Народження і смерть чоловічка завбільшки з метелика

Пагутяк Галина

КАЗКА

Кості

І

Ото як тільки земля просохне, зажовтіє кульбабами так, що й сонце на небі буде здаватися великою-превеликою кульбабою; як вітер дасть слово не пронизувати все живе холодом до коріння чи до кісток; як соловейки почнуть губити соломинки для своїх гнізд — отоді чоловік завбільшки з метелика стане лаштуватися в дорогу.

Купить нові шнурки для черевиків, цілих два дні просушуватиме на сонці повитирану на ліктях курточку з коричневого вельвету, надіне картату сорочку, а другу, білу, сховає в торбину, покладе туди ще пиріжків з калиною, матір’ю напечених, коробочку солі й горнятко полив’яне, квітами розмальоване.

А далі свисне коника-стрибунця, прибіжить той з лугу, поцілує син маму — і гайда світ за очі!

Маленький такий, непомітний: але ж то не метелик, а просто чоловічок завбільшки з метелика. Немає в нього крил ні барвистих, ні білих, ні чорних, ні навіть сірих. Нема й не було ніколи. Не вродився з крильми, хоч плач. Люди — ті великі, їх до землі тягне все, що вони там нажили. Куди їм ті крила? Та і як полетять: жінка буде лаятись, діти перелякаються, треба переляк відливати.

Ото сяде чоловічок завбільшки з метелика на коника-стрибунця і помчить по траві зеленій, по чорному полю без кінця-краю. Коника звати Буйний, а чоловічка — ніяк. Мати кличе його "синку", а коник вміє тільки цвіркотати.

Гей, як то добре, коли вітерець повіває, сонечко світить! Дощ поллється — можна під листок подорожника сховатись. А ніч настане — схилить чоловічок завбільшки з метелика голову на сідельце, вкриється материною чорною в синіх і червоних квітках хусткою — та й лежить собі тихенько. Не одразу й засне, коли зоряно. Знайде свою зіроньку, одну-єдину й таку далеку, що аж плакати хочеться, дивиться на неї, а там і жайворонок озветься.

Ніби хтось йому наврочив. Скільки мати просила:

"Не їдь, розтопчуть, не дай боже!"

А він посміхнеться й промовчить, та якось вранці тихо скаже, відвіши очі:

"Мамо, щось давно я пиріжків з калиною не куштував..."

Старенька так і сплесне руками:

"Ой, горенько моє, у людей діти як діти, а мій вічний волоцюга!"

Пече пиріжки, сльози витирає:

"А як війна? А як бомбу на тебе скинуть атомну?"

"Як всі, так і ми, — відкаже їй. — Та й гляньте, мамо, яке небо чисте — ні хмариночки".

"А як хто роздавить? Чи машиною переїде? Ти ж у мене, хоч і хороший, але непримітненький..."

"Все одно піду. То в мені зоряна вода говорить".

"Яка ж то зоряна вода, синочку мій біднесенький?"

Він їй розповість:

"Ночував я одного разу в полі. Повечеряв, а горнятко полив’яне забув сховати. Ніч була зоряна-зоряна, а як роса впала, то і в горнятку трошки було. Вранці спрагло мені стало й випив..."

"Може, тебе до ворожки повести? Бо за тими мандрами без жінки лишишся. Хто ж тобі їсти зварить, хто ж тобі сорочку випере, як я помру?"

А ще давно було таке. Каже мати:

"Бачиш оту стежечку вузеньку? Ото йди нею, йди, доки не побачиш хатку, над якою димок в’ється. Може, чим зарадять тобі сім ящірок-сестричок, а коника-стрибунця не бери, сам мусиш іти".

Нічого не сказав чоловічок завбільшки з метелика, тільки зітхнув сумно. Не взяв із собою Буйного, пішов сам-самісінький стежкою. І нікого не було довкола, тільки бджоли літали між кульбабами, а зверху сонце лузало золоте насіння.

Ішов він, ішов, коли бачить горбок, а на ньому кульбаба. "Ану, — думає, — підійду ближче".

Підійшов і каже:

"Добрий день!"

"Добрий день, метелику без крил..."

"Та я не метелик, а тільки завбільшки з метелика", — відповів чоловічок.

"А-а... — мовила кульбаба. — Та мені від того не ліпше. Не можу більше бути сама. Навіть бджоли сюди не долітають. Скільки того віку квіточки, а й то не дають прожити! Хоч би вже швидше вмерти".

Зажурився чоловічок.

"Я теж сам, квітко, але не хочу вмирати. Боюсь, що там буде темно й холодно, як у погребі, а на груди давитиме земля. Та й мами шкода..."

"Як це сонце немилосердно пече! Я ось-ось зів’яну..."

"Яка ти гарна! — сказав чоловік завбільшки з метелика. — Дуже гарна і дуже мила. Там, у долині, багато квітів, але ти одна схожа на сонечко. Хочеш, я лишуся з тобою?"

"Хочу! — зраділа квітка. — Ти такий добрий і розсудливий. Може, ти знаєш, що буде потім зі мною?"

"Коли потім?"

"Ну, потім! Я весь час міняюсь і не знаю, добре це чи зле? Я лише вранці прокинулась. А ти коли прокинувся?"

"Сьогодні вранці", — трохи здивувався чоловік завбільшки з метелика.

"Ну, тоді ти теж не знаєш... Доведеться нам обом чекати, що буде потім".

"Так, — згодився він. — Тільки я мушу йти, мене мати послали. Але я скоро вернусь... Ти трохи почекай, добре?"

"Ох, — зітхнула квітка, — я все життя чекаю... Але йди, раз тебе мати посилає".

"Я швиденької"

...Ой, куди ж тая стежечка приведе? Половина дня сонячна, половина дощова. Біжить стежка аж до тієї хатинки, над якою димок в’ється. Живе там сім ящірок-сестричок, — зеленіших за траву весняну. Прядуть вони димок срібний, прядуть золотий. Дай їм, боже, теплого літа, щоб той димок вився, не переставав!

Допоможи, боже, в хату зайти, добридень сказати, щоб мені теж добридень сказали, пораду дали. Чи йти до лісу темного, чи на піч теплу, чи танцювати, чи пропадати...

Візьми, дитино, пір’ячко біле, що качечка згубила, та за пазуху сховай, щоб не відібрали. А як річку побачиш, пусти за водою пір’ячко теє, і куди воно припливе, там вмийся, і вся печаль твоя мине...

Біг чоловічок берегом, втомився. Не може ніяк наздогнати пір’ячко, плутається в густій траві. А вже й смеркає. Змок бідний — весь у росі холодній. Сплять дерева, очерет. Тільки річка не спить і чоловічок завбільшки з метелика. Нема вже в нього сили ні крапелиночки. Впав на землю, заплакав. Страшно самому.

Але кульбабці ще страшніше. Нікуди ж вона не сховається.

Прокинувся рано-ранесенько. Дивиться, а його пір’їна нікуди не втекла: спинилася в очереті. Зрадів чоловічок, мерщій до води. Чує, й справді йому добре стало.

Довго він вертався додому, хоча здавалося, на крилах летів. Подякував сімом ящіркам-сестрицям — і до квітки. Коли прибіг — не впізнав. Із золотої вона стала сивою.

"От я вже й не сама... — прошепотіла квітка. — Довго ти блукав, хлопче. Зараз дмухне вітер, і розлетиться мій пух по білому світі, щоб впасти десь на землю. А коли я навесні прокинусь, навколо буде багато таких, як я. Це ж тільки одну весну я була сама, одну весну... Іди, бо не хочу, щоб ти бачив мене негарною".

"Ну, чому, чому? — стиснув кулаки чоловічок завбільшки з метелика. — Ну, чому?"

"Іди, я тебе дуже прошу..."

Поволі спускався він з пагорба. Не витримав, обернувся й побачив легку хмарку, котру гнав вітер. Одна пушинка впала йому на руку, і він розтулив долоню, щоб її сховати...

II

Гойдалася колиска з макової лушнини: рип-рип. Солодко в ній спалося чоловічкові завбільшки з метелика — поп’є молочка і знову заплющить сині очі. Стеля біла-біла, а піч розмальована пишними, квітами: півоніями, мальвами, ружами і ще такими, що їх і на світі немає. Між квітами сидять два півні — чорний та червоний. Дивляться один на одного. Під віконцем стіл, а на ньому рушником прикрита хлібина і глечик молока.

Як вечір настане, дитя сопе в колисці, кіт мурчить під лавою, а мати шурх-шурх веретеном. Довго не спить вона. Ніби й нема ніякої роботи, а пошукаєш — завжди знайдеться. Може, квасолю торішню полущити? Та ні, прокинеться мале... Може, піти в хлівець до кози? А як же малого лишити темної ночі, коли всяка мара ходить? Домовик нічого злого дитині не зробить, не раз і заколише, коли матері ніколи вгору глянути. Он вовтузиться в запічку, парить старі кості. Але ж є і такі нечисті, що тиняються ночами по чужих загатах, місяць з неба крадуть, туману напускають. Що їм, важко дитину зобидити? Недарма ж вона прив’язала до колиски червону стрічку, аби не зурочило синочка лихе око.

Сидить мати, пряде тонку нитку та й заспіває тихенько:

Ой чий то кінь стоїть,

Що сива гривонька?

А воно ж, дитя малюсіньке, крізь сон і почує:

Сподобалась мені,

Сподобалась мені,

Тая дівчинонька...

Не зрозуміє нічого, але на хвильку розплющить очі й побачить білу-білу стелю, як те полотно, з якого мати йому сорочки шиє. Поверне голівку і засміється: щось дуже гарне, червоне, синє, зелене... Рип-рип колиска. Кіт скосить жовте око з печі і перевернеться на другий бік, бо один вже відлежав.

А вранці — ясно, весело. Вже й дитя потрохи на ніжки спинається, щось белькоче, а що — то хіба одна мати розуміє. Винесе його надвір, під кущ чорнобривців, дасть в руки глиняного півника, а сама на городі картоплю підгортає.

Тільки й того щастя, що малий. Нічим не журиться. "Що з нього буде? — думає мати. — Ні до школи його не візьмуть, ні на роботу. Хоч і добрий, і тямовитий. Але й зобидити можуть люди. Нас же осьо хіба двоє зосталося, та ще коза з котом. Як вмру, що з ним буде?"

А синок сидить на ряднині, дме з глиняного півника, аж личко почервоніло. Кинеться до нього мати, одбере півника, обцілує, а сама плаче-плаче:

"Нема у нас ні родоньку, ні родиноньки! Самі-самісінькі... Хто схоче штурхне, хто схоче приб’є".

Далі схаменеться, вмовкне і знову до роботи, доки про все не забуде.

III

Дарма що він завбільшки з метелика. Те, що великий не добачить, — чоловічок маленький помітить, роздивиться. Ходить по землі, кожну травиночку найбліднішу, кожну комашину найдрібнішу розгледить і обійде, щоб не зламати, не розтоптати, бо то живе. У листкові теж сік живий тече (він і те бачить), як же на нього наступити? Здається, навіть землі болить, коли на неї спересердя хтось плюне або крихту хліба у неї викине. Тільки сумно йому самому. Мати далеко від хати не пускала, щоб якої біди не вийшло. То він води принесе, хату підмете, квітки де треба підв’яже, а далі вилізе собі на височенного-превисоченного соняшника, сяде в саму середину і гойдається. Пелюстки жовті, аж очам боляче, а бджоли все до тієї серединки летять, бо мед звідти беруть. Такі кумедні: всі лапки в пилку і гудуть: "Брум-брум-м!"

Прилітають й оси. Їх чоловічок побоюється. Сидить тихо, щоб не вжалили. Оси інакше говорять: "Дзумм-дзумм!" Аж у вухах лящить від того дзумкання!

А джмелів він любить найбільше. Вони такі м’якенькі, товстенькі й дозволяють себе гладити.

Потім серединка потемніла й взялася зернятами.

1 2 3