Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.
Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:
"Тітусе!"
І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.
Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:
"Ну, ми пішли".
Міранда швидко хитнула головою, не висловивши ні найменшого невдоволення, але нас догнав її голос:
"Тітусе, ти прийдеш до мене ввечері?"
Я перелякано заплющив очі, бо ж учителеві ставало все ясно, і відповів:
"Прийду..."
Що ж мені лишалося сказати?
Через два місяці трапилось оте нещастя. Мені було начхати на всі таємниці, я розплакався перед учителем...
"Їй там буде краще", — сказав він спокійно.
Ми ще не знали тоді причини, я страшенно звинувачував себе і тільки себе. Затуляв вуха, щоб не чути її: "Тітусе!" Можна було змінити її лице, одяг, звички, але тільки не голос. У неї був незвичайний голос.
Міранді найбільше пасувало слово "цілісність". Маю на увазі не ту цілісність, яку створює спокійне, рівне життя серед природи. Міранда не вміла грати ніякої ролі, і, коли пробувала, це викликало якусь дивну жалість, як ото двоє людей, чиї стосунки є щось ідеальне, зразкове, раптом починають сваритися в твоїй присутності.
Вона не вміла також нарікати, тоді як усі ми тільки те й робили, що жалілись. Це мене найбільше захоплювало. Бо то був великий дар, властивий всім без винятку ласкам, рибам, птахам, квітам, деревам, камінню, рікам. Всім, крім людини, було дане велике терпіння і малі потреби. А люди збільшують та збільшують матеріальні потреби за рахунок духовних, не назву ж я духовною потребою прагнення принизити людину за рахунок вивищення іншої. Мої колишні однокласники вдовольнили матеріальну потребу помсти з передбачливості, властивої усім боягузам. Якщо сьогодні мене не налякають, то завтра це зроблю я. Вони не знали, що я перейняв від Міранди трохи байдужості і трохи терпіння. А потягу до речей я й так не мав ніколи. Учитель, напевно б, захворів з горя, якби хтось знищив його цяцьки. Втім, вони зроблені його руками. Я шкодував лише за квітами. Але їх чекали осінь і неминучість смерті. Сам собі я здавався, відколи втратив Міранду, вимушеним гостем, якому страшенно обридло його гостювання, але й має трохи втіхи з того, бо гість — особа в якійсь мірі привілейована. Це все, що зараз, — спроба знайти рішення, власне рішення. Воно десь близько, я його відчуваю. Чому я сиджу тут? Чекаю, щоб мене звідси випхали в спину, і тоді я за інерцією подамся на пошуки реальності, яка б мені беззастережно підкорилася, як своєму творцеві. Подалі від тієї реальності, котра мене не визнає, і тієї, до котрої я ще не готовий, а може, не надто чистий — стрілець у птахів. Рушниця більше не вистрілить в моїх руках, я розтовк її, вистрілявши всі набої. Я обережний, Мірандо, я мушу бути обережним, щоб зайвий раз не страждати.
Тоді, коли ти вперто відштовхувала мене руками, я не був жорстокий, як тобі видалось. Зараз я не відпустив би тебе, я випив би тебе до краплини, влив у тебе гарячу кров, щоб ти забула про тіні померлих, розчинилася у моїй плоті й душі.
Це неправда, що я нічого не роблю, що я стою на місці. Я йду до тебе, тобі назустріч, навіть коли повертаюся лицем до минулого, до Сави. У нас ще стільки часу, що ми створимо спільний, наш світ, Мірандо. Я ніколи не повірю, що ти хвора. Я надто люблю тебе, аби жаліти.
Тільки б ніхто не стояв зараз за моєю спиною, тільки б ніхто не стояв і не дивився... Я різко обертаюсь, аяї до хрусту кісток, і бачу велику жабу, підсвічену з кімнати ліхтарем. Вона сидить і вперто дивиться на мене. Зовсім не страшна жаба: щоб перемогти цю темряву, я взяв би її в руки. Підгорля в неї пульсує, щойно я бачив лише чорну пляму, але несподіванка напружила зір. Я не даю збити себе з пантелику. Підводжусь і даю жабі дорогу. Через хвилину чую вогке чалапання по східцях. Небавом воно стихає в садку.
Мабуть, жаба розігнала темряву. Між стовбурами дерев починає світлішати, і в кронах відсвіжілими за ніч голосами озиваються птахи...
Частина друга
VI. ДЕТАЛІ ГРИ
Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилося прожити довге й щасливе життя і не самотньому вмерти.
Птах з підбитим крилом не полетить. Історія має два крила: минуле й прийдешнє. Знати Саву — означає не просто пам’ятати про нього. Життя Сави для нащадків — міф, породжений планетою Ерідан, яку завоювали земляни. Чи це компроміс, чи спроба гармонії — розсудять через тисячу років наші нащадки.
Новітній міф є не що інше, як реальність світу.
Тому заплющіть очі...
...Діти, наче великі риби, граються у м’якій воді прозорим зеленкуватим м’ячем. На обрії, десь безмежно далеко, за тридев’ять земель, куди не можна дійти пішки, а лише треба їхати в поїзді, схожому на гусеницю, — здіймається сріблястий стовп, який увінчується чорною кулькою. Двічі на день, поки діти хлюпаються у воді й ліплять пиріжки з піску, хтось із малих зауважує сріблястий стовп і вони повертаються спиною до моря, щоб простежити, як тоне стовп і зникає чорна кулька. Потім знову забувають про небо, хіба що іноді їх привабить стрімка зграя хмар, яка переслідує вітер.
Дітлахи не знають, що це відвозять ласків на Селію. Їм здається, ніби ласків дуже багато, бо вони бачать їх кожного дня, а в цих ракетах двічі на день відвозять слухняних дітей, а ввечері привозять назад. І за цей час вони встигають побачити багато чого.
Тут стільки сонця, вітру, води й піску, що може набриднути. Увечері, коли стемніє і діти лежать у ліжечках у величезній кімнаті з полотняною стелею, Сава, котрому не більше п’яти років, згадує про маму. Вона повинна приїхати через три дні.
Сава вислизає з-під ковдри і скочується, наче горошинка, на підлогу. Під ліжком, між нічним горщиком і м’якими капцями, стоїть баночка, наповнена морською водою, а в ній золота рибка з червоним хвостом. Хлопчик віддасть рибку мамі, щоб вона впустила її в акваріум. Там уже живуть кілька рибок, але ця рибка буде найкраща, бо віп спіймав її сам, зовсім не збираючись ловити кого-небудь. Ця рибка стрибнула йому в долоні, підставлені човником. До цього вона сиділа у нірці під зеленим волохатим камінцем. В цю нірку проліз би лише його мізинець. Згодом рибка могла б вирости і поселитись в іншій нірці. В кімнаті темно, усі діти сплять. Підлога тепла, як пісок на березі. Рука намацує банку, яка теж дуже тепла, і вода з ній тепліша, ніж у морі. Але це нічого: значить, рибка не замерзне.
Хлопчик занурює пальчик у воду. Він аж тремтить, передчуваючи, що ось-ось торкнеться в’юнкого тіла рибки. Вони обоє причетні до дива, вони обоє не сплять цієї ночі (рибки ж не сплять, бо у них очі ніколи не заплющуються, навіть у мертвих не заплющуються...).
Маленька рука занурюється у банку, зайва вода вихлюпується на підлогу. Пальці стискаються в кулак, не знайшовши того, що шукали. Ну, що ж це таке? Хлопчик з банкою підкрадається до дверей, де просочується трохи світла. Так і є: рнбка зникла, Сава до ранку крутиться на ліжечку, думаючи про жахливе несподіване зникнення рибки. Засинає на хвильку і знову прокидається, плаче. Хто придумав таку довгу ніч?
Йому хочеться, щоб мама приїхала не через три дні, а зараз, щоб він сів до неї на коліна і вона гладила його по голові. Вона, правда, не любить цього робити. Їй неприємно торкатись двох гострих камінців у волоссі. Але ж їх майже не видно, і Сава ні з ким з дітей не посварився, всі хочуть з ним гратися. Як же він розповість мамі, що в нього була золота рибка?
На ранок зникають всі таємниці. Рибка, вже не золота, а наче зліплена з піску, мертва, лежала на підлозі. Вона сама вистрибнула з води. Вихователька наказала її викинути. Сава взяв рибку і поніс. Він гадав, що треба пустити її знову в море. Рибка не тонула, потім її підхопила хвиля і віднесла кудись далеко. Савині руки пахли водоростями і ще чимось. Цей запах пригадається йому через багато років, коли в нього на руках вмиратиме дружина...
З тваринами легше розмовляти, ніж з деревами або людьми. Якщо в дитинстві Сава надовго зникав з дому, то його завжди можна було знайти у звіринці за два квартали від їхнього будинку. Хлопець міг тоді ще бачити багато тварин, в тому числі ласків, нині вимерлих. Деякі тварини були колись вивезені з Землі. Вивезли небагато, не тому, Що на Землі майже не лишилося представників фауни, а тому, що справжня рідкість у всесвіті все-таки інтелект і його треба зберегти обов’язково.
Ласків не тримали в клітках. Вони вільно гуляли по території зоопарку. Дивна річ, Сава спочатку їх уникав, навіть недолюблював, бо діти дражнили його "Сава-ласк". Був трохи відлюдьком, і психологічні напади на нього кожної середи лікарів Інституту патології ледве не довели хлопця до отупіння. Це дало можливість зробити вченим мужам висновок про Савину розумову відсталість. Малий ще й не втямив, що це таке, як його послали в школу для розумово неповноцінних. Він навіть тішився з того, бо в цій школі вимагали набагато менше, ніж у звичайній. Одначе довго його там не протримали, виявивши в мовчазного хлопця непересічні здібності.
У звіринці Сава іноді видряпувався на дерево, з якого було видно все, що йому хотілось бачити. Якось він там заночував. Неподалік від дерева був невеликий басейн, в якому постійно мокнув бегемот. Сава прокинувся від того, що замерз. Побачив під собою зірки і над собою теж, а він завис між ними, обхопивши руками дерево, котре теж висіло, бо не могло ж воно рости в порожнечі.