Люция Глибко-Долинская, Анатолий Кравченко, Лариса Трифонова, Петр Заричанский, Людмила Сироткина, Викентий Нечипорук, Анатолий Довгонос, Ким Каневский, Наталья Симисинова, Виталий Нахапетов, Галина Илюшенко, Вадим Мартынюк, Татьяна Стриженюк, Игорь Деревянко, Леонид Бурлака, Николай Фомин, Инга Матьяшек...
Само собой разумеется, каждый из авторов книги и читателей ее способен дополнить этот список своими, более близкими ему именами. И, конечно же, будет прав. Иное дело, что одним сотрудникам телевидения в течение многих лет суждено было оставались легко узнаваемыми, причем не только на телеэкране; другие же, в силу своих функциональных обязанностей, всегда оказывались вне зрительской доступности, где-то там, "за кадром". Однако для каждого из них у авторов издания нашлось несколько строк вполне профессиональной, в большинстве своем коллегами давно сформированной, оценки. Той самой, что навсегда предопределила его место в коллективе, в творческом процессе, а следовательно, в самой судьбе одесского телевидения.
Как человек, много лет отдавший не только журналистике, в том числе и телевизионной, но и познанию всевозможных исторических процессов, имею право сказать: детальное исследование общей истории нашей страны именно тем и затруднено, что в былые времена предки наши крайне редко прибегали к составлению таких вот, на первый взгляд, слишком локальных, узкопрофессиональных, "цеховых", как принято выражаться в подобных случаях, а потому, дескать, малозначительных летописей, очерков и хроник. А зря.
Время показывает, что издания, подобные тому, которое вы держите сейчас в руках, — самый надежный, достаточно документированный, а главное, вполне доступный способ не только увековечить в сознании потомков имена и достижения своих коллег, но и создать крайне важную, свидетельски заверенную главу всеобщей истории нашего края, народа, цивилизации. Так вот именно этим, собственно, и должна быть ценной для нас работа авторов издания "Идем на "телек" Анны Бузиян и Натальи Карай.
духом І ВІРОЮ ПРЕДКІВ
Ще коли явився світові політико-юридичний нарис Івана Ковальчука "Романипрокурорські" (Дніпропетровськ: Пороги, 2005), читачі звернули увагу на характерну рису цього твору — жанрову еклектичність, що зримо проявлялася у поєднанні нарису і художньої повісті; одвертого детективу та історичної документалістики, приправленої елементами отого, що в європейському літературознавстві давно набуло визначення — "фентезі".
І когось дивував, а когось, можливо, і шокував той факт, що в тканину реалістичного відтворення подій раптом вривається щось таке, що межує з потойбіччям фантастики. Відтак герой нарису Дмитро Ковалевський, в якому читач віднаходить риси біографії та долі самого автора, увірував у можливість зустрітися з міфічним Охоронцем Велесової Книги. Так-так, отієї загадкової, й досі до кінця не розшифрованої та не витлумаченої — і взагалі, не розгаданої — "Велесової книги", котра до наших днів не відкрила нам ні свого походження, ані науково визнаного авторства. Як не існує і її оригіналу чи більшменш прийнятної версії походження.
Проте з'являється хтось невідомий, званий у нарисі Високим Блондином, (назва зауважу вкрай невдала, кіношно-епігонська, котра зовсім не личить твору такого характеру!), якого і герой, і читач мають сприймати чи то за ангела-охоронця Ковалевського, чи за уособлення Духа Предків. Важливо, що саме цей Дух Предків покладає на героя нарису святий обов'язок: написати книгу, в якій, як би я особисто це сформулював, мудрість законів творилася б мудрістю буття народу, а мудрість буття творилася б мудрістю законів.
То ж коли на стіл мені ліг рукопис повісті Івана Ковальчука "Світ Велеса", я анітрішки не здивувався, що в ній діють і герої "Велесової книги", і Високий Блондин; а на історичні події, на віру та побутове тло X століття Русі-України найнесподіванішим філософськологічним чином накладаються поди XX століття. І не лише між князями Богумиром та Ратибором, між дідом Андрієм та Високим Блондином, а й між поколіннями народу нашого, між історичними реаліями, між слов'янською язичницькою вірою та вірою християнською, точиться полеміка з приводу права й обов'язку руси-українського народу мати і шанувати свою віру і своїх богів, а не поклонятися богам іудейсько-синайським.
Зустрівши свого брата, князя Богумира, в рідному городищі Мощаниця, князь Ратибор стверджує: "Ми бережемо традиції наших предків і билинне минуле і навчаємо цьому людей — від малого і до найстарішого. Розповідаємо про минуле на віче, яке згукуємо, коли потрібно для вирішення важливих державних завдань... Ми добре пам'ятаємо, що Бог часу — Велес — це наш Бог, і все, що твориться в часі, має бути збережене, обмірковане і записане для майбутніх поколінь".
Звичайно, кожен, хто будь-коли уважно читав "Велесову книгу", одразу ж вловить, що, по суті, Ратибор промовляє словами "Велесовиці". Та суть не в цій схожості, не в запозиченні, а в тому, що і герой "Велесової книги", і герой повісті Івана Ковальчука досить швидко переконуються, що не все так ідеально в питаннях віри, мови та спадковості поколінь, як це здається Ратиборові; і що князь швидше видає бажане за дійсне, ніж відтворює реальний стан речей. Тому що насправді в народу нашого вже і боги чужі, і мова та віра чужинницькі, за якими гряде войовниче безбожество.
І, на підтвердження цього, автор легко переносить нас до подій 1917 року (які відбуваються рівно через тисячу років після віче, котре відгомоніло в Мощаниці літа 917-го), коли "тіло жовтої істоти богині Землі вже відкрито терзають вібрації демонічних імен: Ленін, Дзержинський, Зінов'єв... А вчорашні арії-слов'яни, загрузши у невігластві матеріалізму, поспішають влаштовувати собі рай на землі без богів, відкинувши дружину Сварога богиню Ладу".
Повість Івана Ковальчука подеколи аж перенасичена полемічністю, конфліктністю та історико-філософською невизначеністю витоків формування нашої віри, наших народів, наших держав; і перед кожним із цих полемічних екскурсів можна поставити одне вселенське запитання: "А чи справедливо?.."
Тобто, чи справедливо, що православ'я християнське поєднують з історією іудеїв та іудаїзмом; чи справедливо, що "через Віру в чужих богів хтось прагне керувати нашим народом і нашою державою"? Чи справедливо, що історики відірвали слов'янське коріння від арійського, а віття сучасних слов'янських націй — від стовбура праслов'янського материка?
Ні, доконечних відповідей в автора не існує, як не існує їх і в реальному світі. Проте книга, написана Іваном Ковальчуком, ще раз спонукає всіх нас замислитися над одвічно слов'янськими: "откуда єсть пошла?.." і "камо грядєші?".
Зібравши юних слов'ян-неофітів, дід Андрій, яко наставник їх, заповідає, щоб вони "з молодих літ почали займатися наукою. Насамперед, добре вивчали історію свого народу і продовжували писати "Велесову книгу". Тож можемо вважати, що серед нащадків отих язичників-неофітів перебуває й автор книги "Світ Велеса". Відтак і заповіді древнього волхва стосуються всіх нас, в Україні сутніх.
ХРАНИТЕЛЬКА КНИЖНОЇ ВІЧНОСТІ
Вступне слово для публікації в газеті "Одеські вісті — Одесские известия": Щойно громадськість міста відзначила ювілей відомої діячки, заслуженого працівника культури України, директора Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького Ольги Федорівни Ботушанської, чиї заслуги відзначено "Орденом княгині Ольги" всіх трьох ступенів; першою в Україні державною відзнакою Французької Республіки — срібного медаллю Кавалера Ордена Літератури та Мистецтва, багатьма іншими нагородами й відзнаками. В урочистостях з нагоди ювілею, що відбулися 22 жовтня в приміщенні бібліотеки, взяли участь голова Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк, заступник Одеського міського голови Тетяна Фідірко, інші офіційні особи, представники політичної, ділової та культурної еліти краю.
Книжне слово... Нестор Літописець і чернець Сильвестр; митрополит Іларіон і Володимир Мономах; Феофан Прокопович, Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко... "Нєсть числа" тим, хто у непевні часи та грізні епохи історії народу нашого стояв біля витоків української книжності, хто творив і нині творить та оберігає мистецьке слово, висвячуючи з нього тисячолітню історію національної самосвідомості та прилучаючись до вселюдського цивілізаційного процесу.
Саме це й спадає на думку, коли постаєш перед рідкісними, або й взагалі унікальними, ексклюзивними виданнями, що зберігаються у священній інтелектуальній скарбниці нашого краю — державній науковій бібліотеці імені М. Горького; і з якими, водночас із документальним відеофільмом про життєвий шлях Ольги Федорівни, а отже й про значний відтинок історії очолюваного нею закладу, мали змогу ознайомитися того дня учасники ювілейних урочистостей.
Раз і назавжди обравши для себе стезю і долю хранительки книжної мудрості та вічності, Ольга Ботушанська закінчила Харківський державний бібліотечний інститут, і пройшла шлях від завідувачки пересувним фондом однієї з районних бібліотек на Хмельниччині до директора Одеської обласної бібліотеки для дітей, а згодом, уже в 1986 році, — й до директора державної наукової бібліотеки імені Горького. І зараз, після майже двадцяти двох років її діяльності на посаді керівника "Горьківки", можна з упевненістю сказати, що всі сподівання Міністерства культури України, наказом якого її було призначено директором цього поважного закладу, та всієї одеської громади, Ольга Федорівна виправдала. Вона не лише зуміла берегти статус цієї бібліотеки як провідного регіонального інформаційного центру, науково-методичного та освітньо-культурного закладу, але й потурбувалася про те, щоб капітально відремонтувати та реставрувати старовинну будівлю, в якій знаходиться цей заклад і котра як пам'ятка архітектури державного значення вже сама по собі залишається неоціненним набутком історії нашого краю.
Проте, дбаючи про збереження архітектурного антуражу давнини, Ольга Ботушанська водночас постійно дбає, щоб бібліотечні приміщення цієї будівлі наповнювалися найсучаснішими технічними, технологічними та фаховими досягнення кращих інформаційних центрів світу.