Дійсно знав, що казав покійний вже Василь Кирилович, коли пророчив нам на уроці географії, що незабаром Десна вкотре почне змінювати своє русло і рано чи пізно все ж таки піде у Острів, забравши таким чином добру половину кручі Журавльового. Щороку ріка наполегливо підмиває лівий берег все в одному й тому самому ж місці, безпомилково вибираючи найкоротший шлях до з'єднання з Островом – нині їй залишилось пройти якихось п'ять-сім метрів.
Жаль буде, коли це станеться – ті, що прийдуть за нами, вже ніколи не зможуть насолодитися під гарячим літнім сонцем терпкувато-гірким ароматом червоної лози, котрою колись, у дні моєї юності, поросла була більша половина тутешньої кручі: якраз від оцього вузенького перешийка і аж до плеса. І не зварять юшку на дровах з неї, які славляться тим, що дають у багатті дуже сильний жар. І не скупаються на плесі в Журавльовому, білий пісок з високого берега якого із легкістю посперечається з піском будь-якого морського пляжу. І ще багато чого не побачать, не взнають і не спробують нові покоління... Хтозна, що доведеться почути нам від них на свою адресу за всі наші "діяння", але не похвалу, це точно.
Давно вже визначив я для себе, що у будь-якій кручі найпривабливішим місцем для деснянської риби є те, в якому ріка зосереджує всю свою силу і найбільш активно миє берег. От і зараз сиджу саме тут, де перешийок між Десною та Островом найвужчий. Так само, як і колись, сповзла навесні до води товста верба, похилилась над водою, хтось із рибалок її підпиляв, а Десна забрала з собою. Великий пень, що залишився від неї, своїм корінням утримує частину низенької кручі, відбиваючи течію від берега, та утворюючи за собою обмут майже без руху води.
Липневий ранок вступив у свої права. Пташиний спів, що невпинно наростав до сходу сонця, з його появою починає поволі спадати – лише найталановитіші, найпрофесійніші співаки продовжують свою хвалу Тому, Хто дає Життя. Їх спів лине звідусіль; він і досі, незбагненним для мене чином, лише відтіняє первозданну Тишу деснянського ранку, анітрохи не псуючи її.
Поплавець, що якось підозріло почав був себе поводити, ожив і повагом пішов під воду. Підсічка – є! Під водою щось добряче вперлось, а за кілька секунд потому – різкі і сильні поштовхи вниз по течії. Аж занадто різкі навіть для в'язя. Телескопічне вудлище пружинить, згинаючись все більше, аж раптом... волосінь повисає, воно розпрямляється – зійшла рибина. Це ж треба такому статись... Жаль, щось добряче було. Можливо в'язь, можливо – головень. Цього мені ще не доводилось ловити, він ще рідка здобич у наших краях, але ті, кому вже пощастило з ним позмагатись, якраз і розповідають про те, наскільки він моторний – швидший од в'язя.
Потрібно закришити – можливо, ще не все втрачено. Цілу жменю туди – до воя, нехай пасуться. Нову горошину на гачок і закинемо – отак! – якраз на те місце, де щойно взяв переможець.
...Спливають за водою хвилини очікування. Пів-на-шосту, сонечко піднялось над горизонтом і хоча звідси мені його за деревами не видно. але кущі верболозу на плесі протилежного берега вже виблискують під його променями своїми мокрими від вранішньої роси листочками.
В кручі, окрім мене, ще старий Федоренко примостився у своїй гатці якраз під здоровенним осокором, котрий також став жертвою Десни і похилившись, вже два роки з останніх сил тримається своїм корінням за берег, зависнувши у повітрі майже паралельно поверхні води.
Біля Забоки, на вході в Журавльове, стоїть намет і старенький автомобіль з київськими номерами, але самі мешканці намету ознак життя не подають: можливо проспали після вечірнього чаркування, а, можливо, поночі шкоду якусь робили і тепер відсипаються.
Тиша навколо. Лише інколи стиха бухикне старий рибалка, плюсне на бистрині, полюючи за комашиною, швидкий себелик, забубонять об воду півтора-два десятки горошин, котрі я час від часу підкидаю для принади, і знову завмирає все навкруги. Справа рибалки – чекати. Спокійно та впевнено, не розмінюючись на дріб'язкову здобич, не спокушаючись на пошук кращого місця, чекати отого, можливо, й одного-єдиного за весь ранок, але справжнього, Кльову, котрий одразу виправдає часом кількагодинне, майже непорушне, очікування. Вже давно немає в нашій Десні тієї кількості риби, що раніше, коли лящі могли взяти на дві вудки одночасно. Зараз, коли за моїми плечима кілька десятиліть деснянської школи і впевненість у тому, що рано чи пізно, але сьогодні, як і завжди, я не залишусь без риби, таке очікування не обтяжує і не набридає; головне – бути готовим у будь-який момент на всі сто відсотків використати шанс, котрий обов'язково подарує тобі матінка-Десна. Забути про все; залишивши десь там, ще перед лугом, свої нескінченні справи, турботи і страхи, спіймати потрібну хвилю: свій пульс і життєвий ритм налаштувати на ритм Природи, стати, хоча б на якийсь час, її невід'ємною частинкою, вбирати у себе побачене й почуте, відкрите лише тобі; укотре впустити до своєї душі животворний Дух Десни і повільно наповнюючи ним своє єство, відроджуватись, – а більше нічого і не потрібно людині, яка без спілкування із Природою не мислить свого існування.
Я потроху, час від часу, підкидаю у воду горох: підходьте вже, хлопці, снідати ж пора. Агов, де ви?!
Та "хлопці" поки що начебто і не проявляють своєї присутності. Лише інколи хтось злегенька торкнеться горошини на моєму гачку, поплавець пустить по поверхні одне-два легесеньких кола, або ледь помітно зануриться у воду і знову хвилинами нерухомо лежить на воді. Я виймаю вудку з води: горошина ціла-цілісінька, аж вилискує, але взявши її до рук та роздивившись зблизька, помічаю, що все ж таки її хтось намагався скуштувати, бо вона трохи стягнена з гачка – он, він відкритий більше, ніж потрібно. Хтось є там, під водою, от тільки апетит у нього сьогодні не дуже, навіть лінується як слід притиснути губами цілу горошину.
Ну, добре. Раз такі справи, вдамся до відомих хитрощів: почіплю на гачок переварену горошину. І вибравши у торбинці горошину з надтріснутою шкуринкою і маленькою западинкою на боці – свідченням втрати частини свого вмісту, обережно чіпляю насадку на гачок. Плавно, без різких рухів, щоб насадка не злетіла від струсу, закидаю вудку – смачного вам, хлопці!
Ледве тільки гачок з горошиною опускається на дно, а я встигаю прилаштувати вудлище на сошках, як поплавець вже йде під воду. Р-раз! Ага! Таки правий я був. Суперник ліниво, важко ворочається при самому дні – лящ...
Давно вже велика риба на гачку не викликає у мене хвилювання чи метушні. Але досвід та впевненість не применшують задоволення від змагання з рибою. І зігнуте дугою вудлище, котре тремтить від напруги, і волосінь, яка ріже воду, і тьмяний полиск лящевого боку під водою, і, головне, принципово безшумна, без жодного сплеску, боротьба, що закінчується моєю перемогою – все це приносить справжнє, можливо, і первісне ще, але непідробне задоволення добувальника: рід матиме право на існування. Як часто в житті чи не кожному чоловікові підсвідомо потрібен саме цей вид самоствердження – саме він піднімає мужчину на належний йому п'єдестал!
Вийнятий із підсаки лящ, опинившись у торбині, пошитій ще покійним батьком із шматка домотканого, бабиної роботи, конопляного полотна, ще якийсь час важко там повертається і штовхає мене під бока. І підсаці, і рюкзакові, і торбині вже по тридцять років, а полотну, з якого вона пошита, певно, і всі шістдесят. Лише бамбукові вудки я замінив на більш легкі телескопічні, з пластика, але і вони служать мені вже півтора десятиліття. Старі бамбукові заслужено відпочивають вдома у своєму чохлі.
...Мені подобаються старі добротні речі, які я зберігаю у себе; деяким з них десятки і десятки років, але вони, як мені здається, назавжди залишать у собі часточку душі свого колишнього господаря, що передалась до них із теплом рук, котрі їх виготовляли, ними користувались і їх полюбили: шевський інструмент діда, батькові рубанки, його молоток, садова лопата, мої рибальські снасті та столярні інструменти... Нині у світі звідкись з'явилась нова пошесть: робити все благеньким, ненадійним, нетривалим. Речі-одноденки заполонили життя: купив, покористувався, не встигнув навіть звикнути, як воно вже зламалось – викинув. Купив нове, ще нетриваліше, покористувався – викинув. Не встиг полюбити – викинув. Не встиг присохнути до речі душею, відполірувати її своїми долонями – викинув. Це така нова філософія життя, вигадана демагогами перш за все задля виправдання власної неспроможності зробити якісну річ, але на цьому ж ще й збагатитись. Кажуть, що так краще для всіх: більше купуємо – всім більше роботи. Але коли нема нічого довговічного, тоді і цінностей немає. Речі перетворюються на сміття, сплачені за нього гроші – також. І людські довготривалі відносини вже не в ціні: потоваришували, бо в якийсь момент так було вигідно, потім полаялись, розбіглись – пусте! Потреба зникла – і відносин немає...
У старших класах школи я подружився з Володею Бурдовим. Дружили, доки навчався в технікумі, листувалися під час служби в армії, а потім зв'язки обірвалися. Знову зустрілися на тридцятиріччі по закінченні школи. Немолоді, маже сиві, а душа соловейком тьохнула, зраділа. Немовби й не було за плечима розлуки у чверть століття!
... Жовтень. Перекриваю будинок металочерепицею, поспішаю, бо зима ж на носі. Помічник захворів, тому справа майже на місці стоїть – скоро полудень, а я лише другий листок припасовую: ані тобі підтримати, ані притиснути. На минулі вихідні, за дві сотні кілометрів, приїздив допомагати Володя, справжній друг, не з тієї породи людей, що нині – "Ти мені, я – тобі!". Тоді сам напросився, але ж не станеш щотижня зловживати дружбою, якщо тебе з другом розділяє така відстань.
Товчусь, товчусь – не виходить і все тут, навіть моє терпіння не допомагає. Коли це чую:
– Зачекай, я зараз піднімусь до тебе, – знайомий голос друга звучить для мене як грім серед ясного неба!
– Як ти тут опинився?! – і дивуюсь, і радію, а головне – від щастя в грудях тісно! Бо зовсім же не у тім річ, що тепер робота піде, а в тім, що оце і є справжня дружба! Чи ж багато хто може похвалитися таким другом?
Потім уже від дружини взнав, що Володя зателефонував ще вранці і коли почув, що я без помічника залишився, попросив Галю нічого мені не казати, покинув усі свої нагальні справи, сів за кермо і за три години вже був на підмозі.