Сумував. По-іншому був не в силах. (Не міг працювати. Не мав необхідного спокою.) Увесь час думав про моє самопочуття (чи добре мені, весело).
Писав мені листи, в яких ішлося про твої безумні мрії. Ти мріяв, аби ми були однією неподільною істотою. Я уявляла таку і довго сміялась. Воістину, ти — мій комік.
Нарешті опинився у Києві, де тобою так славно опікувалася місцева інтелігенція (увага, нові знайомства, прохані обіди). Однак ти не в захваті. Ти прагнув повноцінного простору і безлюдного повітря. Зрештою, їх і на дрібку отримаєш, коли, заїхавши до брата в Остріг, візьмеш курс на Кременець.
Ти об'їдеш три повіти, більш як чотириста кілометрів. Це дасть не стільки спочинку й тривких вражень, скільки фізичного (зайвого) виснаження. Бо все робитиметься наскоком, через те — поверхово.
Ти хотітимеш зібрати цікаві матеріали для майбутніх творів, але нічого не збереш. Така поспішність і метушня.
Твою відпустку можна було вважати змарнованою. Нічого не написав. На вакаціях киснув. А ще — минула ціла вічність із того часу, як ми не бачилися. Будучи таким далеким від мене, ще більше думав про нас, ще більше почав мене цінувати.
У своєму житті ти мав так мало радощів, можливо, саме тому настільки став дорожити моєю прихильністю.
Не отримуючи моїх листів, подумував над поїздкою в Брагін, де відпочивала. Проте тебе зупинила думка про те, що мені буде незручно, а неприємностей аж ніяк не хотів.
Твоя відпустка більше походила на випробування. Повернувся змарнілим. Не спав.
Ти з нетерпінням чекав на моє повернення, аби зацілувати мене на смерть.
23
Твоя північна квітка боїться сонця. (Я — боюсь сонця.) Вона засмучена і незадоволена життям. Ти думаєш саме так. І саме так є.
її і твоє літо в Чернігові настільки неоднакові, що вона вимушена піддати загрозі твою довіру їй.
Невже не щастя — кохати й бути коханою? — питаєш у своєї північної квітки.
Вона мружиться від серпневого сонця і дає зрозуміти, що, звісно, щастя. Але кохати — це не лише випадкові зустрічі й спраглі погляди.
Вона пропонує не цілувати себе.
Зі страхом думаєш, що колись північна квітка запропонує більше не зустрічатися.
Ти не докоряєш, але украй здивований. Міркуєш: коли квітка й кохає, то розумом, а не почуттями, на відміну від тебе.
Ти торкаєшся її вологих від сліз пелюсток і хочеш надихнути своєю безумною пристрастю. Але квітка не тане. І цим нагадує тобі Снігуроньку.
Ти обіймаєш Снігуроньку міцно-міцно й шепочеш на вушко про те, що нічого не вимагаєш, лише кохати тебе (мовляв, про це вона ніколи не шкодуватиме). Ти готовий своїм щирим почуттям, прихильністю до неї заслужити на довічну любов.
Благаєш квітку (Снігуроньку) полишити сумніви, адже живемо лише раз. Це правда, що часто бувають важкі хвилини, але на їх місце приходять миті щастя. Ти видаєш обіцянку оберігати її від всього неприємного як найдорожче і боляче цілуєш своє маленьке диво.
Ти стільки всього обіцяєш, проте за два місяці майже не знаходиш часу, аби достойно зростити свою північну квітку і присвятити їй коротке побачення: маєш гостей, знайомих, прихильників — увесь час не на самоті.
Снігуронька тане і перетворюється на хмарку пари.
Ти хочеш спалити її цілунками, але ваші хвороби такі часті, а зустрічі безперспективні, що боляче невимовно.
Вона має поганий вигляд, у неї хворе горло, гарячка, марення.
Ти переконуєш, що слід якнайшвидше лікуватися, бо здоров'я необхідне для подальшого (вашого) спільного життя. Ти вимучився, трохи не плачеш.
Але ж Снігуронька вже перетворилася на хмарку пари.
24
Початок осені. Час не сприяє літературній роботі. Відсутність адекватної відпустки дається взнаки: почуваєшся знервованим, напруженим, неуважним. Ти прагнеш спокою і рівноваги, але лишаєшся поза ними.
Написав хіба невеличку новелку, образок "Він йде!". В основі — нещодавні (реальні) події чорносотенних погромів, спричинених владою. Тебе цікавлять настрої, з якими мале містечко зустрічає загрозу. Небезпека смерті на очах сліпої сили. Активний протест проти кривавої різанини. Колись тобі снилися червоні маки як перемога життя, зв'язок тебе й мене. Тут ти вдаєшся до символізації ними пролитої крові.
Проте образок не задовольняє. Маєш відчуття, що ним не задоволений і Гнатюк, бо мнеться з друком у "Літературно-науковому віснику". Ти переймаєшся, але не настільки, аби вважати кожну написану тобою річ шедевром.
Те, що не складається з власним писанням, намагаєшся перетворити на перевагу: маєш більше вільного часу для нових видань. Зокрема, вісьмох перших чисел модерністичного журналу Луцького "Світ". Тебе неабияк дивує літературна нахабність угруповання, що заявляє про себе як "Молода муза" (яке за кілька місяців запросить тебе до співпраці, але з цієї пропозиції нічого путнього не вийде: не дозволятиме здоров'я).
До того ж ти опікуєшся рукописом знайомого чернігівського художника Жука "Мені казали: "Ще молодий..."". Для тебе справа честі, аби його видрукував Гнатюк у "ЛНВ". Щосили переконуєш, що він—людина талановита, й варто його заохотити, надрукувавши текст. А незабаром спробуєш посприяти просуванню товариша у виданні молодомузівців — Жукові вірші та оповідання із задоволенням вишлеш для них.
(Така прихильність буде не однобічною: він малюватиме твої портрети, фотографуватиме твою родину, створюватиме палітурки до твоїх книжок. Ти будеш його хрещеним батьком у літературі. Він буде твоєю однією з незначних розрад у тьмяному Чернігові.)
Не менше піклуватимешся щодо видання творів Лепкого у видавництві "Вік". Але це видавничих ділків не зацікавить. Далі звертатимешся до Маркевича в Полтаві, що має свої видання й свою книгарню. Навзаєм у Лепкого виникне намір використати дані твоєї біографії у передмові до збірки перекладів польською мовою творів українських письменників "Міосіа икгаіпа" (збірка вийде у восьмому році).
Але всі ці спроби й намагання завершуються поразкою. Ти — письменник, і ти гинеш поза зоною власного письма.
Неодноразово повторюєш, що живеш мною, а не собою. Життя внутрішнє, аскета. Неможливість писати не менше аргументована неможливістю часто бачити мене. Лишаються на ранок щоденні листи, а під вечір — попіл від них (палиш — такі твої засоби безпеки).
Коли сум такий, що готовий лізти на стінку, ідеш до мого будинку — побачити лише на мить м'яке світло лампи з-під блакитного абажура у моїй кімнаті і переконатися, як у мене мирно, тепло і затишно. Ти хотів би опинитися у моїх обіймах, головою на моїх колінах, але тобі не можна туди, не можна до мене.
Це одна з причин твоєї затяжної хвороби. Незмога часто бачити мене, невільна розлука, незадоволеність від такого роздвоєного життя, яким нині живеш, — все страшно вимучує. Ти заздриш моєму спокою і вмінню чекати. Ти чекати не можеш. (Аякже, моє вміння бути спокійною і чекати, недарма — північна квітка.)
Душевне нездоров'я переростає у фізичне. Лежиш у ліжку: інфлюенца. У робочій кімнаті твоє місце порожнє. Постійно тягне туди. Серце не витримує. Усі думки десь побіля мене.
Чи відчуваю твою відсутність?
Я відчуваю твою відсутність. Лежу у ліжку: інфлюенца.
Про те, що ми хворіли одночасно, ти дізнаєшся від сестри Зіни, коли спотворишся хвилюваннями. Хотітимеш бути біля мого ліжка. Заспокоювати, цілувати.
Кажеш: мій сірий капелюшок. Цілуєш його без ліку.
Твоя дитинка у літній світло-жовтій сукенці й усміхається. Насолоджуєшся тим, як їй пасує такий наряд, тим, що вона щаслива. Усміхнений і сам, тягнешся до неї — тримати у своїх обіймах.
Проте простір, що був наповнений її теплом і кольорами, раптом порожніє. Нема ані жовтої плями сукні, ані усмішки твоєї дитинки. А ще простір порожніє на літо — спочатку крапає затяжний осінній дощ, а потім замерзають калюжі й починається справжня несвятко-ва заметіль.
Ти сторопілий: що відбувається, куди поділася твоя дитинка у літній світло-жовтій сукенці. Не може бути, що ти її загубив. Не може бути, ти обіцяв оберігати її від усього.' (Ти мусив!) А що наразі?
Твоя дитинка у небезпеці, робиш недолугі спроби рушити на пошуки її. Час немов зупинився, не можеш зробити жодного кроку. Твої старання без результату. Вріс у змерзлу землю. Здається, від напруги рушити луснуть кровоносні артерії і забризкають порожній простір фарбами відчаю.
Нарешті невидима сила надає снаги — ти вирушаєш на пошуки своєї дитинки. Шукаєш її по всіх знайомих. Двічі відвідуєш її дім. Але щоразу не застаєш. Вона йде перед тим, як ти приходиш. Звідкись ти знаєш про це.
Черговий прихід ознаменовує поява якоїсь із родичок. Можливо, це сестра твоєї дитинки. Ти не впевнений. Обличчя змазане, риси нечіткі.
Якась із родичок випромінює ненависть та істинну ворожість. Каже забиратися з життя дитинки, щоб не вимучував більше. Тим паче що дитинка не твоя (додає).
Родичка стоїть на поріжку будинку з відром, у якому чорна рідина. Ще мить — і ця рідина опиниться на тобі, стікатиме патьоками по білосніжній сорочці. Дуже яскраво це уявляєш.
Не шкода бути забрудненим, мокрим і захворіти. Шкода лишень, що дитинка і досі не віднайшлась, а родичка так негативно налаштована щодо ваших із нею кармічних стосунків.
До якоїсь із родичок нічого не говориш і прямуєш далі. Можливо, твоя дитинка вже кілька цих (осінній і зимовий) сезонів на вашому місці чекає тебе.
Ти думаєш, що зима вже мала б скінчитися. Але вона наполегливо триває далі. Заметіль, заметіль...
Прокидаєшся ще до світанку. Більше не заснеш. Споглядаєш, як поволі світлішає прямокутник вікна.
І плачеш.
26
Ти надзвичайно активний в організації у місті товариства "Просвіта". Віддаєшся на повну, проте не хочеш, щоб тебе обрали головою, адже нові доручення й справи остаточно позбавлять можливості писати.
Ми зустрічаємося обговорити твої перестороги й мої передбачення (не на більше, на більше цього разу не вистачить глузду і терпіння).
Я кажу, що виберуть саме тебе, а відмовити вже не наважишся. Ти нервово куриш (куриш і куриш іще), розгрібаючи одночасно ногою талий сніг, і кидаєш у мій бік заяву, що в жодному разі не погодишся, це буде занадто.
Твоє роздратування передається мені, тому ніяких сентиментів упродовж двадцяти хвилин, лишень холод відчуження між нами та неоптимістичні міркування в кожного з нас окремо.
За кілька днів відбудуться вибори голови товариства, і все станеться саме так, як я передбачала.