацлавчан не буде прощення ніколи, хай-но тільки попадуться йому до рук. Про дружину Іванову й сина вони не чули нічого, і Тесля, що таки сподівався зустріти їх живими, пішов з Брацлава ще похмуріший і рішучіший. Козаків розгромлено, хлопи принишкли, а пани розперезалися, ніби надолужуючи той час, коли вони сиділи тихо, аби не провідав про них Северин Наливайко. Не було Іванові Теслі місця на рідній землі. Тільки далека, неприступна ляхам Січ була вільна, але пробратися назад годі й думати, — усіх, хто рухався в напрямку Дикого поля, на південь чи схід, хапали прикордонні загони коронного війська.
Думка іти геть з України з'явилася після того, як в одному селі, коли Павло говорив про рівність усіх людей перед богом і між собою, місцевий шляхтич із православних гукнув свою челядь і наказав їй гнати в шию обох ченців із села. Та ще одна оказія у лісі, коли якийсь підкоморій, суддя з поляків, повертаючись з полювання, нацькував на бродячих ченців-схизматів своїх псів. Ледь урятувалися товариші, видершись на дерева, а підкоморій реготав, Дивлячись, як ламаються сучки під їхніми ногами та як підтягуються вони на руках, аби не схопили за литки розлючені пси.
Тоді пішли вони у Волощину, а звідти, де морем, а де суходолом, з півроку діставалися святого Афона, бо прочули, що то єдине тихе місце на всій землі.
Усе це оповів брат Павло Настуні. І попросився переночувати ще одну ніч.
Крутився під укривалом, а з очей не йшла Настуня — невелика, ловка… Все своє життя брат Павло знав обов'язки, служіння, молитви, пости — і це приносило часом втіху душевну, та бракувало чогось несподіваного, беззастережного, якогось повного забуття, хоч на хвилю… Коли він ще мандрував Україною, молодиця, вже трохи змарніла, забрала його на ночівлю, і по вечері, коли Павло блаженно простяг натруджені ноги на лежанці, вона підсіла до нього і торкнулася рукою його грудей. Підскочив брат Павло на лежанці, перехрестив молодицю і, відсовуючись на край, благально забурмотів: "Ізійди, дияволице…"
Потім не раз наснився йому на святому Афоні той доторк. Усякого набачився брат Павло, та не знав ласки жіночої, боявся її, але з часом усе більше хотів спізнати, що воно таке, і картав себе за відштовхнуту тоді молодицю. Але тут-таки, схаменувшись, творив молитву, гнав від себе сатанинські думки.
І ось тепер усі настанови чернечі заступила ця Настя, яка лежала на другій половині, і братові Павлові ввижалися округлі обриси її гнучкого тіла, і він уже не проганяв ті видива молитвами, а упивався ними і бачив себе поруч і Настунину ручку на своїх грудях, а свою — на її…
О боже, що ти насилаєш на мене? Дай сили… Заступи…
Рипіла широка лава під Павлом, уже й півні проспівали, а брат Павло не склепив повік. І тоді в якійсь задусі, що підступила до горла, в мороці темної хати, з палаючою головою і тремтячи усім тілом, брат Павло звівся на ноги, ступив до сіней.
Господи, не відаю, що творю…
Постукав на другу половину. Там мовчали. Смикнув до себе двері — замкнені. Павло припав вухом до дверей, та почув лише рівне дитяче дихання. Ані ворухнеться хто. По тій тиші, по замкнених дверях Павло зрозумів, що Настуня теж не спить, але його не пустить.
Вийшов на ганок, присів, скоцюрбився і так продрімав до світанку. Свіже повітря потроху охолодило розпашілу ченцеву голову, він забувся у сторожкому сні, та коли Настуня ступила на ганок, одразу схопив її за руку.
Запалими від безсоння очима дивилася на нього жінка, а він белькотів, тремтячи від нової хвилі збудження:
— Я лишуся тут… Я житиму з тобою… з твоїм сином… Візьми мя в прийми, я нікуди не піду звідси, Настуню.
— Що ви кажете, божий чоловіче? — скрикнула натужливо жіночка. — Щоб я взяла на себе гріх і мучилася ним до самої смерті? Де ж це видано — жити з ченцем. Ви хочете спровадити мене в пекло по смерті… І себе теж!
— Я зніму із себе постриг! Я піду на Афон і доможусь згоди на це отців духовних! Ми поберемося й повінчаємося в Солунській церкві. Все буде в законі перед Господом богом.
— Але який то гріх візьмете на себе — зректися чернецтва, служіння богові! — говорила Настуня, і очі її круглішали від страху і прихованої надії, що це можливо, і бог не скарає їх за це.
— Не матиму я гріха ані перед богом, ані перед людьми, Настуню. Бо сказано в святому писанні: "Коли зерно пшеничне у землю впаде і не помре — то одне зостанеться, а як умре — плід рясний принесе". Ти збагнула ці слова: "плід рясний принесе"? Богові вгодний! Я не хочу бути тим зерном, що саме зостається, для себе.
— Відправляйтесь, чоловіче добрий, до свого Афона, і хай там святі отці висповідають вас… Зараз же, цієї миті відправляйтеся! — скрикнула жінка, видираючись з рук Павла, що, вже не тямлячи себе, заволодівав нею.
Грюкнули двері на її половині. Дзенькнув засув.
Поволі пішов брат Павло з двору, розпутав коней, що паслися за обійстям, і попрямував на Афон. Дедалі дужче, рішучіше гнав коней і тільки раз озирнувся на Настину білу хатку.
Довго бесідував ігумен монастиря отець Теодор з братом Павлом, а про що, ніхто не відає. Тільки відомо стало братії, що братові Павлові призначено суворий тридцятиденний піст, молитви в церкві з биттям доземних поклонів і заборонено спілкуватися з рештою ченців до кінця посту. Витримав усе це брат Павло і знову пішов до ігумена. І чувся надвір крізь шибку роздратований голос отця Теодора, а Павла зовсім не було чути, певно, відмовчувався, та останні слова ігуменові були такі:
— Як намислив таке і нічим тебе не проймеш — не бороню, іди в світ. Тільки я не годен зняти з тебе чернечу рясу, відправляйся до Карейської лаври, бий чолом до прота афонського. Лише він годен це зробити. А я не бороню. Плоть твоя сильніша за дух.
Пішов у інший світ і старий брат Михайло, та не до молодиці, а до самого бога. Лежав у труні посеред Георгіївської церкви — білий-пребілий, спокійний, з божою благодаттю на чолі й устах. А братія заходила до церкви і під заупокійні псалми півчих прощалася з братом Михайлом, земне життя якого скінчилося праведно. Віднині безсмертна душа його вічно перебуватиме в раю. Амінь!
Ченці тихо творили молитву, і, здавалося, немає такої сили, що порушила б їхню зосередженість, їхній сум всепрощальний, та ось шепіт збуджений примусив багатьох повернути голови.