Наприклад, "Оракул Пізнай Себе Самого! як глава мудрості" (насправді в назві розділу порядок слів змінено – "Пізнай Самого Себе…", але це вже деталі).
Пардон, терміном "оракул" цивілізований світ користуєть-ся ось уже два тисячоліття, від античних часів, і завжди, в усіх народів і в усіх тлумаченнях, він подається на означення Особи, наголошую, саме Особи — або жреця-віщуна, тлумача волі міфічного божества"; або ж, у ширшому і, традиційно, іронічному сенсі – носія "незаперечної істини".
Тобто, за елементарною логікою, — але всупереч логіці Ва-силя Хитрука! – оракул у книжці мав би бути все ж таки один, в особі самого Сковороди!
Інша річ, що Хитрук намагався подати, інтерпретувати триста його — висловів, сентенцій, передбачень, застережень, словом, називайте їх як завгодно, але тільки не "оракулами". Тому й виникає питання: а з якого це дива тут в книжці Хит-рука з'явилося аж "триста оракулів"?!
Причому, знехтувавши класичним сприйняттям-тлумаченням терміну "оракул", звівши його до поняття "сен-тенція", Хитрук, у такий спосіб, у кожну назву розділу своєї книжки заклав, по-перше, підступне класичне "двочитання", аж із трьома підтекстами! Вдумайтеся в них: "Оракул "Пі-знай самого себе!" як глава мудрості", "Оракул про веселість життя людини"; "Оракул про золотий вік", "Оракул про сім чакр", "Оракул про чистоту"…
Тобто щоразу читач постає перед дилемою: в якому саме значенні він повинен сприймати термін "оракул": як Особу, котра щось там віщує? Як своєрідний замінник термінів "глава", "розділ"? Як визначення змісту чергової сентенції, яку "прорік" наш Оракул Сковорода?! Причому не прояснює термінологічного казусу і зауваження автора (стор 9) щодо того, що "сентенції Сковороди це… скорше мудрі Оракули його веселого Духа". Тим паче, що й визначення "веселий дух" видається для більшості його творів та афоризмів недо-речним. Або ж вимагає поглибленого "прояснення".
А, по-друге, Хитрук і сам не помітив, як мимоволі звів на-зву "оракул" до того осучасненого, тисячі разів книжно за-свідченого, іронічного сприйняття-тлумачення терміну "оракул". Причому підсилюється ця іронічність самою фор-мою подачі та творчою вартісністю змісту кожного з "ораку-лів".
"Увесь світ, — цитує Хитрук одну з вершинних "оракул" Сковороди, — складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається Сотворінням, невидима — Бо-гом"
Якби Хитрук був уважнішим до джерела, яке цитує, то за-вважив би, що ним став учительський конспект Сковороди "Начальная дверь ко христианскому добронравию", написа-ний 1766 року (дещо оновлений 1780-го) "для молодого шля-хетства Харківської губернії", тобто для своїх учнів. А ще Хитрук завважив би, що коротесенькі розділи "О Боге", "О вере (вселенской)", "О промысле общем" називаються в Сковороди не "оракулами", а, як і належить, — "главами". І що кожен із цих розділів є школярським тлумачення якогось із біблійно-філософських тезисів, понять, тенденцій…
Процитований Хитруком "оракул про дві натури" у Ско-вороди є всього лиш вихідним положенням коротесенького, знову ж таки для "общего уразуменія" школярського, тлу-мачення "О боге". Чому лише вихідним положенням? Та то-му, що в даному випадку Сковорода лише інтерпретує ґрун-товно розроблену нідерландським філософом Спінозою тео-рію "про дві натури" — ту, "що породжує", і ту, " яку поро-джують". Притому, що саму ідею Спіноза запозичив ще в ан-тичних філософів.
А ще зверніть увагу, що в Спінози поняття "натури" фі-лософськи та природничо значно глибинніше. У нього натура не "видима і невидима", як у Сковороди, а " та, що поро-джує", або творить; і та "яку породжують" або творять! А це, погодьмося, зовсім інший рівень пізнання.
До того ж, в оригіналі у Сковороди читаємо: "Видимая на-тура называется "тварь", а невидимая Бог". Самовільно замі-нивши поняття "тварь" на "Сотворіння", Хитрук не звернув увагу на те, що термін "тварь", тобто істота (створена Бо-гом), він замінив на поняття "сотворіння", що в кореневому значенні символізує процес творення, сотворіння цієї істоти тим-таки Богом. Але ж у філософії, як і в літературі, подібна підміна понять апріорі неприпустима!
Та й Бог як "невидима натура", за Сковородою, — значно спримітизованіше поняття по відношенню до того, що в Спі-нози Бог — це натура, яка породжує, творить…
Одначе, заявивши, що під поняттям "тварь" Сковорода має на увазі створену Богом істоту, я здається, теж погрішив перед істиною. Просто мені б так хотілося, щоб Сковорода подавав саме таке тлумачення цього терміну. Але річ у тім, що буквально кількома рядочками вище від цього вислову про дві натури, Сковорода сам подає розлоге тлумачення поняття "тварь", таке, яким він його має на увазі, й ігнору-вати яке ми не маємо права:
"Одно только для тебя нужное, — повчає Сковорода своїх учнів і читачів, — одно же только и благое и легкое, а протчее все труд и болезнь. (?!) Что же есть оное едино? Бог. Вся тварь – есть рухлядь, смесь, сволочь, сечь, лом, стечь, вздор, и плоть, и плетки…" (?!).
Ось так! І, з вашого дозволу, я навіть не коментуватиму це пояснення.
… Хоча, як у даному контексті не вдатися до сумного ви-сновку дослідника мови творів Сковороди П. Житецького, який констатував: "Не легко іноді розібратися в цьому хаосі слів, то відмінних за значенням і походженням, то подібних за значенням, але відмінних за походженням… Підкоряю-чись різноманітним впливам мови, то книжної, то розмовної, то міської, то сільської, він ніби втратив саме відчуття її".
Ну, а Франко висловлювався ще конкретніше і прозорі-ше, наголошуючи, що Сковорода писав вірші і пісні "над-звичайно кучерявим і баламутним стилем", "досить незграб-ною книжною мовою". Як відомо, Тарас Шевченко теж не сприймав цю мовну суміш, котра, за висловом академіка І. Білодіда, формувалася зі "старослов'янської, російської і української мов з елементами власного словотворення автора з допомогою змішування морфем російських і українських слів", а також змішування "латинської і грецької лексики, головно з галузей філософської і богословської". Кобзар справедливо вважав, що саме творення подібною мовною су-мішшю й завадило Сковороді стати великим і народним по-етом.
Але, здається, ми дещо відволіклися…
Можливо, я не зупинявся б на згаданому вище "оракулі" так докладно, якби ж то у своїх заключних "Коментарях" Ва-силь Хитрук не ошелешив просвітлену Європу епохальним науковим висновком, щоб не сказати відкриттям:
"За філософською концепцією Г. Сковороди "Увесь світ складається з двох Натур-Природ: "видима Природа" і "не-видима Природа". Тут український Мудрець на століття "обігнав" і заперечив фальшиву "марксистську догму" про першість "матеріального видимого світу" над нематеріаль-ним духовним світом". (?!)
По-перше, я вже пояснив, що концепція "про дві натури" може належати Сковороді на тих самих правах, на яких осо-бисто мені може належати, скажімо, тіара Папи Римського. То, може, під цим кутом зору, Хитруку варто було б замис-люватися не над тим, що Сковорода нібито на століття "обі-гнав марксистську догму", а над тим, наскільки він "обігнав" нею Спінозу, а також його попередників та послідовників?
І потім, хто читаючому цивілізованому світу пояснить, у який спосіб, згідно з висновком Хитрука, концепцією "про видиму і невидиму Натуру-Природу", Сковорода міг "обі-гнати", а головне, "заперечити", цитую "фальшиву "маркси-стську догму" про першість "матеріального видимого сві-ту" над нематеріальним духовним світом"?!
Якби Хитрук уважно ознайомився з основами марксизму, то знав би, що канонічний філософський марксизм утвер-джує, цитую за філософським словником радянських часів: "первинність матеріального і вторинність духовного, ідеаль-ного, що означає одвічність, несотворенність світу, безкіне-чність його в часі і просторі. Вважаючи свідомість продуктом матерії, марксизм розглядає його як відображення зовніш-нього світу, утверджуючи, таким чином, пізнаванність при-роди"
Як бачимо, про "видимий світ" тут нічого не мовиться. "Видимий" і "невидимий" світ – це антитези зовсім іншого порядку. Що більше ми пізнаємо світ, то сегмент невидимої, незримої для нас, але об'єктивно існуючої, природи стає все ширшим та різнобічнішим. Але до марксистської теорії "пер-вісності матеріального світу людини над її духовним світом" ця концепція має дуже й дуже опосередковане відношення.
Інша річ, концепція Спінози, з її "натурою (природою), яка творить" і "натурою, яку творять", і яка прямо підводила людство до теорії взаємопов'язаності Вищої Сили, ідеалісти-чного Творця, – і всього того світу, який ним сотворено... Але ж, цілком очевидно, що Сковорода від цього трактування ві-дійшов, надавши йому зовсім іншого змісту і смислу.
…Приблизно така ж історія і з вершинним, дуже пошано-ваним Хитруком, "оракулом" Сковороди "Пізнай самого се-бе", який, як відомо, шанований ще з античних часів Фалеса Мілетського, якого йому й приписують.
Такого ж ґатунку й оракул "Благодарение блаженному Богу о том, что нужное сделал нетрудним, а нетрудное ненуж-ным". Згоден, мовлено дотепно, але ж… не Сковородою, а ще давньогрецьким філософом Епікуром… І так можна пройтися майже по кожному "оракулові"…
3
Ще одне… Кожен "оракул"-розділ у Хитрука супроводжу-ється досить великим текстом, невизначеного жанру, писа-ним, чи то ритмізованою прозою, чи то максимально "спро-зованим" білим віршем. Втім, проблема не в жанровій неви-значеності цих творів, а дещо в іншому.
Захопившись, Хитрук, за класичним жебрацьким прин-ципом: "що бог дав, то все — в торбу!", замісив єдиними, при-чому в багатьох своїх фрагментах слабко опрацьованими та виписаними, текстами — і висловлювання самого Сковороди, і висловлювання про нього; і витримки з листів та з життєпису мандрівного філософа, і біблійні афоризми, і власні, авторсь-кі, ліричні та повчально-моралізаторські відступи…
Відтак у мене, остаточно збитого з пантелику читача, ви-никає – і не може не виникати! – безліч цілком природних питань. Наприклад: а хто з авторів тут що сказав і написав; а яке відношення той чи інший пасаж має до творчості Сково-роди та до його поглядів;
а де тут закінчується монолог Сковороди, і де починаєть-ся не завжди доречний в даному контексті монолог автора, або якийсь фольклорний афоризм;
де історичний, біографічний факт з буття філософа, а де витримки з численних оповідок, баєчок, легенд та припу-щень, якими обросла постать цього вічного, від села до села, від хати до хати, подорожанина?
Наприклад, я не заспокоюсь, поки не дізнаюся, хто саме є автором такого літературного шедевра-перла, яким відкрива-ється "Оракул про веселість – життя людини", цитую:
Погляньте на грядущого перед вами
Мандрівника цього на землі.
Він крокує з жезлом веселими ногами і місцями,
Й спокійно виспівує: прибулець Аз є на землі…
Особисто мені відомий тільки один рівнозначний перлу "він крокує веселими ногами і місцями" олітературений перл з одеського фольклору: "У неё была прекрасная белая грудь и хорошее место в тресте".