Компроміс

...я, нині бездумний вже, завтра — легко закоханий.

Горацій. До Агріппи

Білими губами упівголос буду вам казати за себе.

Василь Стефаник. Моє слово

Є такі вузи, навчанням у яких не варто хвалитись у товаристві людей, котрі вчепилися руками й ногами у колесо добробуту й згорда дивляться на безмашинну і безхатню інтелігенцію. Хіба то інтелігент, якщо він не спроможний отримати постійну прописку в місті чи стягтися на трикімнатний кооператив? Якщо він не бачить різниці між японськими і вітчизняними магнітофонами або тягне мішок макулатури, щоб придбати роман Дюма, а потім виміняти його на "Ідіота" Достоєвського, видрукуваного на газетному папері. Бо ж звідки йому взяти 30 томів зібрання творів Федора Михайловича... Культура дешево не продається, інакше хто б її цінував. Саме тому вона так приваблює.

Петро Канавченко не міг жити розкішно на студентську стипендію плюс 30 крб. від батьків щомісяця. Частенько міркував над майновою нерівністю студентів, особливо коли пропалював праскою святкову сорочку чи підраховував мідяки, щоб нашкребти на хліб та банку капусти вкупі з овочами й рисом. Але то була миттєва зажура.

Однак на п’ятому курсі Петро не на жарт стурбувався власним майбутнім. Йому стало немилосердно тоскно від того, що незабаром закінчаться блага цивілізації: душ двічі на день, кава, широкий вибір фільмів у кінотеатрах і, звісно, можливість коли заманеться відвідувати лекції в інституті. Навіть іспити й важкі торби з харчами, які він тягав з дому, не видавалися Петрові такими страшними в порівнянні з глухим селом, звідки автобус ходить тричі на день, де доведеться наймати куток і самому розпалювати в грубі. А весняна багнюка чи снігові замети?

Так, Петро добре знав, чим пахне той романтичний побут у якійсь Карлівці чи Діброві, бо сам був із села. Власне, він би й не рвався з нього, та батьки випхнули сина у місто, щоб дитина вивчилась, а не бабралася в гною. Петрусь вивчився, але ж хто міг передбачити, що прописка в цьому місті — річ фантастична. Побутує навіть анекдот, ніби її одержить тільки той, хто нап’ється води з пащі лева, якого Самсон дере ось уже двісті років на площі коло ринку.

Страх як не хотілось вертатися Петрові Канавченку до села, хай навіть дипломованим спеціалістом. А де мав подітися? Ні родичів, ні дівчини з пропискою на прикметі нема, тож ніяких перспектив. Чотири роки він підсміювався над Нелею Сікорською, котра днювала й ночувала в інституті, протирала спідницю на зборах, конспектувала все, що рекомендували, складала іспити на п’ятірки, щоб такою от неймовірно важкою ціною лишитися на кафедрі, а значить, у місті. Петро був заледачий для подібних жертв. Втрачав й інші можливості забезпечити своє майбутнє. Міг обкрутити будь-яку із своїх однокурсниць, бо вважався симпатичним хлопцем. Одначе Петра щось відштовхувало у світських дівицях — може, те, що його тато, великий мораліст і постійний читач сільської бібліотеки, називав розпусністю. Одного разу навіть відлупцював сина паском з важкою солдатською пряжкою, коли той у восьмому класі відважився піти в клуб на танці. Страх перед танцями згодом минув, але, мабуть, Петро пройнявся батьковою мораллю і не міг втямити, як це дівчина в перший вечір знайомства цілується з хлопцем, а в другий іде спати до нього в гуртожиток, де в кімнаті давлять хропака ще троє хлопців. Самому ж не раз доводилося відвертатись до стіни і пхати голову під подушку, щоб не чути з сусіднього ліжка сторонніх звуків.

Не подобались йому і хазяйновиті дівчата, що повсякчас товклися на кухні. Завжди вони щось мили, чистили, варили, шкварили, а ще постійно прали, вивішуючи сукні й спідниці на балконі, а трусики — на бильцях ліжок. То були добрі дівчата: могли погодувати перед стипендією борщем чи смаженою картоплею, при невдачі щиро співчували. Але з ними Петра швидко охоплювала смертельна нудьга...

Петро ходив на дні народження, що їх відзначали всім гуртом. Тягав столи, бігав у гастроном за вином, проголошував тости — і не любив досиджувати до кінця, коли пари розходилися по гуртожитку в пошуках темних кутків. Дівчат завжди було чомусь більше, ніж хлопців, і ті, хто не знайшов пари, стиха заводили між собою розмови про самотність. Він дивився на це і розумів, що не може їх ощасливити. І взагалі, все це видавалось йому принизливим, жалюгідним. Ті дівчата, часом вродливі, часом ні, ладні були покірно піти за ним десь під вікно з вибитою шибкою і цілуватися на очах у всіх, бо так заведено, бо ніхто не повинен бути сам, особливо жінка.

Щось подібне чи не подібне мало не трапилося з ним. Дівчина запросила його до себе в кімнату, щоб дати книжку. Перед тим вони розмовляли про Хемінгуея. У кімнаті не було нікого: сусідки пішли в театр, кіно чи ще казна-куди. Чомусь горіла свічка — звичайна, біла, таку в Петра вдома запалювала мама, коли не було світла. Дівчина пояснила, що перегоріла лампочка, а вона боїться заходити в темну кімнату. Вони посиділи мовчки: Петро на стільці, дівчина на ліжку. За спиною в неї висів килимок, яких повно в гуртожитку: на чорному тлі лебеді, схожі на гусок, і замки, подібні до вуликів. Петро не знав, скільки продовжувався той мовчазний інтим, певно, довго, бо свічка, догоряючи, почала блимати. Врешті він пішов, гречно подякувавши за книжку. Йому й на думку не спадало, що можна поводитися інакше. А може, й спадало, однак він не дався спійматись на гачок, бо знав, що у тієї дівчини є хлопець, служить в армії. Вона давно одержувала листи з армійським штемпелем. Ось таке благородство виявив Петро до дівчини з швидкими очима і тонкими, не селянськими руками — виявив, хоч була вона родом з передмістя і мала всі шанси залишитися в Києві на роботу. Хлопець уявляв чомусь, що в неї гігантський двоповерховий особняк з непроникним парканом, обплутаним зверху колючим дротом. Коли натиснеш на дзвоник, дзеленчить на все подвір’я, а з ланцюга рветься моторошний чорний собацюра, справжній Цербер.

Петро чхав на маєтки. Вдома він вдовольнявся хатою під порослою мохом черепицею. Коло хати вільно бігав жвавий песик Герцик, котрий спав на кухні під столом, раз по раз прокидаючись від власного хропіння. І не було в їхньому селі глухих парканів, лише веселі зелені штахети, а ключ від хати, відколи Петро себе пам’ятав, лежав під відром на ганку.

Батько пив і хворів. Мати з ним лаялась, а потім жаліла і серед ночі бігла по фельдшерку. Петро через батькові пиятики не дуже прагнув додому, але приїжджав раз на два тижні, по суботах, вистоюючи довгу чергу за квитком і маючи в кишені рівно два карбованці тридцять копійок, а від жовтня до травня наполовину менше.

Невдовзі цьому мав настати кінець. Петро підписав на розподілі район, назву якого чув уперше, і не уявляв собі, як він туди поїде. А Марія? Та сама Марія, котра жила в приміському селі. Не у двоповерховій цитаделі, а в квартирі для вчителів. Так, її батьки були вчителями і за двадцять з гаком років не зуміли стягтися на власну хату. Така доля чекала Петра й Марію, кожного зокрема, бо між ними нічого не було та й навряд чи могло бути.

Канавченко іноді почувався винним перед нею, особливо коли зустрічав у місті. Взимку червоними, аж синіми руками вона тулила до себе щойно куплені книжки, і Петро не міг не поцікавитися, що саме вона придбала. На лекціях Марія крадькома бавилась іграшковим кошеням чи собачам, не помічаючи насмішкуватих поглядів тих вгодованих телиць з товстими потилицями й кривавими гострими кігтями, котрі спритно орудували під столом спицями. Одного разу Петро сів неподалік від неї, і не випадково, бо йому чомусь подобалося дивитись на цю дівчину — просто дивитись, а не розмовляти з нею. Йому передали записку: "Намалюй мені чорного кота". Наче в Екзюпері! Петро засміявся і намалював кота з войовничо задертим догори хвостом — щоправда, синього, бо не мав стержня з чорною пастою. І негайно отримав відповідь: "Не такий. Намалюй іншого". Він намалював тоді аж трьох котів, а на перерві, коли хотів підійти до Марії і спитати, якого саме кота їй потрібно, вона, на ходу накидаючи плащика, вже вислизнула з аудиторії.

Помічаючи тепер на поличці серед листів конверти з армійським штемпелем, Петро зазнавав якогось неприємного відчуття. Хоч з Марією він не мав майже ніяких розмов, рідко про неї думав, але йому не подобалось, що після них дівчина ніби оживала. Чи хтось колись так радітиме його листам?

Петро чомусь запам’ятав один випадок... Якось узимку він зайшов на каву у підземний перехід й побачив у довгій черзі Марію — втомлену, замотану хусткою. Вона щось шукала у розкритому портфелі, незручно підтримуючи його коліном. А позад неї, не соромлячись, обіймалася пара в кожухах, нависаючи над дівчиною купою вовни. Марія ненароком впустила яблуко, і воно покотилося по забрьоханій підлозі. В цей час парочка хутко посунула до прилавка, і Марія вибилася з черги. Постояла хвилю і ніяково притулилася збоку. Петрові стислося серце за тим яблуком, за Маріїною беззахисністю, за тим, що нема коло неї нікого, хто приніс би їй в долонях чашку гарячої кави. Він пішов до іншого кафе і теж став у чергу. Сам.

Є люди, котрих хочеться втішити, але ти не в змозі переступити межу. А для тих, хто не потребує цього, завжди є втішники.

(...То було маленьке кохання, про яке знали тільки ми вдвох. Наче промінь світла, який не можна спіймати в жменю. Очима ми шукали одне одного, однак різко зустрічалися поглядами. Казали звичайні слова і розходилися байдужими. Я пригадувала пестощі того, кого чекала, хоч мені вже набридло їх пригадувати. Ти не прагнеш нічого більшого, тільки дивитися на мене. І я не прагну нічого іншого. Світ був би темний без цього маленького кохання...)

Уже в квітні на вулицях з’явилися перші демобілізовані. Блукали там, де найлюдніше, подовгу стояли на тролейбусних та автобусних зупинках, жадібно вдивляючись в обличчя, ніби обов’язково мали зустріти когось із знайомих. Ті хлопці почали заходити і до гуртожитку.

Петро поїхав на кілька днів додому, бо не хотів стати свідком зустрічі Марії з коханим. Втім, він ходив у кіно з однією дівчиною, навіть цілувався з нею після сеансу. Це було таке собі знайомство без особливих радощів і ніжностей.