Чи може страшно?
– Кажи, що робити, ватаже? – несподівано для всіх, а найбільше – для Ненаша так само неголосно озвався Чудило, наймолодший з ватаги.
– В'яжіть їздових! Борзо!!
Більшість скоморохів кинулася до повозу. Двох їздових, у голові та в його середині, скрутили в одну мить. Зате останній, несподівано для всіх скочив на воза, ухопив з-під ніг списа, метнув, і Чудила, що вже підлітав до нього, вцілив прямо в чоло – той повалився, мов сніп на узбіччя. Їздовий же вихопив з-за пояса сокиру і розмахуючи нею, волав на весь ліс:
– На кого руку здійняли, таті?! До світлого князя Власта повоз! Перевішають вас на соснах, головники!
Заціпеніли всі, коли почули. Всі, окрім Притики.
– Що, боягузи, розхотілося пити-їсти?!
Підскочив до поверженого Чудила, висмикнув з його пробитого чола списа і спритно, видно було, що рука добре набита, посулив у їздового. Той, стоячи однією ногою на полудрабку, іншою – на вкритій скорою поклажі, ухилитися не зміг, лише махнув навмання сокирою, сподіваючись відбити списа, що вже летів, але марно – Притика поцілив прямо у живіт і їздовий, зігнувшись від удару, зі стогоном повалився з воза.
Не тільки Ненаш, а й інші скоморохи заціпеніли від побаченого. Здійняти руку на їздового княжого повозу – за таке чернігівська дружина голови позносить усім без розбору! Навіть у тих, хто кинувся на заклик Притики, враз пропав войовничий запал – всі одразу ж зрозуміли, що надто далеко зайшли вони зі своєю витівкою. Одна річ – пов'язавши їздових, поживитися чимось із повозу та й накивати п'ятами і зовсім інша – вляпатися в головництво, відверту татьбу!
Один лише Притика був незворушним. Вийнявши ножа, мовчки перерізав горло конаючому їздовому, висмикнув з нього списа, підібрав з землі сокиру.
– Чого стоїте, мов у землю повростали?! Хочете ратичів дочекатися? Розбирайте підводи – і в пущу. Живо мені! – він уже верховодив, не питаючись, подобається це комусь, чи ні.
– Мерців, – Притика ухопив за рукави двох молодших лицедіїв, – відтягніть подалі в кущі, гілками там прикидайте. Кров тут піском присипте. – Цих двох, – показав він на пов'язаних їздових, – беремо з собою.
– Чудило ж наш... – несміло почав один з тих, кому наказано було сховати трупи: – негоже дикому звірові на розтерзання...
– Поговори мені! – тать ухопив уношу за сорочку, притягнув до себе і красномовно підніс до його лиця сокиру. В голосі Притики вчувалася така непохитна воля і рішучість домогтися свого хоча б і смертю ослушника, що ніхто із ватаги, дарма що було їх мало не півтора десятки на одного, не наважився сказати всупереч йому хоча б слово, тож мерців сховали в гущавині, підводи, котрі були зв'язані віжками по три, одна за одною, розв'язали і на добрих дві версти завели в пущу, подалі від дороги. Випрягли коней, дали ячменю. Сиром'ятними ременями, що ними були ув'язані вози, спутали їздових; посадивши на землю, припнули полонених до коліс.
– Живемо, братове! Дев'ять коней, дев'ять возів поклажі – прокорму ватазі до весни вистачить! Ех, і погуляємо тепер!
– Головники ми... – сумно та неголосно, неначе й сам до себе, буркнув Ненаш, проте його почули всі: – Я Володара добре знаю, він це так не полишить: з-під землі дістануть. Буде нам в татя місто: або киями заб'ють, або, мов півнів, поріжуть...
– Боягуз ти, Ненаше! А ще ватагом був, – Притика говорив так, немов усе вже було вирішено і скоморохи старшим поміж себе обрали саме його. – Ще хоч раз таке почую – викину з ватаги! Коли не гірше, – додав з погрозою.
Скоморохи принишкли. Те, що сталося минулого вечора на весіллі, ще можна було виправдати випитим надміру квасом, але недавнє вбивство Чудила, а потім і їздового протверезило найгарячіших з них. Недарма ж вони прожили при дворі світлого князя цілих п'ять зим. Усього надивилися та наслухалися доста, аби розуміти тепер правоту Ненаша. Притика вже не видавався їм просто "веселим чоловіком", тепер він їх не на жарт лякав своєю татьбою: учора поселянина зарубав, сьогодні – княжого холопа. Виходить, йому мерта зарізати, все одно, що вівцю. Через цього Притику ватага вимазалася в кров по самі вуха, кожен відчував її на своїх руках і страх стискав серце кожного, сковував волю, гнітив безвихіддю: хтозна, що тепер робити, як діяти.
Притика тим часом заходився никати по возах: не терпілося взнати, що саме везли світлому князю. Порізав мотузки, поскидав скори, вибив чіп в одній діжі, в другій, третій. І там, і там з діж товстою цівкою прямо на землю цебеніла сур'я та він не зупинявся, доки не надибав на чорну, смолою вимазану, в котрій одразу ж сокирою вибив верхнє дно.
– Мед! А що я казав! – Притика аж світився від щастя, мовби й не його руками погублено було дві душі та ще дві – з його вини.
– Гуляймо, братове!
Вже вечоріло, обурені голодом скомороші животи бурчали, вимагали свого, тож ватага, хочеш не хочеш, взялася до харчу. Як не намагався Притика показною своєю безтурботністю розворушити лицедіїв, та, попри навіть мед, їли мовчки. Хтось думав про Чудила, чиїм тілом, певно, вже втішалися звірі, дехто про вчорашнє весілля з двома мерцями, а Ненаш – про майбутнє ватаги, таке сумне і безпросвітне після всього, що сталося.
Скоморохи вкладалися спати мовчки, без сміху та жартів. Сон не йшов до Ненаша, він все крутився, ніяк не міг влягтися і час від часу гірко зітхав. Зате Притика, випивши чимало меду, поклавши біля себе спис та сокиру, заснув, здавалося, мертвим сном.
– Ненаше... Ненаше... – зашепотів Голубок, найстарший у ватазі.
– Що тобі? – не одразу і так само тихо спитав Ненаш.
– Вляпалися ми... Питає ватага, що робити будемо?..
Ненаш відповів з образою в голосі:
– Не я ваш ватаг... Он у того питайте...
– Ти... І більше ніхто... Кажи...
Ненаш мовчав, Голубок більше його не запитував, певно, розумів, що тому потрібно обміркувати щось своє. Коли бліде обличчя Хорса, хоч трохи розчинивши морок ночі, зазирнуло і на їхню галявину, Ненаш тихо, намагаючись не шуміти, підвівся. Скоморохи, здавалося, всі спали, принаймні, добра їх половина хропіла на всі лади. Він постояв, прислухаючись та вдивляючись у сплячих, потім підійшов, скрадаючись, до зв'язаних їздових і приклав палець до вуст:
– Тш-ш-ш...
Присівши, витягнув ножа і перерізав ремені.
– Тікайте, тільки тихо...
Ті не скоро змогли це зробити – якийсь час розминали затерплі руки-ноги, потім, мов привиди, розчинилися в хащі. Ненаш, повертаючись, постояв над Притикою, що неголосно похропував, потім обережно підняв із землі зброю і тихо-тихо сховав під скорою на сусідньому возі. За мить він уже лежав на своєму місці і відчував, як тягар, що тис на його душу, ніби наполовину полегшав. Він тепер одного боявся: прокинутися пізніше Притики.
Менський боярин Острята, все більше суплячись та темніючи лицем, слухав на своєму дворі, у закутку біля кузні, як його старший син Переяр допитував двох холопів, Бакуна й Горлача, що вранці прибігли в Мену зі звісткою про ватагу скоморохів, котра неподалік Макошиного капища перехопила повоз, який призначався світлому князеві в дарунок; не просто перехопила, а відбила, полишивши при цьому життя ще одного їздового, теж Острятиного холопа, – Любшу.
Бідолашні їздові стояли прив'язаними до двох стовпів зведеної перед кузнею повітки і коваль Микула, котрий був у боярина за ката, розпеченою до червоного залізною смугою за знаком Переяра пік їхні спини.
– Любшу, кажете, вбили, а ви ж чаго живі? – злість душила боярського сина: дев'ять підвод з поклажею – це ж збиток який! Помах руки – і червоне залізо лягає на плечі Горлача. Нелюдський крик, запах горілої плоті...
– Гавари, сабака!
– Нас перших скрутили... – насилу цідив крізь зуби їздовий, обіймаючи зв'язаними руками стовпа. – Любша астаннім їхав,... устиг за зброю схапитися... убив їхняго адного...
Переяр кивком голови вказав Микулі на Бакуна.
– А-а-а-а-в-в! А-а-а...
– Зброю мали, а вас голими руками взяли!
– Хто ж ачікував, баярине?!
– Нас троє, а їх – десяткав павтара... – виправдовувались, як могли Бакун з Горлачем.
Острята, щойно дізнався про напад на повоз, відтоді й картав себе останніми словами, адже розумів: якби їздові були на кожній підводі, не насмілилися б скоморохи на татьбу. Ех, якби ж то знав, де впав, то й соломки б підіслав... Пожалів відправити з повозом ще шістьох челядників, бо добрий тиждень дев'ятеро гульма гулятимуть, а тут роботи – і двом десяткам не переробити. Та хто ж знав, хто помислити міг, що таке трапиться? В його отчині про справжню татьбу багато літ уже ніхто й не чув. Хіба що скотину в якогось роззяви вкрадуть або заріжуть когось у суперечці, але то звичне діло, обштина сама розбереться. А тут на тобі раптом – така татьба: повоз, для світлого князя призначений, умикнули, боярського челядина порішили – нечувана річ!
Що це за скоморохи такі? Звідки та ватага? Учора зі Спичакової весі мерти прибігли захисту шукати: схоже, ті ж лицедії-головники самого Спичака і зятя його до старотців відправили, а тепер ось – повоз! Попри розуміння, що сталося це лише через малу кількість їздових, взяти вину на себе боярин не міг. Ще чого! Один раз попусти – кури лапами загребуть. На те й холопи, щоб паче живота свого берегти боярське добро!
– А може ви в змові з татями були?! – долучився Острята й собі. – Як це вас відпустили? Відповідай, песиголовець! – тільки поглянув на Бакуна, а Микула вже тягнув по холопській спині розпечену смугу: шкварчала плоть, несло горілим і, піднявши голову, по-вовчому завивав їздовий.
– Памилуй, баярине!.. – оговтавшись від болю, Бакун навіть сльозу пустив. – Чаго б ми сюди вертались?.. Уначі нам адин пута перерізав... Злякались, думаю, вани...
– В поруб, – кивнув на холопів Острята, насупивши свої кущуваті брови, – а всю нестачу на них. Не сплатять – роди їхні на потік і розграбування.
Боярин крику не любив, зате слова його падали на Бакуна й Горлача, мов кам'яні брили і ті приречено хилили під їх ударами свої нещасні голови, не маючи навіть змоги впасти перед господином на коліна.
– Піднімай отраків, не гай часу! – стурбованим голосом промовив до сина Острята і притримавши за рукав гарячого Переяра, що вже поривався бігти, додав: – Сперш па гарадищах гінців адправ – нехай верв теж гонить па сліду.