Писання читатимуть люди мудрі, науками просвічені, треба, отже, щоб слово з словом трималося купно, та щоб замисел потаємний не кидався в вічі першому-ліпшому книгочею. Головне, щоб нащадки повірили в правдивість твого сказання, а буде в ньому ціла правда, півправди або лише її дрібка — хто перевірить? Самому Янові важко сьогодні пригадати той січневий день до найменших подробиць.
Холодно тоді було в гридниці Ярославовій. Зранку роби топили в двох великих печах, віз дров спалили, а духу теплого, хатнього щось не дуже було чутно. Водохре-щенські морози тріщали надворі: птахи на льоту замерзали, вовки-сіроманці, зачумлені холодом і голодом, ночами блуками галицькими посадами. Грубі стіни в княжій гридниці, а й крізь них проникала студінь: паморозь сріблилася на пощерблених мечах, що висіли на кованих гаках. Тому й понадувалися, як сичі, загорнувшись у соболині хутра, думні бояри, що порозсідалися на лавах. Один князь по-молодецькому терпів у легкому каптані.
І ще печатнику Яну холод мовби ніпочім. Святкував він свою скритну перемогу. Чотири довгі седмиці ждав і потерпав, виглядаючи з Києва послів Ярославових. Бо могло статися, що минувся б страх Ярославів і сказав би князь печатникові: "Йди в свої Братишани, обійдуся в Галичі без тебе". Тепер цього не скаже, бо стояв перед князем воєвода його Коснятко, який учора повернувся з Києва від Юрія-князя... вернувся з порожніми руками. А міг би привести Івана Ростиславича Берладника, кровного ворога Ярославового на цепу. Міг би...
Та бог милував.
Довго й нескладно повідав воєвода Коснятко про пригоди свої дорожні та про новини київські. Князь сидів, як хмара. Однак не перебивав.
"І зірвав Ярослав, князь мій і осподин, яблуко страху. Не боявся він за себе, за статки свої, весі з смердами, варниці соляні, за робів, що відберуть у нього, а переживав вельми за єдність і могутність Галицької землі. Лишив-6о йому вітець державу простору й кріпку. Нема князів у Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі — Галич над ними владарює, всі волості в один кулак затиснуті, і тому міцний, крицею обкутий галицький кулак. Ніхто тепер на край наш не зазіхає, кожному власні зуби дорогі.
Окрім хіба Іванка Ростиславича, цього паршивого пса берладницького, котрий хоч і походить з коліна Рости-славичів, але не тече в ньому шляхетна кров князів, а сукровиця татя і головника. Що йому до могуті руської, до слави галицької — про вигоду, черево власне лише дбає; що йому до мудрого сподарювання Ярославового, коли знову йому сняться пожежі і смерть, яка гострить косу на весі наші й города.
Колись він уже посягав на Галич; горя великого від того посягання зазнав. Князь Володимир крамолу мечем утихомирив, а Йванкові безпутному хвіст одрубав. І побіг Іванко на Дунай-ріку поміж головників і розбійників уділу собі шукати й готувати нові ворохоби. Та й там довго не втримався, бо згодом уже гостював у нехреще-них куманів, а звідти — протоптав стежку на Русь. Де міг кукіль сіяв, воду каламутив, поміж братії князівської недовіру до Ярослава плекав. Чув я од многих, що Йванко нахвалявся: знайду управу на Ярослава, Галич — вотчину мою відберу. Ледве посварився галицький волосте-лин з жоною своєю княгинею Ольгою, донькою Юрія, а вже Йванко прибіг до Юрія Долгорукого, тестя на зятя намовляє: "Йди на Ярослава".
Зачувши сю новину, підступив до князя Ярослава печатник його муж достойний Ян, син Чагрів.
І мовить Ян-печатник:
— Княже, не буде тобі спокою, а землі миру, поки бігає від князя до князя Іван Берладник. Рада моя і порада така: помирися з Ольгою, а до Юрія пошли у Київ слів. Най скажуть вони великому князеві: "Настусю-полюбаску я з терема прогнав, Ольга з Ляхів вертається. Завинив я перед твоїм родом — каюся грішний... і насмілюся просити: "Не раз помагав я тобі полками супроти ворогів твоїх, поміж нами-бо союз вічний, поможи на цей раз мені. Закуй татя Івана Ростиславича у вериги і слам моїм передай. Хай учиниться божа воля".
Таке говорив Ян, син Чагра, князеві, а в самого сльози на віях тремтіли, як божа роса. Був серцем м'який і милосердний. Знали-бо в Галичі, що він не скривдить ні птаха, ні сарну, ні чоловіка божого, ні смерда ролейного, ні рукомесника. Про малих людей дбав яко вітець. За це полюбили 'го в Галичі й по всій землі. А що умом і талантом був багатий, то князі наші його помітили й возвеличили, до себе приблизили, дарма що походив з простого роду дереводілів. Через це й ворогів нажив багато, заздрісників, які очорнювали його тихцем при кожній нагоді. Особливо пакостив Янові Русин, хронограф княжий, чоловік без роду й племені, приблуда грецька, який сам мітив на стілець печатників. Ян однак витерплював усе, не раз примовляючи до недругів: "Бог вам суддя. Б'єте мене в праве лице, я підставляю вам ліве. Кидаєте в мене каменем, а я у вас — хлібом. Видить господь, що прощаю вам, засліпленим заздрощами".
І ось праведник цей і добродій таку жорстоку раду князеві радив. Проти сумління власного йшов, бо поруч з князем був при стерні державному.
Князь, вислухавши печатника, зворушено обняв його.
— Хай буде по-твоєму..."
III
Князь Ярослав не вистояв до кінця служби божої. Вночі над Галичем звіялася рання метелиця, і така вона була не по-листопадовому густа, іцедра, що вранці город про-, будився під грубим білим кожухом. Простуючи до церкви, Ярослав подумав, що після відправи звелить закласти в залубні коней, і поїде в білі поля, що простелилися веретами за городськими валами. Цілу службу божу він нетерпеливився, як відгодований румак, наперед насолоджуючись стрімливим летом у залубнях і спогляданням високості неба, чистого й дзвінкого, яке побачиш тільки в полі після того, коли хмари випорожнять лантухи з небесним пір'ям. Ех, шкода, що не візьмеш, з собою Настусю. Нерівний-бо час, залубні перевернуться, і впаде Настуся, вдариться, а це би їй пошкодило: непразна-бо вона.
Сніг... лет... Настуся. Князь майже не слухав старечого шемрання єпископа Козьми, який правив службу, та басистого хору дяків. Коли хвилинами повертався з полів до церкви, то мимохіть горбився під ваготою її склепіння, кадильного диму, розпареного духу молільників і дяківського реву. А тут після служби протиснувся до нього із захристії рожевощокий попик і сказав, що хоче з ним бачитися владика.
Князь подумки чортихнувся: вибрав Козьма час для бесіди. Але в ризницю пішов і чмокнув єпископа в зморщену руку.
Владика, уже без риз, сидів у глибокому кріслі. Котрийсь з попів накинув на плечі соболине хутро.
— Сідай, мій сину,— єпископ кивнув на стільчик навпроти. Між ними на цегляному підмурку стояла кам'яна рака, в якій бездимно жевріло вугілля. Єпископ грів над нею руки, ворушив посинілими пальцями, конвульсивно зціплюючи їх у кулаки, і Ярославу здавалося, що Козьма таким чином черпає для свого висхлого тіла благодатне тепло. "А якби посадити цього старця поруч себе в.залубні,— майнула збитошна думка.— Щр б з нього лишилося?".
— Ольга написала до мене з Ляхів,— владика без передмови почав бесіду. При цьому не відкривав повік; він тішився теплом і спокоєм.
— Знаю, святий отче,— Ярослав насторожився. Він давно ждав цієї розмови. Рано чи пізно вона повинна була відбутися.
— Так? — На Ярослава глянули втомлені очі. В них пробивався тільки подив: ні докору, ні гніву, ні хитрощів у них не вичитав.— Добрих слуг маєш, княже.
— Стараюся добирати помічників якнайліпших. Єпископ погладив шпакувату бороду. Так, беручкий
Ярослав до княжого обов'язку, осподаровитий. Багато встиг зробити: вибудовував твердині на угорському та ляцькому порубіжжі, один град Ярослав чого вартує. Полки день і ніч бдять землю. Опікується торгівлею; подбав, щоб дороги для гостей були безпечними, і прийшли гості до Галича з товаром різним; своїх купців теж розсилає по всіх усюдах. Варниці соляні множить — скриплять вози з галицькою сіллю по всій Русі. Ярославу від усього — пожиток, скотниця його повна. Щоправда, не скупий він, не забуває про церкву святу, монастирі, щедро дає на школи... Цвіте край. Бояри рольні що не рік більше пущ випалюють під ораницю: поплатне жито на торжищах візантійських, німецьких, ляцьких. Не мечем кровопролитним, а осподарюванням у мирі здобуває Ярослав пошанівок і славу в князівствах руських та поза їх рубежами. Хіба що смерди князем своїм не задоволені, життя їх однакове при будь-якому осподарі, але що смерди, вони в рахунок не беруться.
Усе було б гаразд, якби в теремі Ярославовому панували лад і злагода...
— Відомо тобі також, що пише мені княгиня? — єпископ знову зімкнув повіки. Так йому зручніше вести цю не дуже приємну розмову.
— Здогадуюсь.
— Має намір вернутися.
— Чи я її проганяв?
— Перелюбство твоє з блудницею... Ярослава обдало вогнем.
— Не так зі мною говориш, святий отче,— стримував гнів. — Ти ж бо знаєш, що значить для мене Настуся.
— Можливо. Але говорю так, як належить говорити пастирю з вівцею, що відбивається від стада. Мій це обов'язок.
— О господи! — вигукнув Ярослав,— Ми скуті обов'язками, як веригами. Чоловік-бо я... і ти.
Ні одна зморшка не сіпнулась на лиці владики, мовби й не почув крику душі Ярославової.
— У ризниці цій, мій сину, нема просто Ярослава і нема Василя,— згадав єпископ далеке і вже призабуте своє мирське ім'я.— Проти вериг умовних ти тут бунтуєш, а все ж ніхто не зніме з тебе шапки княжої, а з мене — владичої.
— Той, що в шапці владичій, теж доклав рук до того, щоб зав'язав мені світ присягою з нелюбою. Ти ж бо знав і бачив, що осоружна мені Ольга. Чого ж благословляв і скріплював облуду?
— Що ж міг я учинити, коли батько твій... Та не варто ворушити старе. Сьогочасне мене турбує. Ти — князь... на видноті. Кожному помітна твоя найменша похибка. Надто боярам... Попереджував я колись тебе: бігають бояри до мене. їх бійся.
— Усякому, хто підглядає у шпаринку дверей моєї ложниці, звелю виколоти око.
— Вони без кари твоєї осліпли від зненависті. Мучить їх, що холопка сидить побіч тебе.
— Показяться та й перестануть.
— Це правда, що нібито Настуся випросила в тебе грамоту, яку читали недавно по всій землі, щоб бояри й іншії можнії мужі не множили закупів, аби менше неволили смердів?
— Монастирів це теж стосується, святий отче. А грамота...