Господар

Пагутяк Галина

Галина ПАГУТЯК

ГОСПОДАР

Фантастичний роман

Частина перша

І. ВЧИТЕЛЬ

Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава. Коріння його роду сягало планети Земля, але він довгий час не підозрював, як і більшість ровесників, котрі мали спочатку порозумнішати, перш ніж довідатись про це, бо, як би ми цього не хотіли, історія всюди лишає свої сліди.

Розповідь про Савине життя можна почати не з того моменту, коли він вперше закричав і був негайно сповитий у пелюшки, а з дня його зачаття. Якраз тоді було прийнято рішення обжити сусідню планету Селію з не зовсім приємною атмосферою для людей, але цілком пристосовану для травоїдних ласків; так вирішили люди, хоч на Селії трава не росла і не збиралась рости.

Ласки, аборигени Ерідана, зашвидко плодились, і на планеті ставало тіснувато. Крім того, вони поробились надто розумними — і якось уже не пасувало їх їсти. Втім, ласки виглядали ніжними, беззахисними істотами. Мали прегарні зелені очі й біленькі ріжки. Жили серед; такої розкішної природи, яка землянам не снилась, і потроху еволюціонували, як трапляється іноді у космосі — велетенському казані, де щось постійно кипить, булькає і витікає.

Люди сприйняли еволюцію ласків недовірливо. Але, навчені доісторичним ще досвідом, не посміли перечити незбагненним силам. Це був благородний вчинок: віддати зеленооким рогатим істотам Селію, коли в твоєму розпорядженні лишаються ще чотири планети, котрі можна принагідно обжити.

І все ж таке рішення далося людям непросто. Вони довго дискутували. А коли нарешті прийшли до спільної згоди, то відчули велике полегшення. Таке велике, що батьки Сави поєднались у своєму просторому будинку з прозорою стелею і блакитними стінами. Це був їхній медовий місяць, і рано чи пізно вони мали засвідчити здатність до продовження роду: без того шлюб через три роки вважався недійсним.

Був пречудовий день, світило сонце, співали птахи, коли вони зачали Саву, не підозрюючи, що відтепер починаються їхні нещастя, бо через дев’ять місяців народився хлопчик з зеленими очима і ріжками, що нітрохи не псували ніжного личка. Ці дві ознаки робили його схожим на ласка, і нічого гидкого в тому не було. А можливо, він був як всі люди. Звичайним хлопчиком з беззахисними, добрими очима. І тільки потім людська фантазія нагородила його цими дивними зовнішніми ознаками, не в силі збагнути внутрішній світ Сави.

У земних старовинних романах описувалось усе, а про найголовніше говорилось ніби між іншим. Напередодні Переселення базікали менше, але теж між іншим. Годилося б розповісти про місце народження Сави, описати пейзаж за вікном, зробити ґрунтовний екскурс в життя батьків, родини. Пояснити, чому, звідки з’явився такий феномен, як Сава.

Наші предки здатні були уявляти майбутнє чимось неймовірно досконалим, повним чудес, а людину ледве не супермонстром. Мушу визнати, що їхня фантазія вкрай недолуга. Ніякий дідько нас не вхопив. Ми їмо з ножем і виделкою, жінки годують дітей власним молоком, а різні там роботи як були дурними, так і лишились.

Не вмію я розповідати послідовно. Не жив у ті часи, коли ласків запхнули на Селію, але можу собі уявити, як їм не хотілось кидати рідну планету. Такі втішні створіння зі сріблястою шерстю, довгастими очима і чорними віями. Хвостики в них були пухнасті, ласки прудко бігали на довгих ніжках. Так пояснюють діткам у школі і ще кажуть, що в цих тендітних істот дуже смачне м’ясо. На жаль, його уже ніхто не скуштує. Дітки не знають, чому в гарних голівках ласків народжувались небезпечні думки. Але і про це я розповім згодом, бо намагаюсь спершу знайти найголовніше, а воно вислизає з рук, і одразу налітає Цілий вихор інших думок. Хай йому грець! Краще писати пальцем у повітрі.

Клітина ділиться, ділиться, а потім з неї виростає щось таке, яке видно й без мікроскопа; в котрого є руки, ноги, все, що має бути в чоловіка, і навіть більше. Ріжки, якими нагородили хлопця того дня космічні сили (в батьків я не повірю, хоч убийте, не могли вони такого сотворити), отож цих ріжок не могла ліквідувати найновіша медицина.

Я кажу те, що чув. Моя мета — хоч трохи впорядкувати легенди. Я фольклорист, а не вчений. Я навіть не особистість. Якщо хтось нею був, то це Сава. Ні тварина, ні людина, ні бог. Оце його суть і форма. Іноді я почуваю до нього огиду, іноді боюсь, але частіше обожнюю Саву, бо я людина, як і всі. Мені болить серце, я лисію, я вмираю. Всі бачать моє життя, наче за прозорою стіною, і я знаю, як воно закінчиться. Цікаво, що кожен будинок у нас будується за принципом прозорості. Щось має бути прозорим: стіна, стеля чи підлога. У домі Савипих батьків була прозора підлога. Таким чином, ніхто їх не бачив, коли вони займались своїм ділом. Втім, вони були молоді. Старі люди не бояться виставляти напоказ своє життя, їм це навіть приємно.

Я ще не досягнув старості, а коли досягну, то вживатиму металіки, щоб омолодитись. Старість негарна через нездатність кохати.

Мені вже п’ятнадцять років. Я вільний слухач Академії Пам’яті, котру раніше називали Академією Історії, доки історія не стала богом без віруючих. Щоб мені там подобалось, не скажу. Мої знання неглибокі й глибокими ніколи не стануть. Проте дух Академії Пам’яті не до вподоби багатьом, і той факт, що я взявся за Саву, може колись мені добряче зашкодити. Сам ие знаю, навіщо намагання суперечити, оця самовпевненість і суперечливість власних думок, бо щойно я клявся не проявляти своїх уподобань, а тепер маю велике бажання повідати про любов до... Ні, я не можу назвати твого імені. Це — страшно. Я просто зрозумів, що над людьми висить меч самотності. Ласки саме тому загинули, що почали це усвідомлювати. Вони не здатні були винести болю, щойно відчувши його. Якби я не любив тебе, то не страждав би від розлуки, відстані, хоч і невеликої, як на наш вік. Я на одній планеті, а ти на другій. Моя планета чорна, а твоя — біла. Я перебуваю в розпачі й тривозі, а ти в невіданні радості й горя... Саме тому життя Сави, котрий пізнав велике й єдине кохання уже в зрілому віці, примушує здригатись моє перо. Боляче думати, як цей, може, найдосвідченіпшй з людей нашої планетної системи вперто змагався зі смертю, ницістю, байдужістю і, головне, з самотністю, ніколи не знаючи спочинку. Сава ие мав вибору, бо сама доля зробила його разюче не схожим на інших.

Зате ми маємо тепер у кого вірити, бо в історії, тобто пам’яті, є надто багато білих плям, щоб ми могли цілком на неї покладатись. Ми — де молоді. Нам не довіряють, але нас і побоюються, наче ми такі вже нерозумні й безвідповідальні, що можемо перевернути світ догори ногами. Тим часом нам це аж ніяк не властиво. Просто з крові ще

не вивітрились деякі інстинкти, їх ще не змінили поміркованість та "здорова" самоізоляція. Ми можемо зім’яти шматок глини і зробити з неї щось інше, а в о н и залишають свій витвір кам’яніти, не сподіваючись виліпити кращий. Хіба не так? Але час — не смерть, а вічність — не забуття, а пам’ять. Ми ще не навчились користуватися пам’яттю, проте колись навчимося. Або зовсім забудемо. Як фольклористові мені часто доводиться вислуховувати різні нісенітниці від статечних, літніх людей. Дуже важко викликати когось на відвертість. А я до того ж чомусь не викликаю довір’я; високий, худий, люблю простору одежу, щоб вона розвівалась на вітрі. Найкраще на нашій планеті — це вітер. Якщо котрогось дня він зникає, все завмирає і люди ні про що інше не можуть думати. Ходять смутні, понуривши голови, питаючи одне одного:

— А що каже Служба Вітрів?

Ніби має настати кінець світу. Без вітру самопочуття значно гіршає, тиск падає, старі люди мруть, як мухи. І так буває тоскно — не знаєш, куди себе подіти.

Думаю про тебе. Що робиш ти зараз? Ладен товкти кулаком прозорі стіни, доки скло не вкриється тріщинами, наче павутинням. Чому, чому в найтяжчі хвилини тебе немає поруч? Я не бог, щоб не прагнути тебе. Я не бог, щоб знаходити тебе в підземеллі й просипатись на твоє волосся золотим дощем. Я не Сава, котрий був безмежно терплячий, чи так нам здається через три століття? Можу зараз відтворити голоси сучасників, і вони навперебій почнуть розповідати про Саву, про бідолашних ласків, але ніколи не почую голосу самого Сави.

Беру з купки кристалів одного, ставлю під промінь... В кімнаті сидить чоловік років за шістдесят, архітектор. Я розмовляв з ним колись давно на одному з пляжів. Він сидить в трусах, тіло моторошно просвічує. Витирає піт з лоба і невдоволено сопе. Чоловік дивиться на те місце, де колись сидів я, роззявивши рота.

— Юначе, — цідить він крізь зуби, — я би радив вам вибрати серйозне заняття. Ви ганяєтесь за казками? Я свого часу теж любив їх слухати від бабусі. Вам уже не чотири роки, а чотирнадцять... А я майже нічого не пам’ятаю. Принесіть-но краще мені води, може, щось згадаю...

Я ледь не зриваюсь, забувши, що це об’ємне зображення. Втім, досить з нього тієї води, котру я подав йому того далекого літа.

Чоловік п’є довго й жадібно.

— Скажіть, будь ласка, над чим ви зараз працюєте?

— Навряд чи вас це зацікавить! Обдумую систему каналізації для одного гірського курорту. То що вас конкретно цікавить, юначе? Мої дитячі спогади? Хіба що цей. Десь було мені років п’ять. Бабуся повела мене в зоопарк. Там я побачив ласка. Він виліз на дерево і ловив між гілля мух, отих, що з оранжевими крильцями. Я закричав, а він зістрибнув з дерева і почав тікати. Оце і все...

Чоловік ліг горілиць, і живіт його почав ворушитися, наче він проковтнув жабу.

— Ну, а щодо Сави, чоловіка божого, то знаю лише, що він мав роги і хвіст, а під кінець ще й обріс шерстю!..

Зараз я можу вже сміятись, а тоді просто остовпів, почувши такі нісенітниці з уст дорослого, ба старого чоловіка, який, звісно, пожартував.

Коли слухаєш подібних людей, то почуваєш себе безмежно самотнім, бо вони не чують тебе, вони ефемерні. Один хлопець любить продивлятися записи різних засідань, де повно людей, і розважається, лаючись та показуючи язика.

До речі, малі діти дуже бояться тієї штуки. Вони абсолютно не сприймають нічого ефемерного, одразу починають верещати і кликати маму.

Але ж ти, ти не була малою дитиною. Чого ж ти так злякалася?

Втім, я б, напевно, помер, якби бачив тебе і не міг торкнутися бодай одним пальцем.

Виходжу на вулицю.

1 2 3 4 5 6 7