Вітер з України — 2

СЛОВО ВІД ВІТРА

Добридень, Діти!

Добрий день! Ви не знаєте, кому відповісти? Бо хтось тут говорить, а Ви не бачите нікого? Одначе Ви не помилилися, Вам не причулося: я справді казав "Добрий день!" І жду від Вас відповіді, Вашого привіту. Тільки не оглядайтеся, не шукайте мене! Бо й так не побачите. Я невидний — я тільки вітер. Я вітер з України.

Вам дивно, як це я прилетів аж так здалека? Чому шукаю Вас та хочу говорити з Вами? Таж України Ви самі ніколи не бачили. Ця земля, що її Ви побачили вперше у житті — не українська земля. Ця земля, що по ній Ви вчилися ходити — гостинна земля, але не українська.

Одначе я летів до Вас. Одначе я знав, де Вас шукати. Знав, як Вас пізнати. Бо Ви українські діти. І до Вас вислала мене Ваша Батьківщина Україна. І я Вас знайшов та пізнав. Вам дивно? Та Вас неважко пізнати! Я знаю добре українських дітей, бо люблю їх. Скільки то їх бачу я щоденно на вулицях Києва, Львова, Черновець, Ужгороду!

Бачив я і тих українських дітей, що їх батьків вивезли вороги-більшовики в холодний Сибір чи на гарячі азійські цілини. А проте ці діти росли, вчилися, бавилися, сміялися.

Бачив я наших дітей, що їм чужі вчителі наказували говорити чужою, російською мовою. А вони, де лиш могли, говорили по-українському.

Бачив я українських дітей, що їх вчили чужинці, як погорджувати своєю рідною країною, а зате шанувати ворога — Росію. А ці діти розшукували по підвалах та піддашшях старі книжки, щоб з них пізнати правду про славне минуле свого народу. І ці діти не боялися говорити вголос цю правду!

Я бачив дітей, що їх вороги вчили змалку, ніби Бога немає. А ці діти клякали потайки кожного вечора та молилися. Молилися гаряче та з усього серця.

Так, я бачив справді таких дітей! І вони з тугою згадували Вас. Як це, спитаєте? О, вони чували нераз, що десь у далекому світі живуть на волі такі самі українські діти, як і вони. Що їм вільно голосно разом усім молитися. їм вільно любити Україну і говорити про це голосно.

Так, я знаю українських дітей і тому Вас зразу пізнав. Бо маю Вам так багато розказати! Чи схочете мене слухати? Бо моя мова неголосна. Вона тиха та щира, як мова людського серця. Почує її тільки той, хто схоче слухати.

Ви кажете, що хочете слухати мене? Справді? Тоді сідайте кругом і слухайте тихо-тихенько, а я буду Вам розказувати...

ЗИМОВА КАЗКА

Віє вулицями вітер. В парку гне безлисті віти. День короткий, зимний гасне. А в домівці тепло, ясно. Лиш загляньте до домівки! Там голівка край голівки сіли діти всі на лаві: білі, чорні, кучеряві... У домівці гарно, чисто: хрест, тризуб, віночки з листя. І снується казка дивна:

... Спить у скелі десь князівна. Спить і нічкою й у днинку. Біла з інею перинка. Ще й накривалом накрита, в квіти зимові розшитим. Ліжко з льодових кришталів. А кругом, в великій залі, мерехтливих сто сніжинок. І сніжина пісня лине:

— Тихо — цить...

— Тихо — цить...

— Спи, бо світ увесь вже спить...

Попід стіни на сторожі поставало сто морозів. Гострі списи з льоду куті. Так, що нікому й добутись, щоб князівну розбудити!

Якби встала, то на світі засвітило б сонце Боже! І того стоїть сторожа, що Зима так наказала: щоб повік князівна спала. Щоб було так зимно в світі, щоб гуляв без краю вітер, щоб було так сумно всюди, мерзли звірі, мерзли люди...

Та не буде так безкраю! В чужині вже виростає молодий, завзятий лицар: меч блискучий, серце з криці. Прийде він колись в печеру, розрубає з льоду двері, прожене грізних морозів. Сніг розтане в теплі сльози. І усміхнена, весела, встане княжна із постелі. Срібним сміхом засміється, в гаю хор пташок озветься. Вийде, стане на порозі, зійдуть квіти при дорозі. Потечуть свобідно ріки. Буде там весна навіки! . .

Слухали усі цікаво. Білі, чорні, кучеряві призадумались голівки.

Вийдуть чемно із домівки, а в серцях весняні мрії, хоч і вітер снігом віє!

ПЕРШИЙ ДАР

Мати змішали варену пшеницю з медом. І досипали маку. Томир глядів зі свого кутка біля вогнища, що мати роблять. Томир глядів, і мала його сестра Яромира, і маленький собачка з одним чорним вушком, а другим білим. Тільки ні Яромира, ні собачка не знали, що цю страву, яку мати готовлять, звуть коливом1). А Томир вже знав, бо він же вже вдесяте топтав ряст цієї весни2).

Так отже всі троє слідкували пильно за тим, що мати робили. А мати подули тричі на глечик3) з коливом, зав'язали його в білу хустину та сказали Томирові:

— Повезеш, сину, коляду4) бабі!

Томир аж підскочив на радощах — трохи не вдарився головою об стелю низької хати-землянки. Він поїде! Він навіть і не думав про таке щастя! А ось як мати сказали, аж тепер почув, як скучно тут у землянці, при вогнищі, що так гризе очі димом! Він переказав Яромирі вже всі казки, які знав, а далі нічого було робити. Батько не дають стругати важким залізним ножем, що лежить на полиці, високо. І не диво, що батько його так ховають, бо виміняли його у грецьких купців5) за три борті6) доброго меду. То й не диво, що Томир ножа не рушить, хоч батько цього не бачать, бо саме вирушили з дядьками на лови на ведмедя у ліс. А ось тепер Томир поїде — далеко, аж до баби, і ще на коні — бо як же інакше так далеко їхати?

Тому, як тільки Томир почув, що мати казали, скочив з місця, надягнув теплий лисячий кожушок та шапку на вуха і вже простягав руку по вузлик з коливом. Та мати ще не давали, а все щось нашіптували та робили якісь знаки руками.

— Мамо... — відважився промовити Томир, переступаючи з ноги на ногу.

— Цсс... — махнули нетерпиливо рукою мати. І Томир станув тихо, мов закаменілий. Навіть Яромира перестала пхинькати, щоб взяв її з собою. Бо куди Яромирі до Томира! Він вміє і на коні їздити, і пастки на звіря настав ляти. А Яромира маленька, вона зараз замерзла б на тому морозі, що там, надворі!

Та коли мати подали йому глечик з коливом, Томир таки не втерпів: !

— Мамо, а що ви таке робили?

— Хіба ти не бачив? А допитуватися — не годиться.

Так слід над коливом робити7). Бо з ним ввійдуть усі наші діди й прадіди у бабину хату.

— А навіщо?

— Щоб хоч раз у рік поглянути, як їм живеться. І саме тепер, коли трисвітлий Дажбог8) набирає нової сили, коли наближається панування Лади-весни прекрасної.

— Я хочу весни! — захлипала нараз Яромира. Та так грімко, що аж собачка підскочив зі страху і присів на задніх лапках. Та Томирові ніколи було потішати Яромиру, що весна певно прийде. Бо так пильно слухав, що мати приговорювали:

— Щоб ти це коливо щасливо завіз, щоб тебе ні вовки, ні інше лиха дорогою не стрінуло...

Томирові стало якось неясно на серці, коли мати згадали вовків. Хоч він не з тих, що лякаються.

— Мамо, а чи правда це, що цієї ночі і вовки і всяка інша тварина будуть говорити так, як люди? — спитав, щоб легше стало виходити з хати.

— Коли старі люди кажуть, то воно правда! — відповіли повагом мати. — І ще кажуть, що в цю ніч ніяка тварина одна одній лиха не заподіє. Та ти краще не жди, щоб такі чуда бачити. їдь швиденько, поклонися бабі, як звичай велить, та повертайся чимдуж. Незабаром батько з ловів повернуться, щоб ти з нами засів до вечері!

***

Їде Томир лісом. Сніг тріщить під кінськими копитами та виблискує на сонці. Бо сонце світить щедро крізь безлисті дерева. Дорога до баби недалека. І Томир знає, як пізнати її. Де мох росте на стовбурах дерев, то не туди їхати, а навпаки. І ще треба глядіти на сонце на небі, куди воно прямує, і теж не туди їхати, а йому назустріч. Бо сонце вже клониться до заходу, а йому на схід треба, до баби.

Коли це нараз щось заворушилося між кущами ліщини, над замерзлим потічком. Лис може? Або заєць? Чого тоді Томирів кінь стриже так неспокійно вухами, немов яку небезпеку чує? Томир глянув через рам'я... Вовк!

Справжній вовк! Вистромив голову з-поміж кущів та глядить на Томира блискучими очима. А в лісі так тихо, тихесенько, і нікого кругом, щоб порятувати хлопця. Вовк вибирається поволеньки з-поміж кущів та підходить крок за кроком, все ближче...

А тут кінь як не рушить, як не дремене лісом! Чує Томир тільки, як гілля дерева б'є його з розгону по обличчі, а кінь женеться та женеться навпростець!

Прогналися крізь якусь галявину, простукотіли копитами через зледенілу річку. Вже не видно ні димів зі землянок, вже й ліс покінчився, і перед Томиром безмежна біла рівнина, тільки подекуди мріють на ній якісь горбки, неначе могили.

Зважився Томир відвернути голову, поглянути, чи вовк ще далі доганяє. А там, о горе! — не один вовк, а ціла тічня їх скаче за конем. Чує Томир, як кінь під ним слабне, як щораз поволіше біжить... А вовки все ближче та ближче. Вже майже чує за собою їх гарячий віддих. А сонце вже ось-ось впаде за обрій. Кругом сонця клубляться такі зловіщі, червонаві хмари, і сніг від них рожевіє...

Коли ж зовсім вже посутеніло, Томирів кінь повернувся нараз круто головою до вовків та промовив людською мовою:

— Чого ви панове, вовки-сіроманці мене та малого хлопця степами гоните? Хіба не бачите, що ніч під коляду настала, то вам нас і так не торкатися!

Вовки теж задержалися, мов їм хто дорогу перегородив. А найстарший вовк, такий старий, що йому аж шерсть на боках вилиняла, промовив:

— Добре ми це знаємо, коню вороненький! Та не на лихо і не на поживу собі вивели ми вас з лісів у степи широкі. То післали нас сьогодні трисвітлий Дажбог і Лада прекрасна і Велес, божок всякої скотини. Казала нам завести вас у далеку-далеку землю. Там сьогодні таке велике чудо станеться, що його ще ніколи не було та вже й ніколи опісля не буде. Тож не гайте часу, а біжіть враз з нами!

Стрепенувся кінь, неначе нових сил набрався, та погнався ще швидше, як досі. А вовки побіч нього, виляючи хвостами, як приручені собаки, що то з ними їздив Томирів батько на лови.

Тепер вже нічого було боятися і Томир міг роздумувати :

— І баба даром колива дожидатимуть, і на вечерю спізнюся... Та що робити: коли сам Дажбог та Лада посилають мене, то може й мати не погніваються... А таки цікаво, яке то чудо сталося!

Тим часом вже зовсім стемніло, а перед ними запалала на небі ясна зірка. Та така ясна, що від неї неначе весь світ прояснів. І Томир побачив виразно, що сніг кругом не такий вже глибокий. Та й чув, що коневі легше по ньому бігти. А далі помітив, що снігу вже й зовсім нема.