Та нарешті, розгледівши хвостатого в покинутім білчинім гайні[464], що ховалося в дуплі старої велетенської сосни обіч гостинця в межиріччі, Громовержець зо всієї своєї люті, зі страшенним гуркотом управ вогненною своєю стрілою по злощасному дереву: майнуло раптом щось по його стовбуру від верхівки до самої землі, посипались дрібні гілки, далі вся верхня третина сосни з шумом шаснула донизу, мов підтята страшним навскісним ударом велетенського меча, а місце надлому враз спалахнуло білим яскравим сяйвом і в мить одну розчахнутий ударом блискавиці стовбур вже палав, мов скіпка, згори й донизу.
Хіба є в когось сила протистояти небесному вогню Сварога? Стара, повна ще соків та життєвих сил могутня сосна горіла, мов суха галузка й рвучкий вітер, підхопивши жовті язики Сварожича, одразу ж погнав їх верхом лісу на північ. Дощ, не в змозі справитись з наростаючою вогненною бурею, що вже розправляла над лісом свої могутні крила, немовби зіщулився з остраху, розчинився в темряві й став непомітним перед грізним ликом Бога неба, що невідомо з яких причин слав страшну свою кару – а може очищення? – на землю коропського роду. Страхітливий полиск лісової пожежі освітив морок ночі до самого города, гул вогню, що не йшов, а мчав уже лісом, наводив жах на все живе: не розбираючи дороги, пліч-о-пліч мчали бором зайці і лиси, козуля з малям і вовча пара зі своїм виводком; стадо вепрів топтало на своїм шляху юрму вевериць, котрі вже не мали змоги втікати верхом і вистрибом пустилися по землі; злітали в небо та замертво падали в полум'я горлиці й рябці; не звертаючи жодної уваги на втікаючих худорлявих лісових жабенят, розповзалися навсибіч вужі й гадюки і в марній надії врятуватися, зо всіх коротких ніг поспішали за ними їжаки. Від удару блискавиці минуло зовсім небагато часу, а вже палав увесь бір між Ужеттю та могилами й нивою – од самого межиріччя аж до Вишнякового городища.
Гриміло й блискало від початку ночі, потім линуло так, що навіть Сивер почав турбуватися – чи не протече тесова покрівля їхнього терема? Перелякана дітвора запросилась на отнє ложе і тільки вмостившись поміж Сивером та Вишнею, трохи заспокоїлась. Гриміло прямо над їхнім житлом, аж стіни часом трусились від могутніх Перунових ударів. Кілька разів Сиверові здавалось, що Громовержець подався далі на схід, але той вперто вертався назад. Вже десь перед другими півнями сон таки зморив усих, дарма, що гуркотіло, не перестаючи.
Сиверові снилося щось... щось таке верзлося, не добери й що, а потім він раптом прокинувся, мовби хтось його штовхнув. З-за віконного волока[465] чувся якийсь шум і гул, що дедалі більше наростав – зовсім не такий, як від дощу і димом наче потягнуло... Він підвівся, посунув волок і сторопів: крізь плівку бичачого міхура знадвору червоніла заграва. Пси у дворі вили-скавуліли – жалісно, перелякано і раптом не своїм голосом заволав десь Губар:
– Горить!! Го-ри-и-ить!!!
Сивера відкинуло від віконця, Вишня скочила з ложа й онімівши від жаху перед найстрашнішим у світі лихом, широко розкритими очима дивилась на мужа. Той турнув двері – на сходах явно чувся дим, хоча горілим наче й не пахло, тож залопотів босими ногами по східцях, почувши ще в сінях іржання коней, вискочив на ґанок, упевнений, що побачить зараз, як палає його хлів, але натомість все навкруг було в диму, крізь пелену якого зі сторони бору світилося недалеке вогненне море, котре, вочевидь, було вже перед самим городищем – за якихось сотню кроків від двору.
– Коней, худобу виводь! – гукнув щосили Губареві, що вже надсадно кашляв від диму й метнувся назад, у ложницю.
Вишня з дітьми стрілася на порозі ложниці – руками округле вже лоно прикрила, очі перелякані, а в них німе запитання до мужа: "Що діяти?!" Малеча ще не второпала небезпеки; Молибог навсибіч крутив головою, Полада терла рученятами заспані очі.
– Біжіть до протоки! – а сам залетів у ложницю, почав гарячково знімати з кілочків топори, броню, меч та лук з тулом і вхопивши все в оберемок, проторохтів по сходах, підштовхнув у дверях своїх – купою вилетіли на ґанок: жаром війнуло згори, дим поліз у горло; діти з переляку завели реви та страшна небезпека раптом пробудила у Вишні рішучість. Вона вхопила Молибога за руку, Поладу згребла під пахву й рвонула з дітьми за ворота. З диму раптом виник Губар –тримав у поводі Птаха й Ромейку – коли тільки обротьки встиг надіти? – а в шуйці було сідло. Серед гнаних вітром клубів диму, в червоному з золотом світлі пожежі коні поривалися стати дибки, злякано іржали, пси вили, як перед кінцем світу, згори на двір летіли іскри, палаючі головешки, рятуючись від котрих, по двору метались свині, корова з телям, з криком перелякано літали півні та кури – "Ось воно яке, пекло!" – майнула думка і на якусь мить навіть Сивер розгубився.
Відбіг від терема, кинув біля воріт зброю з обладунками, настіж розчинив ворота – свині з вереском помчали в луг, за ними, з вибриком, гов'яда, а Губар, покинувши вже сідло, насилу стримував, повиснувши на недоуздках, двох переляканих коней.
– Пускай Птаха! – щосили гукнув Сивер, сподіваючись, що кінь не забіжить світ за очі від господаря.
Губар чи то почув, чи зрозумів, але пустив повід мерина, одним махом скочив охляп на Ромейку й услід за Птахом вилетів за ворота. Сивер кинув оком на вогняну хвилю: вона здіймалась над верхівками бору на добрий десяток сажнів, ревла й завивала, лускала й тріщала палаючим деревом, хилилась під вітром на всі боки й жар від неї навіть на такій відстані пік лице; одесну спалахнули раптом хащі старого городища, дарма, що між ним та лісом були могили і мало не два десятки сажнів, порослих тільки ріденькою лісовою травичкою; видно було по всьому, що ось-ось займеться тин, а затим і хлів зі стодолою.
"Пощо рота роззявив?!" – лайнув себе Сивер, підхопив із землі сідло, кинув до зброї, зайшовся кашлем і раптом краєм ока угледів поряд Губара, що передихнувши за ворітьми, тепер побіг за чимось до хліва і Вишню. Зрозумів, що та, полишивши в безпеці дітей, про плід свій забувши, вернулась рятувати добро й махнув жоні рукою в бік воріт: "Куди?! Назад!", а сам, хапонувши ротом кілька ковтків свіжого повітря, що їх приніс, розірвавши на якийсь час пелену диму, сильний порив вітру, рвонув до ґанку – згадав про глечик із сріблом.
... Охоплені хто жахом, хто відчаєм, троє дорослих і двоє дітей, не помічаючи дощу, стояли на плесі деснянської протоки і невідривно дивилися, як море вогню поглинало їхнє житло. Губарем викочений з двору віз, на котрому лежали сідло, купка якихось несуттєвих пожитків та Сиверова зброя – ото й усе, що мали вони відтепер. У Вишні по розчервонілому обличчю текли сльози і в голові крутилася лише одна-єдина думка: що діти її ростимуть тепер із жахом цього видовища – палаючого у вогні бору та рідного житла, єдиного в світі притулку, де вони почувалися в безпеці, тож намагалася, як могла, закрити обом очі, відвернути, щоб не дивилися, не всотували в себе, в долю свою гнів Сварги. Та коли Полада стояла, уткнувшись носом у материн поділ, то Молибог все виривався й дивився невідривно, наче надивитися не міг, на вогняне пекло.
Сиверів погляд хоч і був звернений так само, як і в домочадців його, на пожежу, та перед очима лише розпливалося неясне жовте видноколо: дивився, але не бачив. Драло в горлі, трохи нудило і шию пекло – на неї звідкілясь згори впала головешка, коли вискочив із вже палаючого терема. "Єзусе, Господине мій, за що караєш?! Що я вдіяв не так?" Він бігав думкою, перебирав усі можливі провини свої, але іншої відповіді, окрім недавньої Орогостиної погрози, не знаходив. Останніми літами, коли казати щиро, не так вже й часто звертався він до Бога свого – хоч з молитвою, хоч з подякою чи проханням: не кожен день, не те, що тричі в день, як вчив колись Трифілій.
... – Знай, Паоло, що тепер Господь веде тебе по життю. Він знає і чого ти потребуєш насправді, і що винести здатен. Більшу ношу, аніж сили твоєї вистачить, Він на плечі тобі не покладе.
– То що ж виходить, падре: вірні Йому взагалі можуть не робити нічого, а все одно матимуть і прокорм, і житло? – Сивер згадав, як важко давалося те його родовичам, та й тут, у монастирі бенедиктинському, не бачив він жодного ледаря.
– Ти речеш, не помисливши, сину мій. Мусить людина робити все те, чого потребує – в поті чола свого добувати хліб насущний, бо на те є Воля Творця, як спокутне за первородний гріх наш. Та коли віру в Єзуса має вона щиру, від серця, то і йтиме не те, що по рівній дорозі, а й понад прірвою, не боячись, що звалиться туди – Господь завжди утримає від падіння. Тільки, знову кажу тобі, віра твоя в Нього непохитною, мов скеля має бути. Якщо зможеш так повірити в Нього, тоді не матимеш у житті страху іншого, окрім Божого.
Що воно таке – віра в Єзуса, та ще й непохитна – те Сивер вже бачив у самім Трифілії: саме це дивувало його найбільше і найбільше вабило, притягувало, заворожувало. Упевненість старого в тім, що нічого непоправно лихого не станеться, що Добро завжди над Злом верх візьме, вбачалася не те що в кожній дії його, а навіть і в порухові найменшім. Ще більше – Сиверові здавалося, що й над усим монастирем їхнім панувала, мов броня невидима, та Трифілієва упевненість чи віра, як він це називав.
– Пощо ж тоді зло чиниться, падре?
– Не дано людині, Паоло, зрозуміти промисел Божий. І навіть коли здається, що з Його волі зло верх узяло, не питай, навіщо Господь попустив те – провидіння Його не зрозуміти нікому із смертних. Варто лиш вірити, що Господь все спрямовує заради перемоги Добра над Злом.
"Правий був Трифілій – слабка віра моя... Хіба не погрожувала мені Орогостя? Чи я не просив тоді Господа, аби вберіг дітей моїх? Ось палає двір мій із житлом і добром усим моїм, проте діти цілі й жона теж, і Губар, і худоба... А могли ж згоріти всі живцем. Пощо тоді гнівлю Бога свого замість славити його?! "
Він захрестився на схід, на край лугу, де вже мав би рожевіти край Сварги, але за суцільним морем вогню, диму та пеленою дощу того не було видно і голосно, твердо й переконано прорік:
– Дякую, тобі, Єзусе, що всі ми живими-здоровими лишилися! Милість твоя безмежною єсть!
Згадалося раптом, завдяки якому випадку стрів колись скорняка Павла із Вручія і сяйнула одразу ж думка: "А чи не знак се мені від Єзуса, що досить уже окремішно від роду жити? На ноги звівся, добром обріс, а про рід, стовбуром якого себе по рідству вважаєш, рукою махнув."
Навіть діти, зачувши, як були проказані отцем ці слова, трохи заспокоїлись; Вишня ж із подивом навіть дивилась на мужа свого: таким незвичним видався їй поворот Сиверової думки: не жалі за добром розводити, а дякувати незрозумілому тому чужинському богові!
– І житло, й двір – наживне суть! – упевнено вів далі Сивер.