Слухав — і страшенно не хотів почути тоненького комариного писку. Дослухався, аж вуха боліли — й знав, що, скоріш за все, він і відчути нічого не встигне. не те, що почути!
Орф піднявся й вийшов. Нічого не сказавши, нічого не зробивши. Просто піднявся та вийшов.
Лікар ще кілька секунд міцно стискав підлокітники, потім встав. Підійшов до замкненої скляної шафи, з третього разу вставив ключа, повернув. Дістав спочатку бинт, витер спітніше чоло. Потім, озирнувшись на двері, витяг з дальнього кутка пляшку з написами — одним нерозбірливим, на латині; й другим — великими жирними літерами "Отрута!". Ще раз оглянувся на двері, хильнув одинк ковток, другий... видихнув.
Кабінетом розтікся запах непоганого коньяку.
Лікар запхав пляшку назад у куток, підійшов до крісла, сів. Підсунувся ближче до столу, поклав на блискучу поверхню лікті... і раптом стіл розвалився. Просто взяв — і розпався на дві половини, наче іграшка-трансформер. Ліворуч полетіли якісь папери, праворуч — гарна рамка з фотографією. На світлині була чорнява усміхнена жінка та двоє дітей. В пам'яты рамки було ще багато фото, але ця лікареві подобалась якнайбільше.
Десять років тому його дружина та діти загинули в авіакатастрофі й навіть корпорації нічого не дісталося. Втім, у них і було лише по кілька імплантів, й, звісно, жоден з них не здатен був розрізати навпіл міцний письмовий стіл, та ще й так, щоб не зачепити старого дурня за ним.
Лікар встав і знову пішов до шафи. Цього разу ключ потрапив у шпарину разу із шостого.
— Я знаю, хто ви, містере Орф, — промовила секретарка, й гість трохи здивовано підняв брови. Жінки не часто згадували його ім'я, й зовсім вже рідко хто міг впізнати його в обличчя. Вони більше цікавилися модними акторами, модельєрами, стриптизерами й особами королівської крові — саме в такому порядку. Жінки, що з них взяти.
Його ультразвукові імпланти більше цікавили чоловіків. Від гангстерів до генералів... втім, чи велика між ними різниця?
Та майже ніякої.
— Я негайно доповім місіс Парсі, — секретарка процокотіла кігтиками по віртуальній клавіатурі й скосила погляд — мабуть, читаючи відповідь на такому ж віртуальному екранчику, імплантованому просто в зіницю.
Пауза тривала не більше п'яти секунд.
— Місіс Парсі готова прийняти вас негайно.
— Дякую.
Орф і справді вдячно кивнув, й рушив до кабінету. Розумна секретарка... втім, їй, мабуть, просто було імплантовано не лише екранчик, але й розпізнавалку... але так чи сяк, але секретарка заощадила йому кілька секунд. А може навіть й хвилин. Бач, розумниця яка, до себе її переманити, чи що...
Вже коли відчинялися двері до кабінету, у голові раптом сяйнув здогад. На біса дівки йдуть у секретарки? Щоб вийти заміж за боса. Якщо з технічних причин не можна за боса — то за солідного відвідувача. А для цього дуже бажано, щоб він був або нежонатим, або розлученим, або...
Або вдівцем.
Заходячи, Орф трохи скосив назад очі — секретарка й справді дивилася йому вслід, і в очах її була суміш — співчуття-зловтіха-радість-надія-мисливськиій азарт.
Ех, дурна дівка. Дурна, хоча й розумна. Ну хіба ж можна отак, одразу... Ще не вистачало, якщо директриса скаже: "Рада вас бачити!".
— Не скажу, що рада вас бачити, — директор піднявся з-за столу, з-за солідного, великого, хоч машинки пускай, консервативного столу. — Тому що здогадуюсь про мету вашого візиту. Прийміть мої щирі співчуття.
Орф кивнув. Що ж, розумна секретарка часто означає розумного шефа. Не обов'язково, звичайно, але зазвичай. Його особиста секретарка була... ну то й що? Вона мала інші переваги, четвертого розміру, а постачання зброї надто серйозна річ, щоб довіряти гостей секретарці. Візитиреми займався начальник охорони, і от він якраз був розумним.
А Орф був дурний. Був би розумними — нізащо, нізащо, нізащо не відпустив би дружину у паскудну країну з паскудним кліматом, паскудною природою, паскудними старожитностями, паскудними руїнами, паскудними лікарнями...
І паскудними зміями. Однією паскудною змією. Цілком можливо, що останньою у паскудній Європі.
— Чай? Кава? Можливо, по чарочці коньяку? Повірте, містере Орф, місцевий коньяк вміє проганяти важкі думки з голови.
— Я волів би одразу перейти до справи.
— Так, — директриса невловимо змінилася. Не напружилася, ні, а нече перемкнулася з одного режиму на інший. — Слухаю вас.
— У неї були нові імплант.
— Незареєстровані?
— Так.
— Гм. Ваші?
— Так.
— Унікальні?
— Так.
— Зброя?
— І зброя теж.
"Ну, звичайно, звичайно..." — директриса мовчала, але очі її говорили цілком виразно. — "Ясна річ, дружина вашої шановної фірми не могла обійтись без зброї. Без нової, найновішої, якнайкращої імплантованої зброї. У вашому бізнесі без цього ніяк. Та й взагалі... Але чим я можу допомогти?"
— Там було щось таємне? Що не повинно потрапити до рук стороннім особам?
— Так... але це не головне.
Ліва брова директорки поповзла вгору, але зупинилась, не подолавши й півсантиметра. Он як. Не головне, значить... А що ж тоді головне?
— То чим я можу допомогти?
— У неї був новий, абсолютно новенький бекап. Півтори сотні секстибайт.
— Це багато?
— Два повні обсяги мозку. Навіть більше.
— Справді, багато.Але...
— Писалося все, абсолютно все.
— Навіщо?
— Щоб у разі... нещасного випадку можна було відновити також усе.
— Он як!
Директорка відвела погляд. Обвела кабінет очима. Зітхнула. Навіщось притишила голос.
— І що... якісь експерименти з цього приводу вже були?
— Так.
— Успішні?
— Частково. З ймовірністю успіху тридцять-сорок відсотків. Але я подумав, що... що краще так, аніж ніяк. І переконав дружину. Як бачите, згодилося. Цебто, ще не згодилося, але певний шанс є.
— Розумію... — директриса встала, і пройшлася кабінетом. Десять кроків правору.. Розворот. Двадцять ліворуч. Розворот. Десять праворуч й зупинка якраз біля столу.
Дама була солідна — не огрядна, а саме солідна, міцна, грунтовна. За інших обставин Орф би придивися до тієї ходи уважніше.
Сіла. Зацікавлено поглянула у вічі гостеві.
— Ще питання. Чому ви виклали правду? Чому не зупинилися на незаконних імплантах, новій зброї, ще там на чомусь? Чому просто не попросили видати тіло разом з усім... вмістом?
— Просив.
Гість замовк. Наче й відповів, а все одно складалося враження, ніби урвав себе на півслові.
— Кого?
Гість тицьнув пальцем у стелю. Жест був енергійним, так, ніби мався на увазі не лише наступний поверх, але й черезнаступний, а може й найвищий. Скоріш за все — найвищий.
— Он як. І..?
— Не домовилися.
Директорка встала, знову походила кабінетом, але вже з меншою амплітудою. П'ять ліворуч, десять праворуч, п'ять назад, крісло.
Як наче зашморг уявний затягувала — петля все меншає, меншає...
— Значить, часу у нас практично нема? Будь-якої миті вони... почнуть?
Гість недлбало кинув на стіл папірець — цупкий, прямокутний, рівний, акуратний — як наче армійський плац. Ідеальною шеренгою вишикувалися на тому плацу нулі, й на чолі, ясна річ, стояла одиниця — як командир.
— Гм, — сказав директор й непомітним рухом змела вояків в укриття. В справжнє, надійне, міцне укриття. Близьке до серця. В нагрудну кишеню..
Встала, пройшлася — три кроки, шість, три. Сіла. Поглянула у вічі, знову відвела погляд.
— Системами безпеки опікуюсь не я, — проголосила опісля довгої паузи.
— Я знаю, — ворухнув плечем гість. — То не проблема.
— Он як? — директорка, схоже, трохи здивувалася. А може, лише зробила вигляд.
— Саме так.
— Там "Цербер".
— Я в курсі, — спокійно кивнув містер Орф.
— Модифікований. Три канали, не лише оптика.
— Я в курсі, — вже трохи нетерпляче відповів гість.
— Що ж...
Вона підняла руку. На столі спалахнула віртуальна клавіатура, палець директорки швидко, як вправний радист морзянку, процокотів якийсь код. У гостя під ліктем стіл народив аркуш паперу з кодами управління.
— Радий був познайомитись, — сказала директорка, і, скоріш за все, цілком щиро. Папірцю, який вона сховав у кишеню, радів бо хто завгодно.
— А я думав, що мода на троглодитство вже відійшла, — недбало сказав містер Орф.
— Давня споруда, — знизав плечима водій. — Середина минулого сторіччя, чи що. Тоді всі боялися атому, не шкодували грошей на сховища. Ви б подивилися, що по Східній Європі набудували — це взагалі жах.
— Не дуже воно їм допомогло...
— Це точно! — водій засміявся. — Але такий спадок гріх було не використати. Споруда надійна, стоятиме ще років зо триста, а що там можна ще розмістити? Музей холодної війни? Не окупиться, хто вже зараз пам'ятає, що воно за війна така.
— Атож, атож... І взагалі такі... установи... якось традиційно асоціюються із підземеллями.
Шофер важко зітхнув.
— Містере Фрог, — сказав він по чималенький паузі. — Ми — це не установа. Ми — це виробництво. Це звичайне виробництво, не дуже хайтечне, не дуже шкідливе для екології, не сенсаційне якесь. В інших куточках світу воно разташоване на поверхні, на перших поверхах офісних будівель, неподалік від дитячих закладів — і нічого. Збочена цікавість до нашої фірми — це виключно справа рук журналамерів, які таким чином заробляють на склянку віскі. Розуміете, вони інакше не можуть. Успішний політ лайнера їм не цікавий, вони моляться про авіакатастрофу. На успішну модифікацію генома їм начхати — а от з невдалого випадку це панство зроблять Нове Покоління Жахливих Мутантів. Вони горлають про екологічно небезпечну електростанцію, але спробуй-то забери в когось із них комп'ютер — крику буде так, ніби їх гвалтом беруть. Між іншим, зачепи одного — горлатиме уся зграя. Шакаляча порода, розумієте?
— Розумію, містер Хайрен, — посміхнувся Орф. — Не турбуйтесь, я не з їхньої зграї.
— Я знаю, — кивнув ашофер. — Інакше б вас тут не їхало.
Обидва коротко реготнули.
— Не моя справа, з якої ви зграї, — посерйознішав водій. — Але у будь-якому випадку, містере Фрог, був би вдячний, якби ви ставилися до нас як до звичайного виробництва. Звичайного, розумієте? І певен, що шановна людина, з якою ви маєте зустрітися, теж оцінить таке ставлення... це був натяк.
— Так, звичайно, — Орф терпляче кивнув. — До речі, нам ще далеко?
— Ні, вже практично на місці, — чоловік за кермом зменшив швидкість, й досить різко повернув — так круто, що пасажира аж притиснуло до правих дверцят.