Ним на Поділлі в 1552 році, в селах Вінницького намісництва, крім королівських, фактично було запроваджено панщину. Село Головчинці було королівським, тому тут поки що панщина не запроваджувалась.
Все населення сіл Барського староства, за наказом короля, в тому числі і в Головчинцях, було переписане, і змушене було певну частку свого доходу віддавати на користь короля за так званим "поборовим реєстром". Настав час феодального гноблення жителів краю. Та влада Польщі на Поділлі була ослаблена через спустошливі набіги кримських татар. Багато разів татарські загони, через так званий Кучманський шлях, що пролягав неподалік селища Станіславчик, нападали на подільські міста і села, спалюючи та спустошуючи їх. Особливо жорстокими і руйнівними були напади в 1500, 1502, 1510 роках…
П'ять разів татари розоряли село Головчинці. Під час останнього нападу, що відбувся 1567 року, в Барському старостві чи не найбільше постраждало наше село. Як було засвідчено в одному давньому джерелі, "…за свідченням люстрації 1570 року, до тридцяти сіл було розорено тоді, серед них і Головчинці". Масштаби розорення села були великими. Більшість населення села була забрана в рабство, село — спалене і розорене. Майже сто років село не відроджувалося. Під час перепису населення 1662 року до дуже запустілих сіл староства відносяться і Головчинці, де залишалось тільки п'ять цілих хат"
Тут я дозволю собі перервати цитування і сказати, що про винищення села татарською ордою не раз згадували потім жителі Головчинець, але вже по тому, як воно не менш жорстоко постраждало під час іншої навали – комуністичної, яка, як і по тисячах інших сіл і містечок українських, організувала штучний голодомор. Але до цієї людиноненависницької акції комуністичної тиранії ми ще звернемося. А тим часом, в уже згадуваній історії села мовиться, що
"… з кінця ХVI століття польський король почав дарувати свої села польським магнатам та українській козацькій верхівці (тобто старшині), яка вірою і правдою служила королю. Хто був першим володарем села – невідомо. В 1659 році Головчинці, в числі інших сіл Барського староства, дістались гетьману України Івану Виговському, син якого Євстафій з часом продав свій маєток Домініку Любомирському, знатному і багатому польському магнату"
Одразу ж мушу уточнити, що поява в цій "історії" імені гетьмана України Івана Виговського (? – 1664) здатна викликати низку запитань, в тому числі і в'їдливих: а що ж наш козацький гетьман зробив для села Головчинців такого, що полегшило б його існування? І відповідь на нього повинна бути простою, сумною, але правдивою…
Відомо, що жоден гетьман жодної радикальної селянської реформи в Україні не запровадив. Чому так склалося? По-перше, більшість із них діяла в юридичному полі Речі Посполитої або Російської імперії, отож законодавчим правом не володіла. По-друге, отримуючи у свою власність села, гетьмани змушені були поводитися по відношенню до селян так само, як поводилися інші шляхтичі та великі землевласники, тобто, пам'ятаючи, що прибуток від сільських маєтностей стає основою і їх власного добробуту, і добробуту їхньої рідні. До того ж, слід пам'ятати, що реально в селах господарювали не гетьмани чи магнати, а економи, управителі або ж орендарі, котрим теж праглося жити не гірше за магнатів.
Доречно згадати й про те, що 1659 рік виявився останнім у нетривалому (1657-1659) гетьмануванні Виговського, причому надзвичайно складним через проблеми, пов'язані з наслідками підписання Гадяцького договору з Польщею, положення якого викликали загострення і внутрішньополітичної боротьби в межах гетьманату, й у взаєминах із Московією. До слова, нагадаю, що "Росією" колишня Московія почала іменуватися лише з 1713 року, у відповідності з наказом Петра I.
Про те, як насаджувалася ця назва, знаємо з багатьох джерел, але найкраще подати його у відомому публіцистичному відтворенні Юрія Липи: " У всіх курантах (газетах) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано" ( з розпорядження послу Московії у Копенгагені, 1713 рік). З цією метою, для підкупу журналістів, та "дворів", була виділена значна сума грошей. Але, будучи штучною по відношенню до Московії, назва "Росія" приживалася дуже довго, і ще за Катерини II не мала прикметника в національному значенні. Лише в кінці XVIII столітті урядово запроваджена і національність "рускій".
Ось так й отримали ми "старшого брата", який вийшов на історичну арену на кілька століть пізніше за "молодшого". Одначе повернімося до часів гетьмана Виговського — часів, як уже мовилося, непевних. Досить сказати, що в квітні 1659 року московітські війська почали наступ на Україну, і незабаром взяли в облогу місто Конотом, гарнізон якого, під командуванням наказного сіверського гетьмана Григорія Гуляницького, впродовж майже трьох місяців, надзвичайно вперто і мужньо, оборонявся. І завершилося це протистояння козаків з ворожою навалою 28-29 червня 1659 року, переможною Конотопською битвою, під час якої московітські війська були розгромлені.
Проте перемога ця, як відомо, була нівельована братовбивчими конфліктами гетьманського війська з військами претендентів на булаву, полковників Якима Сомка, Василя Золотаренка, Тимоша Цицюри… Врешті-решт, під час Великої козацької ради, що відбувалася 11 вересня 1659 року поблизу села Германівки, що на Київщині, Виговський втратив булаву і на певний час, — аж до призначення його наступного року указом короля Яна II Казимира воєводою Київським, що дало йому право на титул сенатора Польщі, — виявився, так би мовити, поза великою політикою.
Саме в цей період він і мав час для впорядкування своїх маєтностей (частина з яких опинилася на території, контрольованій московітами, а тому втраченими), — тільки вже у жорсткому правовому полі Речі Посполитої…
10
Словом, нехай там історики з'ясовують, що й до чого, а в Кармалюківської сільської громади є всі підстави для того, щоб на одному з сільських майданів спорудити ще й величний пам'ятник гетьману Івану Виговському. Все ж таки своя, волелюбна козацька душа…
Якщо ж повернутися до появи в історії села імені Домініка Любомирського, то варто зауважити, що, за дивним збігом обставин, містечка Балта і Кодима, в районі яких доводилося згодом діяти Кармелюкові, теж були засновані представниками князівського роду Любомирських, а в Балті й досі стоїть, щоправда архітектурно досить скромний, палац Любомирських, який давно став навчальним корпусом місцевого педагогічного училища. Одначе повернімося до історії села…
"Час турецького панування на Поділлі в кінці XVII століття, — читаємо в ній, — і народні повстання в XVIII столітті призвели до певних непорозумінь у правах власності Любомирських, тому в 1774 році Георгію Мартіну Любомирському знову довелося домагатись утвердження своїх прав на володіння Головчинцями. В 1776 році Головчинці входять до складу Межирівського ключа (адміністративної одиниці Барського староства) і належать уже магнату Йосифу Потоцькому. В 1784 році Потоцький увесь межирівський ключ продав Андрію Пігловському – ловчому брацлавському"
Ось тут ми якраз і підійшли до того часу, коли Головчинці, як і десятки інших навколишніх сіл та містечок, виявляються втягнутими у вир кармелюківського повстання, кармелюківського соціально-визвольного руху. Адже шляхтич Андрій-Йосип Пігловський, якраз і є тим поміщиком, через конфлікт з яким Устим Кармелюк був відданий у солдати. До речі, народився він 27 лютого 1787 року, тобто через три роки по тому, як Пігловський став володарем Головчинець.
" У зв'язку з ослабленням Польщі, — читаємо далі, — в 1793 році Росія приєднує Поділля і створює Вінницьке намісництво, а в 1797 році була утворена Подільська губернія, що ділилась на повіти. Село Головчинці ввійшло до складу Літинського повіту.
Як і до цих адміністративних змін, так і після них, жителі Поділля на початку XIX століття належали старим господарям, які служили тепер російському царю. Андрій Пігловський був жорстоким і свавільним гнобителем селян. Неодноразово знущався над сім'єю Якима Карманюка; його сина Устима відірвав від молодої дружини і продав пану в село Вівсяники, а пізніше відправив у рекрути. По смерті Андрія Пігловського, в 1816 році, його маєток наслідує жінка Розалія, із дому магнатів Раціборських; потім сини і внуки…"
Подані тут відомості теж викликають кілька запитань. Передусім, привертає увагу твердження автора цієї історії села стосовно того, що, перш ніж віддати Устима в рекрути, шляхтич Пігловський продав його панові з села Вівсяники. В жодному поліцейському чи судовому документі цей факт не засвідчений. Ні слова не мовиться про нього і в розділі збірника документів "Найважливіші дати життя і діяльності Кармелюка"; як не висвітленого його і в жодному відомому мені фольклорному джерелі.
На жаль, автор історії села Кармалюкового теж не посилається на конкретне, варте довіри історичне джерело. Одне слово, цей факт ще потребує вивчення. Тим паче, що викликає сумнів такий нюанс: якщо вже Пігловський продав Кармелюка іншому панові, то які він мав юридичні підстави віддавати його в рекрути? Адже він уже не міг розпоряджатися кріпаком, який став власністю іншого пана.
У збірнику документів подається витримка зі свідчення, яке надавав слідчій комісії Літинського нижнього земського суду економ села Вівсяники Антоній Олтаржевський. Відповідаючи на запитання слідчого, чи можна Гавриленка вважати Кармелюком, тобто, ким насправді є та людина, яка вперто іменує себе Василем Гавриленком, той розповів, що, коли до хати, в якій утримувалися заарештовані грабіжники, увійшов жандарм Ковальчук, він запитав, чи є тут його знайомі. На що солдати-охоронці відповіли: "Впізнавай".
Поглянувши на Карманюка, жандарм сказав, що знає його, і що саме він був старостою в'язнів, коли відбував покарання в кам'янецькій в'язниці. Так ось, як свідчить економ, Кармелюк, вважаючи, що відпиратися марне, відвовів, що "справді так… і говорив інші слова, які доводять, що насправді він не Гавриленко, а Карманюк, тому що сказав: "Завзялась вона і віддала мене від жінки та дітей в солдати, і я на неї завзявся".
Дослідники одностайні в тому, що йдеться про головчинецьку поміщицю Розалію Пігловську-Раціборську.