То все одно, що перед січею меч свій не гострити. Коли ворог нащупає в десятку хоч одного слабкого, всі можуть погинути. Піду я.
І повернувшись уже йти, мало не зіштовхнувся з Риботою – той, виявляється, підійшов непомітно, певно, чув усе та бачив. Нічого не сказавши, обминув сотника й подався з дитинця – до отнього житла. Вишня мала бути в ньому, прибрати хотіла опісля гриднів княжих, що проживши там всю зиму, вибралися недавно в новозведену сторожницю.
Риботу збісило, що Озарич ще й до ратного науку застави носа свого довгого всунув, та при воях виказувати злість йому не став. Зате коли городник пішов, перепало на горіхи всьому десяткові – аби знали наперед в кого вчитися й кого слухати. Ще від схід сонця настрій у нього був – аж співати хотілося! І раптом під кінець дня цей Озарич повчаннями своїми немов у душу плюнув.
Рибота щойно зайшов до себе в терем та зняв з пояса меча, одразу ж медом з барила наповнив утицю; аби злість вгамувати, одним духом її перехилив і тільки схотів гукнути наложницю свою, Дарину, аби вже та несла вечерю, як у двері пошкреблися й перед Риботиними очима постав медовар Боровин – ще з одним барильцем у руках.
Чемно сотникові повклонявшись, почав скаржитись на городника княжого:
– Почав я, волостелине, дуба собі підбирати – з того, що ускрізь по берегу лежить, так прийшов котрийсь мерт із городської сторожі та й нагонив мене. Волав, що княжий городник ні на що дерево тратити не дозволяє, токмо на стіну. – Боровин знову вклонився й руки до грудей притиснувши, з розпачем у голосі повів далі: – Я ж чотирьох древоделей із собою привіз, по ногаті в день плачу їм! Розорюся, волостелине! Змилуйся наді мною – хіба ж недобрий медок варю?! Ось тобі ще барильце, не погребуй вже ж, пий на здоров'я, тільки дозволь корчемницю звести, як домовлялись, – і впав на коліна.
Всередині сотника зродився раптом звір, постав на задні лапи й ось-ось мав рикнути на весь білий світ та Рибота знову, як і при воях своїх, з люттю справився, тільки затрусило всього від тої напруги.
– Йди. Завтра буде тобі дерево, – в голосі княжого мужа Добровинові вчулося щось страшне і медовар, не до кінця впевнений, що не він сам тому причиною, якось непомітно, мов дим на протязі, розтанув у сінях терему.
Рибота ж хряснув з усієї сили утицею об стіну, від чого благенька липова посудинка розлетілася на друзки, знову оперезався мечем і рішучим кроком вийшов на ґанок.
– Коня мені! – гаркнув на весь дитинець і добре, що на дворі ще були гридні – хтось привів Риботиного Вихора, вже осідланого й з браздами.
Сотник скочив у сідло, виїхавши з воріт дитинця, опинився в городі й рушив до вічниці, міркуючи, якими воротами швидше буде потрапити до Озаричевого двору, коли ж це на свій подив помітив того у дворі старого житла, де зимували його вої.
За мить уже був поряд, спішився й припнувши до тину коня, подався в житло. Щосили штовхнув двері: у напівтемряві житла уздрів ненависну худу постать, що присіла біля печі; Ледь не бігом спустився по східцях униз – Озарич, зачувши чиїсь кроки, з подивом озирнувся й підвівся.
– Пощо дерева на корчемницю не дав?! – заревів сотник, ледь стримуючись, щоб не вдарити нахабного кметя.
– Боюся, що на стіну не вистачить, – спокійно та миролюбно почав Сивер, – коли стіна постане, а дуб лишиться, хай беруть. Мені він не потрібен.
– Не твого розуму діло!! Завтра ж дай дерево!
– Ні. Князь про корчму нічого не казав.
Рибота, стиснувши зуби, з ненавистю дивився на Озарича, цього старого, посивілого, худого й високого кметя, що одним махом втерся в довіру до князя, мало того, що гривну від нього на вию отримав, так ще й городником став. Та тільки хіба є хто в князя ближчий, аніж його дружина?! Тим більше – сотенний застави княжої! Він, Рибота, тут, в Хороборі, княже око і вухо, воля його і чин[462]. Хто сміє впоперек йому ставати на шляху – цей древоделя?!
Тоді, на герці, довелося ганьби зазнати від нього.., та нині не герць і топорів при ньому немає, а в Риботи меч на широкім поясі, молода сила грає в кожнім м'язі – мало хто встоїть під ударом сотника. І щойно подумалося про те, як уже геть нестримна лють гарячою хвилею бухнула в скроні – мед робив своє діло, ярив кров і Рибота, не тямлячи себе, з усього плеча затопив у ненависний лик старого городника, передчуваючи насолоду від одного лиш вигляду побитого в кров недруга.
Тільки чомусь рука його провалилася в пустоту і не встиг він навіть здивуватися, як тіло саме понеслося кудись на неслухняних ногах, котрі не встигав навіть до ладу переставляти, а потім невидима сила крутонула його на одному місці й Рибота зо всього розгону припечатався спиною до одвірку, так хряснувшись потилицею об низьку притолоку, що і в очах потемніло. І тої ж миті йому під праве ребро увігнали здоровенний гострий кілок; нестерпно різкий біль пронизав підребер'я й сотник, охнувши, повалився на коліна, скрутився на долівці колачем і ухопившись обома руками під груди, безпомічно сучив ногами, марно намагаючись встати. В роті стало повно гіркоти, в очах темніло від гострого болю, та Рибота пам'ятав лише одне: він сотник і негоже йому валятись ось так під ногами ворога на долівці в його житлі, а тому, про все забувши, як вой прагнув лише одного – встати.
Нарешті руки натрапили на якусь опору і він, ухопившись за неї, намагався підвестися, навіть спромігся стати навколішки, лише тоді усвідомивши, що опорою тією була нога клятого ворога його, Озарича, котрий сидів уже на лаві й незворушно дивився, як біля його ніг корчиться й плазує княжий сотник з мечем на поясі. Городник простягнув десницю й двома пальцями, великим і середнім, так стиснув Риботину горлянку, що той враз захрипів, не в силах хоч якось опиратися й сльози самі собою покотилися з очей.
– Це ж хто тебе, щеня, вчив на старших руку підіймати?
Рибота лише здавлено харчав і відчував себе таким малим, безпомічним та безпорадним перед цим городником, немов отрок перед строгим, невблаганним отцем своїм. Він раптом ясно, як ніколи, усвідомив, що перебуває зараз у повній владі цього старого й страшного худорби. Срібна княжа гривна колихалася перед затуманеним зором Риботи і це додавало ваги Озаричевим словам.
Сивер нарешті розчепив пальці, зімкнуті на горлі сотника і той знову повалився на долівку. Озарич підвівся, поглянув ще раз на нікчемного свого суперника й вийшов у сіни. Вишня з острахом, не відриваючи погляду, дивилася в глибину кліті.
– Що ж тепер буде? – невідомо до кого звернулася вона тихим наляканим голосом.
Сивер обійняв жону за плечі, пригорнув.
– Нічого не буде. Ходімо.
... Рибота нарешті підвівся й тримаючись за правий бік та кривлячись від болю, сів на лаву. Хміль геть вивітрився з його голови й почуття недавнього власного приниження, нової ганьби навіть, гнітило душу. Що діяти тепер йому, сотнику? Сотнику великого князя київського, котрого старий сивий дід-городник щойно побив, мов отрока, немов кошеня натовк носом у його шкоду? Взяти свій десяток, піти у двір до того кметя, порубати там домочадців і все спалити дотла!
А чи є у нього таке право – карати княжого городника? Хто тоді дитинець зиждитиме? Звинуватити цього Озарича в непокорі княжій волі, кинути в щойно зведений поруб? Та Рибота одразу ж і сахнувся тієї думки – не любив дводушництва й поклепу.
Що далі міркував над своєю ганьбою, тим більше розумів: сам у ній винен. Випитий мед, а ще давня образа на герці – ось звідки ноги ростуть... Добре, що ніхто не бачив, людського позору[463] не було. Озарич – витязь, чув про нього від туземців: де він тільки не був; рекли якось діди, що самого ромейського василевса охороняв! Тоді не повірив, насміхався навіть, а бач, даремно... Зрештою, бути побитим таким, як Озарич, коли і є ганьба, то невелика: ганьба не в тім, що побили, а в тім, що сам на рожен поліз, не дібравши, з ким справу маєш.
Побилися двоє мужів – хіба то дивина? Розібралися поміж собою, слід далі жити. Сьогодні один був зверху, а завтра... Вік, він довгий, мов поприще; на ньому все може статися. Мсту за цю ганьбу слід сховати – на самісіньке дно душі. Головне нині: дитинець звести, княжу волю виконати. А коли нагода станеться, отоді він цьому худому й пригадає. Все. Не весь же вік свій бути Озаричу в цьому сіверському закутку княжим городником: дитинець зведе, а тоді вже пощади хай не чекає.
****
Ще перед смерком темна, аж чорна, хмара насунулась на город від Сохачевого та й вкрила скоро все навкруг непроглядною ніччю. Біля самого виднокола, там, де мала бути Дажбожа брама, час від часу блискало й гуркотіло, а потім сполохи небесного вогню почали поволі наближатися – Перун з гуркотом їхав по Сварзі на своїй колісниці й чорти розбігалися навсибіч, жахаючись вогненних стріл Громовержця. Все затихло навкруги: люде сиділи по житлах, пси не гавкали, як зазвичай, на початку ночі, риба не скидалась ані в Десні, ані в протоках і бір принишк, наче вимер. Цвіркунів і тих не було чути: хіба знайдеться при Роді хоч щось живе, котре не боїться Небесного вогню Громовержця?
Певно, неабияк задобрив Перун Стрибога, бо дунув той на всю силу й ламаючи гілки дерев, зриваючи з них листя, піднявши невидиму в темряві хмару пилу, погнав через весь город з посадом і далі на схід, до бору. Нарешті вперіщив дощ: стіна води полилася з неба; навіть не шуміло – гуло так, що здавалося, тріснула навпіл Сварга і вся, яка є в Прабога вода, скоро опиниться на Матері-Землі, заливши твердь її на погибель сіверянському племені й ніхто, навіть сам Дажбог, не зможе вступитися за власних онуків, бо пішов уже Податель на нічний спочинок. Безугавно метав Перун свої блискавиці, краяв ними непроглядну темінь ночі, осяваючи страхітливим білим вогнем потемнілі від води старі стіни Коропа й світло-жовті, нові – княжого дитинця.
А все ж поволі стихала злива – певно, старий Род спромігся-таки зашити небесну дірку, бо дощ пішов уже рівний, хоча й досить рясний. Тільки Перун, розходившись, усе невгавав, півночі вже гасав над городом, то віддаляючись, то знову наближаючись – певно, трапився йому аж надто вже завзятий чи надміру хитрий чорт, поцілити в котрого блискавицею ніяк не виходило в Бога.