— Погане діло!
— Звісно, що погане! Богдар береться — ні менше ні більше — тільки напасти на трьох ратників, що на днях везтимуть тайком частину моїх грошей з Перемишля сюди, побити їх мечем, а гроші забрати.
Бугрій не втерпів. Зірвався, і підняв руки до неба.
— Боги білі, боги добрі, великий Боже князя Володимира і ви, святі діди у Вираї! Як світ світом, так не тямили такої погані у Виженській волости. Лучиться якась крадіжка, синець, рана, раз і другий уб'є дехто ворога зі зависти або гніву, але такої погані ще не бувало. Я не можу в се повірити, дитино. Ні, се неможливе!
Сумно усміхнувся Томир.
— А таки се правда! A що вона така страшна, то я тому прошу в тебе не тільки суду, але й помочі. Бо раз гроші опиняться в руках Богдара, поминай як звали!
Бугрій задумався.
— Саме у тому й заковика! — сказав по хвилі. — На несповнений злочин суду нема. Поміч — се друге діло! Та тут треба тайну розголосити скрізь…
Усміх тріумфу промайнув по лиці молодця.
— Про се подбаю я. Патер Бово, а не я поїде з вами як власник гроша. Твої люди поїдуть із ним у Чортів Яр, де має відбутися напад, і переловлять грабіжників. Треба сказати людям, що патер Бово збирається виставити у Вижні велику муровану церкву та на се жертвує усе майно, яке ось мають узяти грабіжники.
— Гм! Бачиш, хлопче, Бово ніколи не ходить у нашу церкву, яку виставив тивун Ярослав, та відхрещується від попа Кипріяна, наче від поганина. Видко, в нього таки інша віра, ніж у великого князя Володимира.
— Ні, батьку! У поган бувають різні боги. У християн є тільки один. Бово не любить Кипріяна, бо він монах, а Кипріян ні, і він учений у письмах, а Кипріян ледве з бідою прочитає обідню. Вкінці ти знаєш, що два шевці через дорогу — і буча готова!
Старий кивнув Головою. Остання гадка потрапила у його голову.
— Ну гаразд! Що ж ти діятимеш?
Аж тепер розговорився Томир надобре, обіцював, переконував, пояснював, доки у всіх подробицях не уложили оба плану ділання. Уже вечором попрощалися оба, і Томир чвалом від'їхав у дворище. В півгодини опісля чотирьох тугих ловців, від яких Бугрій купував завсіди хутра, пішли з луками та ратищами нишком підстерігати колибу в Чортовому Яру. Але і Томир не гаявся у Вижні. Забрав тільки харчів на дорогу, збрую та кожух, а там і чкурнув ще на ніч над Грушову Керницю.
VIII. Потрійне вбивство
Доріжкою попід Червоний Верх їхало вечором слідуючої днини двох їздців. Один із них з гладко виголеним лицем був, очевидно, монахом, бо і руки його були білі та ніжні, а, мимо молодости та навішаної збруї, похилена стать зраджувала брак вправи та втому. Малі прижмурені очі їздця бігали по боках дороги та раз у раз зверталися до в'ючного коня, який ступав повільно біля верхового під вагою двох залізом кутих скриньок. По тому боці в'ючного коня їхав Томир з мечем при боці та коротким ножем за поясом, у зеленій ловецькій курті: Вечір западав понурий, лячний. Під могучим крилом холодного, вогкого західного вихру гнулося гілля, шуміло листя, свистіли шпильки сосон. Дикі,, страшні гомони добував Стрибог із пралісу. Звірня, яка ждала вечора, виглянувши зі сховку, верталася назад: негода та холод не віщували добрих ловів. Тільки десь із-за Червоного Верху зі свистом вихру почувалося виття вовків.
— Се добре, що ми пустили тамтих передом! Хі-хі! — сміявся нервно монах. — Вони, бач, чомусь-то дуже часто перешіптувалися сьогодні ранком. Доки проводили мене пахолки краківського єпископа, усе було гаразд. Опісля якийсь руський купець із Перемишля їхав із нами, аж ось від учора вечора ми самі. Скортіло, здається. Хі-хі!
— Кажеш, брате, що вони непевні?
— Ба, прости Боже, гріха, сьогодні хіба свойому братові монахові можна завірити!
— Гадаєш? — з глумом спитав Томир і півголосом завів пісеньку: "Quae est haec puellula?"[12]
Монах почервонів, мов грань.
— Ба, я не про те…
— Все одно! — насупився Томир. — Хто не додержить обіту здержливости, по сьому можна сподіватись усього. Сього одного вечора не можу спокутувати досі. Я не святець, але чую усю велич нашого гріха…
Довгу хвилю глядів монах із-під ока на товариша, але не замітив у ньому признаків ложі. Зітхнув важко.
— Великий гріх! Твоя правда! Годі його спокутувати у сьому житті, але бачу, що й забути годі…
Черга покрасніти прийшла на Томира.
— Оставмо се! У нас важніші справи. Спокутуємо гріх заслугою! Якщо твої ратники непевні, то треба їх перехитрити. Ось туди направо веде стежка вертепами й яругами над Грушову Керницю. Важка вона, зате безпечна. Сьогодні, чи пак сеї ночі, і вовкам неспоро. Чуєш? Виють!
— Чую! — прошепотів монах і перехрестився.
Вираз погорди відбився на лиці Томира.
— Дрожиш, Зденку? Се погано!
— Ба, отці не знали, кому передавали діло. Я й сам не знав… Не в кождого стільки відваги, що в тебе.
— А що ж тобі може статися під покровом святої віри? — Ба, віра вірою, але вовк вовком, а то може бути й ведмідь… По дневі та ще й за оградою… хто яко Бог! Одначе Тут, у самітній дичі…
— Саме тут пробуває божество, яке справедливо рішає судьбу сильного чи слабого, доброго чи злого. Там за оградою є тільки божки, ложні святі, брехливі монахи, як ось ми оба, тощо…
— Боже милостив!
Потемніло. Вітер дув щораз то сильніше, сухе торішнє гілля обломлювалося з дерев, коні хропіли, лякалися, але ступали витривало вперед у надії на супочинок. Нагло в'ючний кінь піткнувся й упав. Його нога застрягла у порохнявому пеньку і хруснула. Заіржав з болю кінь, заголосив Зденко.
— Цить, дурню! Вже недалеко! — успокоював його Томир. — Ось я злізу з коня, переложимо на нього скриньки і поїдемо далі. Ану-ко, злазь помагати!
Дзвонячи зубами, сповнив Зденко приказ та прийнявся за скриньки. Коли, одначе, похилився над конем, почув нагло удар і страшний біль у лівому боці, а з горла видобувся крик. Не був се, одначе, грімкий поклик мужа, який взиває помочі або кляне убивцю… Се було тільки харчіння у смертельній тривозі конаючої тварини… Свист вихру приглушив останні слова Зденка та поніс їх у безвісти…
Тим часом три ратники з двома в'ючними кіньми їхали далі дорогою, яка вела через Чортів Яр у Вижню. В'юки їх коней були теж важкі, скриньки так само ковані, як сі, що їх віз кінь Зденка, а самі ж ратники знали вправді, що везуть скарби, не знали, одначе, що гроші були тільки на одному. Тому не противилися, коли монах остав із Томиром позаду. Напротив! Вони вмить з'їхалися докупи, і жива розмова нав'язалася між ними.
— То ти, Інго, кажеш, що у наших скринях… — питав високий, худий молодяк з ледве згоєною раною на лиці.
— Ти певний сього? — питав другий, плечистий парубок з понурим, зловіщим поглядом. — Я б не від того, щоб зацькувати сю голену палку… але, бачиш, все-таки… духовник…
— Ха-ха-ха! Духовник, пекло, сатана, вічний плач і так дальше, аж донесхочу. Ти, Інго, дурак, бо не знаєш, чи двигав на хребті метал чи ганчірки, а се прецінь пізнати зразу. А ти, Груотгер, глядиш вовком, а боїшся тіни, як вівця…
— Ну, ну, пізнать у тобі клірика! — обурився Груотгер, — нема тобі нічого святого!
— Ха-ха! Ти гадаєш, що альба не гріє? Гадаєш, може, що з золотої церковної чаші не можна випити цина? Гадаєш, що за поторощену утвар не буде печені, напитку, дівчини? Ти помилився, бра'. У жидівському плавильнику усе золото однаке, а Божа ласка не жид, за золотом не нюхтить. Ось що!
— Їдьмо, а то ще нас наздожене! — відізвався Інго.
— Порадьмося! — предлагав Груотгер, підганяючи коні.
— Я зовсім певно знаю, що веземо золото, — переконував клірик Спаццо. — Я чув, як єпископ по-латині наказував Зденкові берегти золото, бо се скарб Божий та цісарський; ну й ви бачили, як-то він пильнує скринь: обкладається ними у шатрі на нічлігу, боїться вовка, людини тощо, але не боїться дощу ні негоди. Вона, бач, золоту не шкодить.
— Так, так, се ясне! — вмішався Інго.
— Ба, мало того!..
Дальші слова приглушив вітер. їздці аж головами похилилися на шиї коней, зможені напором бурі…
— Вотанове військо летить лісом на схід! — замітив Груотгер. — Негарно говорити про погане діло у таку ніч. Унгольди є біля нас! Ось-ось — і вхопить тебе за голову, зарегочеться лиликом, зірве маківку та й… брр!
Інго перехрестився, Спаццо усміхнувся.
— Не бійся, Груотгер! Унгольдам не спішно нападати на нас. Ти знаєш прецінь, що альба, дальматика, чаша, хрест — се наче нагаї на їх спину… А ми саме беремося віддать се усе у жидівські руки…
— Ба, коби знаття!
— Дурний ти, що верзеш, не слухаючи. Я брався якраз розказати вам, як-то на перевозі через Сян одна скриня стукнула об бік човна, коли я нахилився був над водою.
— Ну і…
— І виразно чув, що у скрині задзвенів метал…
Замовкли. Доріжка, яка вела через праліс, стала щораз то вужчати. Вона спиналася ізгибами під чималий горбок, порослий велетенськими буками. Стало зовсім темно, так що коли виїхали на вершок, мимохіть зупинився Спаццо.
— Пропасть, балка чи що? — кликнув. — Гей, дайте-но вогню!
Інго викресав огню і запалив віхоть сіна. Сіно загорілося на хвилю ярким, білим полум'ям, а у світлі побачили всі, що стежка спускалася стрімко у глибокий, тьмавий яр. У долині мерехтіло щось ніби колиба…
— Отут станемо біля он тої колиби чи купи ріща, — сказав Спаццо. — Заждемо на Зденка, а там і побачимо, куди кому постелиться шлях уранці.
— Звісно, що уночі краще! — відповів Груотгер сумно. — Воно негарно, щоби Божа днина та бачила таку погань, а так на потемки…
Спаццо зареготався…
З'їхали в долину крок за кроком, доки коні самі не спинилися біля колиби та не стали з ляку форкати. Інго заходився біля ватри, одначе показалося, що туди пропливає малий потічок, і тому було вогко. По довгих зусиллях заблимав укінці огоньок, а там став звільна розгорятися. Спаццо видобув мішок із поживою, Груотгер здіймав в'юки з коней, Інго помагав йому. Скільки разів ударили скринею об землю, і тоді почули оба справді, що задзвенів унутрі метал.
— Є! — кликнув радісно Інго.
— Що саме? — спитав Спаццо.
— Гроші! — гробовим голосм відповів Груотгер.
Тут, удолі, не було вітру. Він гуляв горою по крислатому гіллі буків, дубів, лип, сосон. Корони лісових велетнів м'яла й бурхала сила Стрибога, наче справді яке несамовите військо злих духів намагалося вдертись туди між спочиваючих людей та пірвати їх за собою у довічну біготню за привидним Вотаном, забутим царем-богом пропавшого минулого.
Втім, наче справді заціліли отут у пітьмі страхіття поганського часу — заіржав тривожно кінь один, другий, а там стали всі звірята тиснутися до ватри, порскаючи ніздрями, лискаючи очима, зі з'їженими гривами, дрожачою шкірою…
— Дух святий при нас! — кликнув Спаццо і півголосом став читати проти злих духів закляття, яких навчився був колись від старого дверника у Фульді.
Тоненько співали комарі, а вітер свистів хвилями десь дуже близько, зловіщо та лячно, уривано, непевно…
— Хтось іде! — заговорив Інго.
— Ах, се сатана по наші грішні душі! — зітхнув важко Груотгер.