Втеча звірів або новий бестіарій

Пагутяк Галина

ВТЕЧА ЗВІРІВ АБО НОВИЙ БЕСТІАРІЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Доня хоче бавитися зі звірами, але ті не приходять. — Книжка і статуйка на горищі. — Що то за мова? — Каспар і його сумне життя

1

Ліс був такий тихий, що навіть не пахнув.

— Тут немає ні вовків, ні ведмедів, ні лисів, — сказав тато, — але ти можеш

чогось злякатися чи заблукати. Тому краще тримайся хати.

До вечора було ще далеко, або й ні. Схожа на подушку хмара заступила сонце, і трава потемніла. Якщо звірі не хижі, чого б їм не прийти побавитися з нею? Або хоч подивитися, що то за дівчинка приїхала сюди з татом і мамою, й збирається жити в старій лісниковій хаті?

Доня уже давно сиділа на ґанку. Мама не пускала її до хати, бо білила, а тато — на горище, де він латав дах, щоб дощ не падав їм на голови. Доня не думала, чи тато встигне залатати дах до того, як почнеться злива. Це турбувало її найменше. Коли вони їхали сюди вантажівкою, Доня усі очі видивила, але нікого живого не побачила. Тато теж не бачив. Але не сказав: "Тут немає ні зайців, ні білочок, ні пташок. Отже, вони ще колись будуть. А ліс не шумить, бо нема вітру, щоб розхитував гілки. І вітер колись з’явиться."

— Звірі, прийдіть до мене… Я зійду з ґанку аж до тієї груші, бо далі мені заходити страшно. Я ніколи не бачила зайців, білочок і навіть мишей. Коли б вони жили в місті, я обов’язково їх побачила б. Мама каже, що від мене нічого не сховаєш. Не маю в руках рушниці, ви ж бачите, що не маю?..

Так само тихо. Доня знала б, якби хтось заховався в кущах. Від образи у неї затремтіли губи і защипало в очах. Сумно отак жити в лісі. Багато білих квіток на одному стебельці позакривало пелюстки — мабуть, спали.

Доня побігла до старої груші, плутаючись у траві:

— Киць-киць!

Не знала, як гукати лісових звірів і чомусь злякалася власного голосу. Він не пасував до такого великого, мовчазного лісу. Доня попленталася назад. Вона так замислилась, що забула найкращі ліки: коли сумно, треба йти до мами і просити їсти. Але тут з’явився тато, смішний, увесь у сіні й павутинні:

— Доню, поглянь, що я знайшов! — і поклав біля неї статуйку хлопчика з дзеркалом і прегрубезну книжку в шкіряній палітурці.

— На, будеш бавитися!

Тато розгорнув книжку:

— О, з малюнками! Диви, які звірі! Я ще таких не бачив. То, певно, дуже стара книжка…

Доня зазирнула й собі. Справді, там було багато малюнків зі звірами, але не кольорових.

— Не по-нашому написано, — зауважив тато.

На першій сторінці величезними чорними літерами було надруковано:

Aphologia animalia

Ні Доня, ні тато нічого не второпали.

— Може, то німецька мова? Шкода. Та нічого, хоч малюнки подивишся. А я вже увечері погортаю.

Доня поважно глянула на нього:

— Я знаю, що то за мова.

Але тато вже зник у дверях.

— То мова звірів, — сказала вона самій собі, і, ніби на підтвердження її слів, із трави випурхнув білий метелик, щосили тріпочучи крильцями.

2

— Тяжкі часи настали, — сказав тато. — Нема куди подітись. Я завжди мріяв жити у лісі. Але я бачив справжній ліс, а Доня — ні. Її діти й такого не побачать.

— Не треба втрачати надії, — зітхнула мама, — ніколи не треба втрачати надії!

— Щось шурхотить.

— Здається, метелик.

— Коли так, ліпше було жити в місті, серед людей…

— Щоб знову покинути його?

Мама заплакала. Доня теж, бо все чула і зрозуміла: вона не матиме з ким бавитися.

Книжка лежала зверху на етажерці, бо не вміщалася на полиці. А статуйка хлопчика, що тримав дзеркало, опустивши очі додолу, стояла на книжці.

Коли Доня перестала плакати, то почула шурхотіння метелика на вікні. Його, мабуть, збудила нічна розмова. Може, він теж збирався їх покинути?

3

Назавтра тато сказав Доні позбирати за хатою сміття. Кропиву він повиривав раніше. За хатою росли ще всілякі кущі. Тато обіцяв сказати Доні, як вони називаються, бо без цього не можна жити в лісі. Одначе кропива таки вжалила Доню. Вона була вже завелика, щоб скаржитися мамі, але пекло добряче. Доня засичала, затріпала рукою і застрибала на одному місці.

"Справді, — подумала вона, — навіщо ми сюди приїхали?"

— Приклади холодний камінець, — почула вона незнайомий голос. — Не так пектиме.

Доня аж затерпла від несподіванки. Поволі обернулась і побачила хлопчика в золотистій одежі з коричневими бантами, точнісінько такого, як статуйка з дзеркалом.

Тільки цей був великий, живий і не мав дзеркала.

— На, візьми цей камінець!

Дівчинка взяла плиточку і приклала до долоні. Одразу ж перестало пекти.

— Я дуже радий, що ти сюди приїхала. І так вчасно…

Доня не вміла розмовляти з хлопцями, бо ті полюбляють штурхатися і лаятись. А ще їй важко було повірити, що статуї оживають. Краще піти і все обміркувати.

Дівчинка затисла в жмені камінець і пішла. Сіла на ґанку, як учора, і, якби не світило сонце й вітер не лоскотав лице, вона подумала б, що той хлопець їй наснився.

З хати вийшла мама і спитала, чи в неї часом не болить голова. Доня сказала, що їй уже нічого не болить. Вона відпочиває.

— Ти часом не боїшся лісу? Дивись, як тут гарно.

— А чому я не бачу звірів? — обурилася Доня.

— Бо вони бояться людини. Навіть якщо вона без рушниці. Може, з часом звірі звикнуть до тебе.

— Мамо, а хто тут жив раніше? Ну, той, хто залишив книжку і дзеркало?

— Старий лісник. Він давно вже помер.

— А в нього були діти?

— Не знаю, він жив сам.

— У мене трохи болить голова.

— Ходи, ляжеш. Певно перегрілася.

Доня лежала на маминому й татовому ліжку й дивилась, як мама варить на плиті борщ.

— Чому ти так дивишся? — спитала мама. — Краще заплющ очі й подумай про щось приємне — наприклад, як восени підеш до школи. Ти ж хочеш до школи?

— Не знаю… Того разу мені не дуже сподобалося.

— А це чому?

— Нецікаво.

— Біда мені з тобою, — зітхнула мама. — Але що вдієш: мусиш ходити до школи, як інші діти.

— Підклади ще дров, — нагадала Доня. — І чому я мушу робити те, чого не хочу, та ще й тут?

— Ах, ти мала хитрунко! Думаєш, якщо ми живемо в лісі, то вже й до школи ходити не треба?

— Нічого ти не розумієш, мамо, — сумно сказала дівчинка й крадькома зиркнула на свій камінчик: він був звичайнісінький і теплий. — Колись я тобі розповім…

— Що?

— Одну казку.

4

Доня роздивлялася книжку, а за вікном падав дощ. Такий рясний і дзвінкий, що вона не чула шелесту сторінок. Шкода, що малюнки були некольорові. Тоді б ця книжка взагалі не мала ціни.

… Ось білий кінь поклав голову на плече дівчині в довгій сукні, але чомусь у того коня ріг на лобі.

Він коневі, правда, пасує.

… А далі птах, схожий на обскубану курку, роззявив дзьоба; біля його ніг лежить голий чоловік — напевно, вбитий. І кругом полум’я.

… Далі ще страшніше: слон топче людей і вже заніс ногу над маленькою дитинкою.

… Пси напали на ведмедя: власне, не пси, а безліч маленьких песиків.

… Олень зі стрілою в боці їсть траву.

… Лев несе в зубах дитину, а за ним біжить, простягаючи руки, жінка.

Ось які вони, звірі… Доні стало аж трохи лячно. Добре, що мама в хаті. Та однак хотілось би прочитати цю книгу.

Тато не вміє, мама теж. Колись Доня вважала, що у всіх людей є одна мова, а отже, можна прочитати будь-яку книжку. Той дідусь, що жив тут раніше, певно умів читати по-ненашому. Тепер доведеться когось шукати, хто ще не вмер і знає мову, якою вона написана.

А ще був такий малюнок: хлопець у довгій сорочці грає на сопілці. Кругом стоять звірі: олені, овечки, леви. Цікаво, якби Доня мала таку сопілку, чи зібрались би звірі її послухати?

Дощ перестав. Мама прокинулась:

— Тобі ж темно читати!

— Я не читаю, — відрізала Доня. — Цю книжку ніхто не вчитає.

І спересердя відклала книжку, хоч там ще було багато малюнків.

— То взуй чобітки і виглянь, чи не йде тато.

— Як ти гадаєш, мамо, він добрий?

— Хто, тато?

— Ні, отой хлопчик з дзеркалом, Каспар…

— То ти вже знаєш, як його звати?

— Я? — здивувалася Доня. — То мені так здається, ніби хтось на вухо шепнув: "Каспар".

— Дивина… Знаєш, у нього й справді добре лице, тільки трохи сумне. Але це лише підставка для дзеркала. Хоча, може бути, колись жив такий хлопчик.

— Він і зараз живе!

— Але це дуже давня річ і має щонайменше сто років!

— Ні, мамо, він собі живе і живе. Може, зараз сидить за хатою і труситься, бо змок під дощем. Давай його покличемо?

— Не вигадуй! Треба реально дивитися на світ.

— Як-як?

— Реально! Тобто знати, що статуетки не оживають.

— Але в казках оживають!

Доня рішуче підійшла до порога, взула гумові чобітки.

— Якщо його там нема, не будеш плакати? — поцікавилась мама.

— Я не маленька!

Доня вийшла з хати й побачила, що сонце ясно світить, а хмари поволі мандрують собі геть. І дихати стало легко. Каспар, мокрий як хлющ, стояв за хатою і обсушувався на сонці.

— Ходи до хати, бо застудишся!

Каспар похитав головою:

— Дякую, але я обсохну й так.

— Ти боїшся?

— Ні. Не хочу злякати твою маму.

— Чому злякати? Моя мама смілива.

— Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.

— Мама подумає, що ти їй снишся.

— Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.

— А що ти робиш?

— Пильную Єдинорога.

— А-а…

— Доню! — загукала мама.

— Тікай швидше звідси! — просичав Каспар.

І Доня втекла, забувши закрити рота.

5

— Слухай мене уважно, — наказав Каспар. — Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.

— Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.

— Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, — людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину.

1 2 3 4 5 6 7