— А коли приїдемо сюди знов, я привезу тобі цілу коробку.
Костик добув з кишені штанят свого новацького записника та олівця і простягнув поетові. Тарас узяв їх і задумався:
— То ви в чужину їдете хлопці, чи як?
— Мабуть, що таки так! — похнюпився Костик.
Шевченко щось швидко написав у записнику та віддав його Костикові. Костик подякував, поцілували обидва Тарасові руки та вже сіли в авто, коли Костик ще щось собі пригадав. Попорпався ще раз у кишені штанят і добув звідтіля два новенькі, блискучі грошики.
— Це тим киргизикам, що розважають тебе, батьку, на самоті! — сказав. Хлопчики підхопили блискучі монети майже на лету і стали аж пританцьовувати з радости! Тоді Костик завів мотор. І вони рушили, збиваючи цілі тумани куряви.
А ЧАСОМ І ЛУК ПРИГОДИТЬСЯ!
Грицько ще довго оглядався поза себе, хоч уже давно не було нічого видно. Врешті спитав:
— Скажи мені толком, хто це був той батько, що нас благословив? Він здався мені зразу такий, немов рідний. І тобі, здається, він не чужий?
— Де вже там чужий! — перекрикував Костик шум вітру. — Він рідний кожному українцеві, бо це ж наш найбільший поет, Тарас Шевченко. Народився він приблизно через сотню літ після того, як ми гостювали в Батурині...
— А що він нам написав? — допитував знов Грицько.
— Добудь записник з моєї кишені та прочитай! Я боюся випускати керму з рук, а то ще хто знає, куди заїдемо.
Грицько добув, кинувся читати, та враз посумнів:
— Пожди, тут літери якісь ніби трохи інші, але... о, вже пізнаю:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь!
— прочитав поволі, але гладко.
— Бачиш, як він знав, що нам написати! — зрадів Костик. — Ми всі вчимося чужого в чужій школі, а українського в українській, і українське любимо найбільше! Тепер і ти так будеш...
Нараз авто зупинилося, а на хлопців повіяло таким холодом, що вони аж присіли. Та й не диво, бо кругом лежав на вулиці сніг, а дерева уздовж хідників були покриві густим інеєм. І люди, що поспішали кудись всі в одному напрямі, були теж одягнені по-зимовому.
— Чого це ми станули? — спитав здивовано Грицько, а ніс його почервонів, мов у Діда Мороза.
— Бачиш, наше авто таке розумне, що завжди стає там, де діється щось цікаве... — відповів Костик не без гордости. — Видно, й тут щось таке станеться, — говорив та водив кругом очима, щоб збагнути, де вони. Та враз гукнув:
— Та це ж Київ! Я пригадую з своєї географії образок Софійського Майдану з пам'ятником гетьманові Хмельницькому на коні! Це тут мусить щось статися, висідаймо з авта і ходім!
Вже мали йти, коли Грицько заговорив поважно, немов дорослий:
— Костю, тут іде так багато вояків; мабуть, воєнний це час! Я ось при зброї, але ти краще візьми свого лука.
Хто знає, чи не пригодиться!
— Пхе, що там лук! — махнув зневажливо рукою Костик. — Тепер луками ніхто не воює! Це вже недалеко тих часів, коли я житиму. Ось бачиш там їде авто, подібне до нашого, тільки велике... Одно, друге... — та враз аж стрепенувся..
— О, я пізнав його! Це напевно він! Це він їхав у тому авті! Хай тобі буде й лук, уже його беру й біжім! Так, це певно буде те, що я думав!
Перевісив собі лука через плече, вхопив стрілу і потягнув Грицька за собою, розпихаючи юрбу.
Та коли вийшли за ріг, на Софійській Майдан, Костик зовсім зніяковів. На майдані стояла така юрба людей, що хлопці бачили тільки плечі шинель та кожухів перед самими своїми очима, і нічого більше.
— Грицю, ми так нічого не побачимо! — промовив винувато.
— То вилізьмо на який будинок! Вони тут високі, мов козацькі фігури! — порадив ділово Грицько, розглядаючись кругом.
— А й справді! — зрадів Костик, і вони вскочили у найближчу браму. Що підіймалися на поверх вище та виглядали у вікно на площинці, то ширше розкривався перед ними вид на майдан, замаєний синьо-жовтими прапорами,
на трибуну на ньому та на відділи війська, що за маршували стрункими лавами.
— Козаки, Костю! Козаки! — радів Грицько, вихиляючись з вікна на третьому поверсі.
— А так, Грицю! Це знов ожило козацтво, ожила Україна! Так, як цього хотів наш гетьман Мазепа! — говорив Костик, і аж духу йому не ставало. — А той, що я його пізнав в авті — то Головний Отаман Симон Петлюра. Так, я не міг помилитися! — та враз затих. Попри них сходили згори два чоловіки в кашкетах з заверненими вгору козирками.
— Чуєш, Ванька, ти розкидай свої летючки поміж січовими стрільцями, а я піду поміж полуботківців! — говорив один.
— А мені мало, ти мені ще додай! — відповів другий.
І стали передавати один одному пачки летючок. Хлопці принишкли, мов прилипли до темного кута коридору, їх не помітили. А коли незнайомі пройшли, Костик кинувся, мов кіт на мишу, на одну летючку, що виховзнулася їм з рук і біліла на підлозі.
— Вся влада Совєтам... Не воюйте за Україну... Україна й Росія мусять остатися разом, як були досі... Хай живе товариш Ленін! — прочитував Костик і личко в нього багряніло від люті. Врешті зім'яв летючку, кинув її на землю та став топтати ногами.
— Бачиш, Грицю, це ті большевики, що про них я розказував Тарасові! — говорив він здивованому Грицькові.
— Це ті ж самі москалі, що й за царя Петра! Ось так їм, ось так!
— А ти не лютуй, а краще подумай, що нам зробити, щоб вони не роздали цих летючок! — відповів Грицько так розумно, що Костик аж засоромився. — Ходім, погляньмо у вікно, може ще вдасться нам їх пізнати!
І справді, віднайти не було важко, вони тількищо вийшли з брами.
— Та що нам зробити, щоб їх помітили? Поки ми збіжимо вниз, вони будуть вже хто зна, де! — заклопотався Костик.
— Давай сюди лука! — відповів зосереджено Грицько, та відчинив вікно. Костик подав йому слухняно лука й стрілу. Грицько нап'яв лука, націлився на площу, мірив хвилин ку, а тоді стріла свиснула та вп'ялася просто в плечі одного з большевиків.
— Ав-ву! — закричав той від болю й несподіванки та зупинився. Люди оглянулися здивовані. А хлопці не гаяли часу:
— Большевик! Большевик! У нього летючки! Ловіть його! — зарепетували обидва з усіх сил, вихиляючись з вікна аж понад вулицю. Юрба заметушилася, надбігло кіль-коро військових. За хвилину большевики вже тріпоталися в їх руках, а з-під курток у них повисипалися летючки.
— Славно, славно! — гукнув Костик. — Біжім униз — тепер вже можна! — і обидва сіли на поруччя та з'їхали сходами вниз, — аж зашуміло за ними!
НАЙРІДНІШИЙ ДІДО!
Коли добігли на площу, большевиків уже не було, їх відвели під вартою. А стрункий старшина стояв з кількома вояками, держав стрілу в руці та розпитував людей, чи не бачили, хто це стріляв.
— Це, Грицю, січові стрільці, — пояснив Костик, — я бачив їх в "Історії Українського Війська"!
— Це, може, ви, хлопці, стріляли — звернувся до них старшина. — Бо й одягнені ви, мов на історичну виставу!
— Так, це ми, ІЗ оцього вікна... То значить, не ми, а він, Грицько Орличенко... — Костик притягнув Грицька ближче до гурту.
— Грицько Орличенко? — підморгнув старшина. — Бачу, що він не лиш одягнений по-козацьки, але й стріляти так вміє, та і зветься по-козацьки! А ти хто такий? — звернувся до Костика.
— Я новак Костянтин Гармаш! — зголосив Костик, стаючи а струнко.
— Що, що? — здивувався старшина. — Тобі на ім'я так само, як і мені?
— А так, бо ви мій дідо, сотник січових стрільців, Костянтин Гармаш! — випалив одним віддихом Костик. — Батько розказував мені не раз про вас!
І Костик аж сам себе похвалив, що він до цього догадався. Та дідо не міг нічого йому відповісти, бо кругом почулися голоси:
— Цитьте! Цитьте! Дайте ж слухати, що там говорять!
Дідо посадив обох хлопців собі на рамена, і Костик бачив добре трибуну та всіх, що стояли на ній: отамана Петлюру і професора Грушевського. Його пізнав зараз по великій бороді. І Костик навіть не зчувся, як повторював півголосом кожне слово Універсалу, що лунало з трибуни крізь морозне повітря:
— "...Твоєю силою, волею, словом... на землях Українських Самостійна Українська Республіка... Сповнилася одвічна мрія батьків і дідів наших..."
— Так, так мене вчили в школі! Зовсім так!
Хотів сказати це Грицькові, та Грицько не помічав нічого, весь заслуханий та задивлений у те, що там діялося. Костик чув, як міцна дідова рука придержувала його, чув слова, що лунали над заслуханим морем голів, і подумав, що рад би остатися тут назавжди.
Аж коли залунало "Ще не вмерла", дідо поставив їх обох на землю, і всі стали струнко, а Костик добре пильнував, щоб зробити це так, як і дідо.
— Чули ви, хлопці? — промовив радісно дідо, коли вмовкли останні слова пісні. — Та тепер час мені до моїх стрільців, а вам додому. А втім, — де ваш дім?
— Його — в Батурині, а мій — у Ню Йорку! — відповів зовсім спокійно Костик. — Але ми хочемо остатись тут і побачити, що буде далі. Правда, Грицю?
— Авжеж! — підтакнув живо Грицько. — Я хочу жити у вільній Україні!
— Жарти в голові! — засміявся дідо. — Але таки не хочу залишити вас без опіки. Часи тепер небезпечні — таких большевиків, як ви ось зловили, намножилося всюди...
— Коли ж я хочу бути під Крутами, і в Бересті при підписуванні договору і хочу почути за рік проголошення Соборности!..
Та дідо нахмарився.
— Ні, ні хлопче! Кажи краще, як мені помогти вам дістатися додому! Бо, хоч не знаю, який ти мені внук, коли в мене ще й сина нема, то все таки ви браві хлопці і до вподоби мені. Ну?!
Це "ну" було таке поважне й вояцьке, що Костик притих.
— У нас є таке авто, що може завезти нас додому Ось там, зараз за рогом майдану...
— Гаразд, я проведу вас ще туди!
Дорогою Костик намагався розказати дідові все до-ладу, що він син його сина Романа і що має брата Ростика. Коли Костик знов сюди приїде, привезе дідові світлини їх усіх. І бабусі, що тепер живе у них...
Та диво, дідо ніяк не розумів його, хоч дідо повинен бути ще мудріший від тата!
— То це ваше авто? Гарненьке собі! — сказав, коли хлопці вже сідали в нього.
— Ну, їдьте з Богом, а оце вам на пам'ятку стрілецькі відзнаки. На згадку про те, як ви стріляли ворогів України!
І дав їм обом) по такій справжній кругленькій відзначні з тризубом...
— Дякуємо, дідусю, дякуємо... — аж не вмів дібрати потрібних слів Костик. Натиснув чарівного ґудзика. Ждав, що колеса зафуркотять і зашумить знайомий вихор, коли це... не сталося зовсім нічого! Потиснув ще раз — це ж
саме!
— Не хоче їхати? — спитав заклопотано дідо.
— Щось сталося, я не знаю...