Ти все сказав? Усі йому винні, а сам склав руки і сидить!
ЛУКАШ. А як я можу відповідати за когось, коли я сам у повному лайні! Як?!
ПАВЛО. Так ти ж сам себе туди загнав! У це лайно!
ЛУКАШ. Сам?! Я сам придумав армію, тюрму, борги, лікарню, так?
ПАВЛО. Ні, ти просто втік, сховався і забився в нірку як той щур. Нещасна жертва, як же!
ЛУКАШ. Ні, я не жертва, я боровся за свою свободу. І я її задурно не віддам!
ПАВЛО. Свобода? А що ти з нею робиш? Чого ти хочеш у житті? Куди ти йдеш? Навіщо? Ти не бачиш свого шляху, не розумієш, от і блукаєш у теміні, от і загнав себе на манівці. Ти ж тільки спотерігаєш і критикуєш . Ти тратиш волю надаремне.
ЛУКАШ. Це моя воля і моє життя…
ПАВЛО. Не ти його створив, і воля в ньому не твоя. Ти думаєш, що вільний убивати?
ЛУКАШ. Я вже казав: я стріляв у повітря!
ПАВЛО. Я не про те, а про твою дитину… Знаєш, а може, з цього все починається. Людина стає дорослою, коли бере відповідальність за іншого. Це дає розуміння долі.
ЛУКАШ. А ти чого тоді не взяв відповідальність, коли такий розумний?
ПАВЛО. Ти про що?
ЛУКАШ (хапає портрет Марії). Це моя мама... Вона казала мені про тебе. Мовчиш?
ПАВЛО. Я… Вона сама так захотіла… Я був не певен… І не знав про тебе…
ЛУКАШ. Не знав – чи не хотів знати?
ПАВЛО. Не знав і не хотів… Дурний був… Розумієш, вона хотіла дитину для себе, бо любила тільки свого… героя. А я був для неї… зрадою…
ЛУКАШ. Ти ревнував до мертвого?
ПАВЛО. З мертвим неможливо конкурувати. Я не хотів мати в ліжку привида…
ЛУКАШ. І ти поступився місцем трупу? А ти сам чого хотів? Де твоя воля, де твій вибір? Розуміння долі? За все життя ти ні разу не поцікавився! Ні разу! Чому?
ПАВЛО. Чесно? Я взагалі про це не думав…
ЛУКАШ. Ясно. І як тобі – зі мною заживо похованим – жилося краще? Спокійніше?
ПАВЛО. Думаю, ні… Знаєш, може, я тільки тепер збагнув, чого мені в житті не вистачало… Тебе. Не віриш? Але це правда.
ЛУКАШ. Занадто пізно. Розумієш?
ПАВЛО. Розумію… А найгірше – що ти зараз ідеш моїм шляхом, і наступаєш на ті самі граблі… Причини інші, але суть…
ЛУКАШ. Яблучко від яблуньки – два чоботи пара?
ПАВЛО. Приблизно… Може, гени? Якщо ти робиш так, як я, то мав би зрозуміти…
ЛУКАШ (пауза). Слухай, у тебе є адреса Зоряни?
ПАВЛО. Ну, є. І телефон є. Але ж це нераціонально: а якже твоя свобода?
ЛУКАШ. Ну я ж не можу вічно тут ховатись… Я щось придумаю. (Іронічно). Попрошу політичного притулку, чи може краще – вигадать амнезію?
ПАВЛО. Я маю заощадження. На адвоката, переїзди… Знадобиться.
ЛУКАШ. Хочеш відкупитись?
ПАВЛО. Ні, повернути дещо з боргів… Хоча б частину. І щось змінити. Візьмеш?
ЛУКАШ. Знаєш… а візьму.
ПАВЛО. Ти даєш нам шанс?
ЛУКАШ. Я дав його, коли сюди приїхав. Хіба ти цього не збагнув?
ПАВЛО. Дякую… Зрештою, пізно буває тільки після смерті.
ЛУКАШ. Мабуть, я туди не поспішаю…
Павло суєтно шукає і збирає різні речі.
ПАВЛО. Ось картка, код… Координати Зорі, і ще ключ від квартири — там не знайдуть…
ЛУКАШ (бере все). Дякую. Ти не поїдеш зі мною?
ПАВЛО. Зараз – ні… Але, можливо, потім?…
ЛУКАШ. Тоді… до потім? (Розвертається йти).
ПАВЛО. Лукаш… (Той озирається). Ти добре відчуваєш музику, вона тебе виведе.
ЛУКАШ (здивовано). Куди?
ПАВЛО. Куди тобі треба йти. Я так думаю.
ЛУКАШ (іронічно). Гаразд, я спробую не заблукати... (На порозі зупиняється і віддає Павлові рушницю.) Це тобі — лишатися самому якось стрьомно. Бережи себе.
ПАВЛО. Дякую. Може, заведу собі собаку.
ЛУКАШ. Спробуй, але гадаю, краще вовка…
Лукаш і Павло обнімаються і Лукаш іде.
ЕПІЛОГ
Павло на самоті, дістає портрет Марії, дивиться на нього. Особливе світло, нереальне, таке як було при її монологах. З'являється Марія (її тінь, силует, голос…).
МАРІЯ. Не пізнав?
ПАВЛО. Пізнав… У тебе очі не змінились…
МАРІЯ. Тільки очі? А голос?
ПАВЛО. Мабуть… Художники не живуть у світі звуків.
МАРІЯ. А ти мало змінився, молодець… Я прийшла тобі подякувати…
ПАВЛО. За сина? Не варто… Я і сам не знаю, чи на добро його послав, чи на лихо…
МАРІЯ. Ні, за внучку.
ПАВЛО (зворушено). Це буде дівчинка?
МАРІЯ. Чому буде? Вже є…
ПАВЛО. А як її назвуть?
МАРІЯ. Феодора.
ПАВЛО. Федя? Та ну, це якось по-простецьки…
МАРІЯ. О ні, по-королівськи.
ПАВЛО. Ну гаразд, хай називають, як хочуть, аби вона була щасливою… Знаєш, а я забув як тебе звати… Все пам'ятаю – очі, волосся, руки, усмішку… А ім'я…
МАРІЯ. Марія. Так банально просто. А я не пам'ятаю, якого кольору у тебе очі. Ти тоді все мружився, як малював.
ПАВЛО. Банально просто сірі.
МАРІЯ. Зате я запам'ятала твій голос, такий… проникливий…
ПАВЛО. Ти прости мені… просто я не хотів бути чиєюсь тінню…
МАРІЯ. А ти й не був ніколи тінню… Ти теж мені прости, але я тобі зізнаюсь – я вже потім зрозуміла, що з тим мені не судилося, це ти – моя доля...
ПАВЛО. Я теж маю тобі зізнатися… Ті гроші, які дав Лукашу… нечисті. Я вивозив звідси картини… А потім дізнався, що в одних знайомих, яким продав ікону – син помер…
МАРІЯ. Тому ти тут? Придумав покаяння? Дарма… Він не тому помер.
ПАВЛО. А чому?
МАРІЯ. Прийшов його час…
ПАВЛО. А мій час теж прийшов? Ти… прийшла за мною?
МАРІЯ. Ні, тобі ще не час, твоя доля лишатися тут – відправляти в дорогу.
ПАВЛО. Кого? Я лишився один – наодинці з вовком…
МАРІЯ. Заблукалих…
Марія йде зі сцени. Павло відкриває великий груповий портрет: дорослі, діти, звірі…
ЗАВІСА