Вітер з України — 1

КАЗКА ПРО ВІТРА

— Чи знаєте ви, мої подруги та друзі, що це значить, коли нараз повіє вітер десь здалека-далека?

— Чи знаєте, що воно значить, коли він порушить гілля дерева, що біля вашого віконця, і немов тихо-тихесенько шепче-промовляє до вас?

— Не знаєте?... То я вам скажу!

Далеко-далеко, за глибокими морями, за високими горами стояла на високій скелі мурована в'язниця. Тихо було довкруги та сумно. Не співали пташки, не цвіли квіти, не світило Боже сонечко. Тільки з темної, глухої в'язниці гірке ридання доносилося. Бо в тій в'язниці вороги люті-прелюті вже давно замкнули нашу Україну. її білі руки почорніли від важких кайданів, біле личко померкло від горя, а ясні колись очі щодня гіркими сльозами вмивалися. І тужила вона і ридала за своїми вільними зеленими степами, за голубими ріками, за веселими селами, за хлопцями та дівчатами, що на вулиці співають, гагілки1) виводять.

І плакала вона, та нікому було потішати, бо вороги люті-прелюті поставили грізну сторожу кругом в'язниці, щоб ніхто з людей не зайшов туди.

Аж одного дня прилетів під її в'язницю буйний Вітер. Прилетів, сів на заґратованому віконці та й каже:

— Не плач, Україно! Я — Вітер-легкокрил. Всюди літаю, все знаю та ніхто мене ні спинити, ні схопити не може. Скажи, що мені вчинити, щоб висушити твої гіркі сльози, щоб давню усмішку на твоє біле личко повернути?

— І сказала йому Україна:

— Полети ж, Вітре-легкокриле, на мою землю, поглянь, чи зеленіють ще мої вільні степи, чи течуть голубі ріки, чи стоять веселі села?

І полетів, зашумів Вітер буйний. Але сумний, невеселий повернувся та й каже:

— Степи твої, Україно, тисячами копит столочені, тисячами стрілен поорані. Ріки твої голубі кров'ю за барвились. А села твої веселі — вони попалені, поруйновані.

І заплакала Україна гірко і сказала:

— Полети ж, Вітре-легкокриле, на мою землю та поглянь, чи співають там на вулиці хлопці та дівчата, чи виводять гагілки, як колись бувало?

І полетів, зашумів Вітер буйний. Прилетів, сів на заґратоване вікно та й каже:

— Сини твої та дочки, Україно, не співають по вулицях, гагілок не виводять. А по темних лісах-борах із ворогами твоїми лютими-прелютими важкі криваві

бої зводять. Не пісні їх гомонять, а скоростріли по лісах густих торохкочуть. Не гагілок вони виводять, а з завзяттям великим на сильнішого за себе ворога наступають. А багато із них кудись пропало; кажуть люди: лиха доля по всьому світу розмахала...

І вперше всміхнулась Україна до тих, що в лісах дрімучих. І блідими устами їм своє материнське благословення прошептала. І сказала вона Вітрові-легкокрилові:

— Лети ж Вітре, по всьому світу і шукай моїх дочок та синів розгублених. Розкажи їм, як важко я тут страждаю. Розкажи, як брати та сестри їх по лісах, по нетрях за мене борються. І коли побачиш, що забули вони мене, убогу, що дорожчою за мене стала їм багата чужина, то впади на них страшною бурею та винищитих, що мене в горі, в біді покинули. Коли ж побачиш,

що не забули мене мої діти в чужині, що моє слово, моя пісня в них на устах, що мій прапор — у них святощі найбільші, а моя воля — їх мета, то присядь на віконці у них, заворуши гіллям на дереві та шепни тихо-тихенько:

— Готуйтесь визволяти нашу Україну! Кріпіть свої сили, гартуйте свого духа, щоб ворога лютого-прелютого побороти! Щоб знову степи мої зазеленіли, щоб за біліли села, заголубіли ріки. Щоб сини та дочки мої разом воскресну пісню заспівали, радісну гагілку завели; ті що тепер по лісах дрімучих, і ті, що в далекій чужині...

І полетів, зашумів Вітер буйний світами.

— Чи вже знаєте тепер, українські діти, розкинені по цілому світі, що це значить, коли повіє вітер десь здалека-далека, порушить гіллям дерева при вашому віконці та щось тихо шепче, промовляє до вас? ...

1) Гагілка — весняний танок, хоровід. Його виводили в Україні ще з найдавніших часів. Коли ж Україна прийняла Христову віру, гагілки стали виводити на Великдень.

Гануся поверталася зі школи сумна та невесела. Не та вже тепер була школа, що колись! Ще минулого року висів у них в клясі на стіні хрест, і дівчата прикрашували його щоранку свіжими квітками. Коли ж приходила пані вчителька, то всі вставали та молились. Опісля пані вчителька їм розказувала: і про князів, і про козаків і про стрільчиків січових. Пісень таких гарних учила школярів і гри з ними грала. А усміхнена була завжди та ласкава, так що діти всі горнулися до неї, як до рідної. Та не лише діти її любили, бо й старші жінки не раз питали в неї поради, а вона всім то порадила, то помогла, нікому не відмовила. Добра-добра була їх учителька!

Та тепер, як тільки прийшли знов у село большевики1), пані вчителька кудись пішла, навіть і не попрощалася зі своїми школярями! На її місце прийшла інша, така погана, недобра. Прийшли діти в школу, а там десь і хреста на стіні вже не стало. Встали та хотіли молитися, як бувало, а вона як почне лютувати, кричати, грозити, що ще й батьків у сільраду2) заскаржить!

Не хотіли діти в таку школу ходити, та мусіли, а то комісар1) батькам на мітингу4) грозив, що всіх у Сибір5) вишле! Тож діти тільки на перервах, гуртками збираючися, згадували, яка то добра була колись у них учителька. Але так тихо, пошепки, щоб нова, та большевичка не почула.

Сумна та невесела ішла Гануся і того дня зі школи. Коли ж прийшла в хату, — очам своїм не повірила: за столом у них сиділа їх давня вчителька!

Мама поралася біля печі, подавала їй їсти та все приговорювала:

— Їджте, паннунцю, їджте! Такі тепер бідні, марненькі! Не з добром вам тепер там, у лісі мусить бути! Я щовечора перед Матінкою Божою Гошівською") за вас молюся, що ви наших дітей так гарно вчили! Та навіть не думала, що загостите в нашу хату, а то була б щось ліпше зготовила! Чим хата багата — не погордіть же!

Скрикнула Гануся на радощах, пригорнулася до своєї вчительки, почала їй розказувати, як то тепер зле без неї дітям, як тужать усі за нею, яка та большевичка недобра... Вчителька тулила Ганусю до себе, гладила її русяві косенята (нічого дивного, бо Гануся була завжди найкраща учениця в клясі!) і все чогось неспокійно поглядала в вікно.

Не встигла Гануся спитати, де вчителька тепер пробуває, і чому мама каже, що вона "в лісі", як під вікном задудніли важкі кроки... Мама заметушилася:

— Христе Боже! Большевики! Ганусю! Веди паннунцю в льох, та сидіть там тихо!

Гануся ніяк не розуміла, що це все значить, але бачила, як налякалася мама, як учителька, хоч ніби і спокійна, стала бліда-бліда на лиці; отже пізнала, що нема чого розпитувати.

Швидко вибігла з учителькою, відчинила двері до льоху, спровадила її вниз драбиною, замкнула над собою двері.

Стояли обидві в темному, вогкому льоху, і Гануся лиш чула, як з переляку билося її серце. Та нараз пані вчителька почала їй шептати, та так тихо-тихесенько, що Гануся ледве чула:

— Ганусю, ти була в мене завжди добра школярка,

і я знаю, що тепер поможеш мені. Я мушу довірити тобі одну важливу справу...

Гануся ледве вимовила стисненим горлом: "Добре, прошу пані!"

— Ти знаєш, чого прийшли до вас большевики? Вони прийшли по мене. Я в лісі, разом з усіми тими, що борються проти них, що хочуть, щоб знову ви могли вчитися в українських, не в большевицьких школах. Щоб знову могли молитися... Щоб знов замаяли українські прапори — такі сині, як українське небо, і золоті, як наші пшеничні лани.

— А тепер на сільраді висить такий червоний-червоний... — ледве зважилася пошепки поскаржитися Гануся.

— Колись ми його скинемо та вивісимо наш, український! — промовила вчителька і пильно наслухувала хвилинку, як стукотіли важкі чоботи большевиків по хаті. А чути їх було щораз ближче; здавалося, от-от і відкриють двері від льоху... Та ні, мабуть, не завважили дверей до льоху в півтемних сінях. Кроки почали поволі віддалюватись і затихати. Гануся відітхнула з полегшею. А тоді вчителька говорила дальше:

— Ганусю, я саме й маю тут зі собою наш, український прапор. На нього присягали наші вояки, коли йшли в бій. Якщо большевики вже приходили по мене, вони можуть легко і спіймати мене. А наш прапор не сміє попасти в руки червоних7) — вони б його зневажали! Я залишу його тобі. Заховай його добре, щоб ніхто не знайшов — і не кажи про нього нікому! А ми прийдемо і піднесемо його високо-високо ...

— На сільраді?

— Тоді і їхньої большевицької сільради не буде!

Буде наша, українська управа села.

— А, може, краще на церкві? Церква ж вища! Тільки тепер у нас Богослужби немає, бо отця забрали...

— Тоді отець повернеться, і всім буде весело, мов у свято!

— А мама тепер так часто плачуть, а тато такі понурі стали, прошу пані...

— Ось маєш прапор, заховаєш його зараз! — і вчителька передала Ганусі щось завинене в папір. Гануся нічого не бачила, бо в льоху було темно; але їй здавалося, що вона бачить так добре, як той прапор, золотий і голубий, уже лопоче високо над селом. Взяла його тремтячими руками від учительки і поклала за пазуху. І чомусь так мило та тепло стало їй на душі...

Знов залунали над льохом кроки, але це вже була мама.

— Уже можете виходити! Пішли вже, але таки за вами, паннунцю, питали! По всьому обійстю8) шукали, чудо якесь, що до льоху не заглянули!

***

Пішла пані вчителька ввечорі, прокралася непомітно городами, щоб большевики не побачили. А Гануся загорнула прапор у свою святкову хустку, що то тета минулого року із празника принесла, і заховала глибоко-глибоко в стодолі9) під сіно. І коли тільки мала час, заходила в стодолу, розвивала святкову квітчасту хустку і обережно брала в руки прапор — синій, як небо, і золотий, як пшеничні лани. Та мріяла, як то він залопотить на вітрі, як то мама не плакатиме і отець повернеться, а вчителька з лісу прийде. А большевиків не буде вже зовсім! Потім цілувала рубець прапора і зідхала сумно: коли ж усе це буде? І знов завивала його в хустку та ховала глибоко під сіно.

***

Пройшло чимало часу. Дальше вчила Ганусю недобра большевицька вчителька, і дальше на сільраді висів кривавий прапор, а той справжній лежав захований у Ганусі.

Аж ось одного дня зранку вийшов батько з хати з косою на луг сіно косити — і відразу ж і повернувся.