Не вловлять галовників, на обштину виру накладу!
Переяр з двома десятками озброєних челядників вже збирався виїжджати за ворота, коли Острята, підійшовши до сина, що сидів на коні, поманив його пальцем і коли той нахилився, стиха наказав:
– І Любшу мені знайдіть! Знайдіть і привезіть, зразумів?! Схароним па пакону, – боярин підняв пальця, – кожен має видіти: яке служіння, таке і вазданіє[405]!
Ще й не розвиднілося до ладу, коли Ненаш відкрив очі, згадав учорашнє і сів. Ватага спала. Він порачкував до Голубка, обережно, аби той спросоння не наробив шуму, розбудив його і вони довго про щось шепталися, а потім удвох заходилися будити інших скоморохів.
Притика прокинувся раптово, неначе хтось його штовхнув. Лапнув, чи на місці сокира та спис, не знайшов їх і зирнув навколо: ватага вже була на ногах і майже всі дивилися на нього. Лише на якусь мить по обличчю Притики легенькою хмаринкою майнуло щось схоже на розгубленість. Та він одразу ж скочив на ноги і заторохтів:
– Ех, і спалося ж мені після княжого меду! Ось що я надумав, братове. Запрягаємо зараз коней і гайда звідси – чим швидше, тим краще! За Десну! Подамося в Путивль, там і перезимуємо. Гой єсте, братове! Запрягаймо!
Майже без розгону, лише два кроки зробивши та спершись лівою рукою на полудрабок найближчого воза, він несподівано легко перемахнув через нього, немов перелетів і рушив до коней, не перестаючи гомоніти:
– На ходу під'їмо! Давай, давай, не стій! Зі мною, братове, не пропадете!
Відв'язав буланого, з виду найкращого, коня, вже гнуздав його і в'язав до бразди віжки.
– Зачекай! – Ненаш насилу спромігся вставити поміж його і своє слово. – Поговорити мусимо. Ватага так хоче, – додав і поміж возами рушив до Притики. Решта скоморохів посунула і собі, обдумано чи ні, але оточуючи того підковою.
– Поговорити? А чого ж? Кажи! – Притика полишив коня і завівши навіщось руки за спину, рушив назустріч Ненашеві.
Ненаш зупинився, намірившись щось сказати, встиг навіть рота відкрити, коли раптом Притика, знаходячись ще кроків за два від нього, махнув над своєю головою десницею, у повітрі щось мелькнуло, одразу ж глухо гупнуло і Ненаш, мов сніп, повалився на траву. Скоморохи від несподіванки застигли мов укопані, потім кинулися до Ненаша, а Притика вже розмахував обома руками, обертаючись навколо себе, неначе танцюючи, і в повітрі аж фуркотіли два летючі кистені[406] на довгих, у півтора аршини, ременях.
Голубок метнувся назад до возів, схопив списа, навіть посулив його в Притику, але який із скомороха вой? Тать встиг ухилитися, а наступної миті гиря його кистеня хряснула з розмаху по Голубковій голові, аж мізки розлетілися навколо і вивільнена лицедієва душа полинула у вранішню синь Сварги на жах усіх присутніх: шестеро мерців за три останніх дні – чи не занадто?!
– Геть з дороги, лицедії! Бо потрощу ваші дурні голови, як макітри! – Притика насторожено озираючись, повернувся до обраного ним буланого, вправно накрутив ремені кистенів на передпліччя, підібрав довгі віжки і легко скочив на коня.
– Залишайтеся, телепні! Так і здохнете, не взнавши, що воно таке – справжня воля! Н-но! – і з місця піднявши буланого вчвал, рвонув, розганяючи скоморохів, проскочив поміж возами і пригнувшись до кінської шиї, вмить зник за деревами, тільки тупіт копит чувся якийсь час, а потім настала мертва осіння тиша.
Ватага ж кинулася до своїх полеглих. На Голубка страшно було й дивитися, зате Ненашеві повезло. Чи то він в останню мить встиг відсахнутися, чи Притика не поцілив, тільки удар кистеня поковзом прийшовся на ліву сторону черепа і гиря з усього розмаху влупила по лопатці. Ненаш лежав на землі блідий, непритомний, із закривавленою головою – життя в ньому тільки тліло.
– Де в того чорта кистені взялися?! – дивувався котрийсь із скоморохів.
– Хіба не зрозумів? Під свиткою ховав. Бачив, як він руки за спину завів, коли до Ненаша йшов? Гирі вивільняв – вони у нього в рукавах були.
– Побий його Перун! Отаку змію пригріли... Душогубець!
Розгублена ватага не знала, що робити. Хтось подався шукати тіло вбитого ще вчора Чудила. Хтось клопотався біля Ненаша. Решта ніяк не могли второпати, що діяти далі. Їх залишалося десятеро, коли не рахувати непритомного Ненаша. Коней було восьмеро. Та всі тепер чудово розуміли, що добра, призначеного князеві, краще здихатися і чим швидше, тим краще. Потрібно було тікати і тікати якомога далі, десь пересидіти лиху годину, але до того слід по-людському схоронити небіжчиків і привести до тями Ненаша.
О, Велесе! Порадь, що робити безталанним твоїм скоморохам...
... Острята не знаходив собі місця. Вже й стемніло, а Переяра з отроками все не було. Невістка, Ластовиця, он звелася вся, чекаючи. Скільки там тієї дороги? Ну, верстов вісім-десять,... шапкою докинути можна... Виїхали, звісно, доволі пізно – ополудні. Хтозна куди ті таті могли забігти, та ще й на конях. Коли на підводах, то й тоді мало не до Сосниці, а верхом – шукай вітру в полі! Якщо вози покинули – потрібно їх до якогось городища доставити, а коні в отроків верхові: доки тягло назбирають, то й ніч надворі... Він гнав геть дурні думки, знав же, що на Переяра можна покластися – синові вже двадцять дві весни, у самого троє синів, дідизну за отчої відсутності в руках тримає міцно, причин хвилюватися немає, та все ж...
Переяр повернувся далеко за північ. Боярин нарадуватися не міг: усі вози вдалося повернути, поклажа на них була майже цілою, лише деякі діжі з сур'єю та медом переполовинили, лиходії, та ще яства[407] надібрали. На жаль, чотирьох коней недорахувалися – збиток боярину, та ще й який! Шестеро зв'язаних по руках і ногах скоморохів кулями[408] лежали на двох возах. Острята про себе пишався тим, який у нього син виріс – надійна опора своєму отцю в старості! Мати-Макош змилостивилася над старим, не дала нечистивцям[409] дощенту пограбувати боярський повоз. Недарма перші півні сповістили вже про неділю – Макошин день[410] сьогодні!
– Не муч уже старога, кажи! – не терпілося Остряті.
Переяр, надміру собою задоволений, наслідуючи в усьому отця, заговорив буденно, розважливо, без поспіху:
– Схаватись хатіли, в пущі пересидіти. Падались лісам на сосницький гастинець, ну і вперлись в Жабине балота, пав'язли там па ступиці. Добре хоч каней не патапили. Вази пакинули, з балота верхи вибрались, а тут ми. Таті врозсип... – Переяр замовк, брови нахмурив, пригадавши щось своє, потім продовжив: – Аднаго я зсік, аднаго стрілою взяли... Четвера на конях втекли – темніла вже, а вани сипанули на всі боки... Привіз Любшу. Лисиці, правда, голаву да кісток аб'їли, дик вана яму тепер ні да чога... Каней жаль, отче! Давелося тягло па людях збирати, вази насилу з балота витягли... Павбиваю, нечистивців!
– Гадаєш, мені не жаль?! Нічого, сину! – Острята явно повеселів: – За тих каней маємо павтари десятки рабів. Неабияка взвить, дякувати Макоші!
Поплескав сина по широкій спині і додав:
– Лихадіїв під верею, заутра дапитаємо. А зараз – спати: там табе Ластавиця дачекатися не може, – хихикнувши, ткнув Переяра під ребро боярин.
Зв'язаних скоморохів сторожа по одному заносила в підкліть і мов мішки кидала на долівку. Ненаш, котрого від удару кистенем безперестану нудило і світ крутився перед очима, по дорозі в Мену кілька разів то непритомнів, то на деякий час приходив у себе. Коли здоровенний боярський отрок вніс його на своєму плечі в підкліть і скинув із себе, страшний біль у розбитій лопатці від удару об тверду землю надовго полишив його свідомості.
Уночі він таки опритомнів і тихо, жалісно застогнав. Скоморохи, зачувши, що ватаг таки живий, почали, як могли, ужами злазитися до нього.
– Як ти, Ненашику? – тихо допитувався Гудима.
– О-ох, не пи-тай...
– Що робити, що казати будемо, Ненашику?
"І тут без мене не можете... А що в стогах казали – забули вже?!... Пізно ви схаменулися, не жилець я... Та коли б і вижив, на що буду годен? Ні на раба, ні на скомороха... Краще б той Притика мене замість Голубка порішив..."
– Валіть усе... на мене, – несподівано навіть для самого себе простогнав Ненаш і закашлявшись, харкнув кров'ю. – Однак мені не жити... Я ваш ватаг...
– Ти ж невинен, Ненашику! – гаряче шепотів Гудима. – Хай Притику ловлять...
– Хто його... ловитиме, – зі стогоном хрипів Ненаш і далі спльовував кров, що набиралася в горлі. – Не повірять,... на вас окошиться,... а мені одна вже дорога,... до Вирію, чи ... в Нав'є...
З самого ранку знову задощило ріденькою осінньою мжичкою, знову холодний рвучкий вітер шматував дерева і пронизував, здавалося, до кісток відвикле за літо від холодів людське тіло. Був головний Макошин день, коли, як заведено по всій сіверській землі, плем'я по-особливому вшановує матер-Макош, адже вона не лише Богиня родючості землі, але й води також: тієї води, що дає ріст усьому живому і котрої так багато в нашій Десні зо всіма її протоками. Недарма ж головне багатство сіверян у Десні, котра дає їм рибу для прокорму, та в її луках, що на них розкошує сіверянський скот і з квітів яких Божа муха збирає духовитий мед. Друга половина їхнього добробуту – в житі, яке родить сіверська земля. І не лише жито, але й просо, овес, ячмінь, горох, боби, ріпу... Навіть одного цього вистачило б задля великої пошани Макоші. Але окрім усього, вона ще й Богиня жіночої плодовитості, милосердя та майстерності в рукоділлі. Через це осінній Макошин день, коли усі врожаї зібрано, а час займатися жіночим рукоділлям ще не настав, і вважається на Придесенні найбільшим святом між Купалом та Різдвом Божича.