Томаківка.
Закінчувалася зима 1932-33 року. Петрик повернувся зі школи голодним і відразу ж кинувся до пічки. Він понишпорив по каструлях, проте, так і не знайшовши нічого їстівного, досадливо повернувся до вхідних дверей, перевзувся в домашні капці та почав роздягатися.
– Бабусю, поїсти нічого немає?! – крикнув пацан про всяк випадок, вішаючи тілогрійку на гачок, хоча й без особливої надії на позитивну відповідь.
Петя знав, що обмежені продовольчі запаси змусили сім'ю перейти на дворазове харчування. Але чим чорт не жартує, коли Бог спить?
Хлопчик прислухався, сподіваючись почути голос бабусі, однак відповіді не було зовсім.
"Мабуть, пішла до П'яткінші", – вирішив підліток і притулився спиною до груби, бажаючи прогріти змерзле тіло.
Груба була ледве нагріта, тож дожидати хоч якоїсь подоби тепла для тіла довелося довго. Очікування без діла швидко набридло, а тому Петя вирішив вчинити раціональніше та поєднати одразу два задоволення. Він шмигнув у спальню, схопив там табуретку з книгою, що на ній лежала, й одразу ж повернувся до пічки, не встигнувши розгубити дорогоцінного тепла.
Приставивши сидіння впритул до шорсткої поверхні, яка випромінювала приємні, ледь відчутні зігріваючі хвилі, хлопчик кінчиками пальців акуратно притримав закладку і дбайливо відкрив жадану книгу. У той самий момент, коли очі торкнулися тексту, оточення цілковито відсунулося на задній план.
Не тільки свідомість, але, здавалося, й усе єство молодої людини поринуло в перипетії роману Рафаелло Джованьйолі. З надзвичайною барвистістю перед поглядом Петра проносилися криваві битви гладіаторів із римлянами. Сильний і талановитий, розумний і хитрий, чесний і вірний Спартак дивував своїми нестандартними, але рішучими й ефективними діями. Хлопчик уявляв себе у найближчому оточенні Спартака так, ніби сам воює пліч-о-пліч із відданими друзями полководця Кріксом та Арторіксом. Він страждав, не в змозі попередити свого кумира про підлість і підступність Евтібіди, радів його перемогам та тяжко переживав поразки.
– Якби я був поряд, цього провалу не сталося б! – із безкомпромісною самовпевненістю підлітка пробурмотів Петрик.
Потім закрив книгу, і вже без Джованьйолі, самостійно став додумувати сюжет, заводячи його у фантасмагоричні лабіринти своєї уяви, настільки ж яскраві та самобутні, наскільки й по-дитячому наївні.
Слід зазначити, що головною відмінністю художніх фантазій школяра завжди був щасливий кінець, який досягався насамперед завдяки його, Петра, своєчасним та результативним діям.
Дійшовши до хепі-енду в своїй інтерпретації сюжету, хлопчик на деякий час приходив у розгубленість, оскільки радість за улюблених героїв входила у протиріччя з бажанням насолодитися емоціями в процесі подальшого читання роману. Після нетривалих вагань увага підлітка знову переключалася на книгу, котра заново повертала його до вихідного пункту фантазій. Тепер можна було порівнювати думки великого письменника зі власними. Втім відокремити перші від других вдавалося не завжди. Та Петя до цього особливо й не прагнув...
Звук вхідних дверей, що відкриваються, відволік хлопчика від читання. Почувся шум у коридорі. Зрештою на порозі з'явилася мати. Вигляд у неї був якийсь розбитий; на блідому обличчі вирізнялися великі заплакані очі.
– Що трапилося, матусю? – Петя підбіг до Марії, різко схопив її за руку. Передчуття чогось страшного й непоправного огидною сверблячою грудкою поповзло по хребту, надокучливо переміщаючись зверху вниз.
– Колі стало гірше. Лікарі сказали, що туберкульоз перейшов у гостру стадію, – Марія розридалася, потім зірвала з голови хустку та почала втирати нею сльози, марно намагаючись заспокоїтися. – Кажуть, організм ослаб у зв'язку з недоїданням, – уривчасто промовила вона в момент часткового затишшя, а після знову зірвалася на ще більші ридання.
Кров прилила до обличчя Петра, він відчув, як раптом стало жарко, а згодом краплини поту проступили на лобі.
– Як Коля почувається? – по-дорослому розважливо спитав Петрик.
– Погано. Кашляє з кров'ю, і температура висока, – мати постаралася взяти себе в руки, проте зробити це їй не вдалося.
У голові Марії постійно крутилася остання фраза головного лікаря: "Якщо не станеться дива – ми навряд чи зможемо його врятувати". Це було нечесно по відношенню до неї – забирати найрідніших людей саме тоді, коли вона до них так сильно прив'язалася, коли роки спільного життя переростали в любов, а наполегливі зусилля давали надію на благополуччя та стабільність.
"Чому Бог забрав у мене мою улюблену молодшу сестричку Марфу, в яку я вклала всю свою душу? Чому він хоче зараз забрати й Колю?! За що?! – думки Марії металися, не знаходячи виходу, переходячи в емоції образи та жалості. – Адже все йшло так добре: Коліна хвороба майже відступила; за останні роки її, вважай, не було помітно... І раптом такий удар!"
Жінка не в силах була впоратися з бурхливим вихором пристрастей. Глибоко віруюча, вона не дозволяла собі навіть думати про можливу несправедливість діянь Господа. У той же час і знайти прийнятне виправдання тому, що відбувається, теж не могла. В глибині душі Марія знала, що її питання так і не отримають відповіді. Спустошена, вона сіла на стілець та тихо заплакала.
– Я схожу провідати Колю, – твердо повідомив Петя, беручи матір за руку й намагаючись заспокоїти.
– Не смій! – майже істерично закричала та. – Не вистачало ще, щоб і ти заразився! – Марія стала переривчасто схлипувати, а потім знову заридала.
– Мамо, лягай, тобі треба відпочити, – підліток наполегливо потягнув матір за руку.
Він знав: такі напади не приводять ні до чого доброго. При цьому найкраще, що можна зробити, це вкласти маму в ліжко.
Марія й сама усвідомлювала, що її нерви на межі. Вона слухняно встала зі стільця і прилягла на кушетці. За хвилину Петя прибіг зі склянкою, з якої надходив сильний запах валеріанки. Жінка випила ліки та спробувала заспокоїтись. Знесилений організм деякий час ще тіпався, втім незабаром скорився потрійній дозі заспокійливого і здався.
Поки зі спальні долинали схлипи матері, Петрик чуйно вловлював динаміку її стану. Нарешті, зрозумівши, що нині обійшлося без ускладнень і мати заснула, хлопчик узявся обмірковувати ситуацію.
Хоча нічого страшного мама не говорила, недобре відчуття охопило Петра. Звиклий до періодичного профілактичного лікування брата, він і цього разу спочатку буденно поставився до його перебування в лікарні. Однак тепер хлопчина почав підозрювати, що справи у брата гірші, ніж зазвичай. Свідченням тому були й ридання матері, і якась безвихідь у її очах, а ще Колін кашель із кров'ю, чого раніше ніколи не було. Мабуть, уперше в житті Петя усвідомив, що братові загрожує серйозна небезпека. Спочатку стало страшнувато, але згодом якась внутрішня сила висунулася зсередини та спонукала до рішучих дій.
"Колю треба рятувати! Найперше – хоча б як слід нагодувати!" – твердо розсудив він.
Хлопчик підійшов до коробки, в котрій знаходився хліб, дістав шматок, що лежав на дні, та відрізав від нього більше половини. Загорнувши окраєць у обривок газети, він засунув його в кишеню тілогрійки. Потім одягнувся й пішов до комірчини.
Відтягнувши від стіни полицю, яка на ній висіла, хлопчина зняв із цвяха ключ, захований у стіновому заглибленні за бруском. Далі він наблизився до дерев'яної скрині, підняв замок і завмер у нерішучості.
За неписаним сімейним законом доступ до скрині був дозволений лише батькові. Навіть мати ніколи не торкалася його. Це було табу, вистраждане й закріплене ще у 1921 році. Тоді, під час страшного голоду, тільки залізна рука Данила, котрий повісив на скрині з салом та борошном величезний замок, врятувала сім'ю від голодної смерті. Чоловік вів домашнє господарство за засвоєними з дитинства принципами бухгалтерського обліку, які пройняли його єство до мозку кісток. Саме ці принципи змушували Данила під час голоду, незалежно від ситуації, видавати точно вивірену, щодня однакову кількість продуктів для підтримки нехай і голодного, але все ж таки життя всіх членів сім'ї.
І дружина, й теща пам'ятали той драматичний момент їхнього буття і були вдячні Данилові за виявлену твердість. Діти теж знали цю історію, приймали заведені в сім'ї правила та дотримувалися їх. До сьогодні Петро ніколи навіть не заглядав у скриню, хоч і здогадувався, що в ній знаходиться. Кілька років тому він випадково побачив місце зберігання ключа, втім жодного разу ним не користувався й нікому не говорив про своє знання. Але тепер, у ситуації, коли здоров'я брата було в небезпеці, хлопчик вирішив, що ситуація потребує рішучих дій, і взяв ініціативу на себе. Він різко повернув ключ у замку – всередині щось уривчасто клацнуло й дужка відійшла від основи.
Хлопець обережно підняв кришку. Дно скрині було вистелене товстим шаром крупно помеленої солі. У центрі знаходився неповний мішок із кукурудзяним борошном, а по кутках – чотири пірамідки темно-коричневого від старості сала, котре недобре смерділо. До мішка було приставлено картонку з написом: "Кукурудзяне борошно. Витрата 1 літр на день". Біля мішка стояла літрова банка, стінки якої покривав тонкий шар прилиплого борошна. Картонки лежали й біля кожної купки сала. "Березень", "Квітень", "Травень" – сповіщали заголовки, що відносилися до трьох майже однакових стопок цього продукту. Нижче на всіх трьох табличках красувалися ідентичні рядки: "Витрата 140 грамів на день". Найбільше сала лежало у правому ближньому кутку. "НЕДОТОРКАНИЙ ЗАПАС!!! САЛО. 6 кг 270 г", – великими, каліграфічно виведеними червоними літерами було написано на картонці, котра лежала зверху цієї пірамідки зі шматків сала.
Рішучим рухом Петя прибрав картонку з найбільшої купки. Із покладених один на одного шматків він вибрав найсвітліший, відрізав від нього ножем пристойну смужку та приєднав її до хліба, який знаходився в кишені. Опісля макнув оголену сальну поверхню шматка, що залишився, у сіль. Акуратно розмістивши сало на колишньому місці, підліток поклав картонку на стопку і закрив скриню.
Провал під лід
1941 рік, грудень. Лісиста місцевість біля Тавди.
Колона йшла у невідомість, ішла крізь хуртовину в майже 30-градусний мороз.