але кремезний, широкоплечий мерт літ тридцяти, коли не старший, в бороді і густому волоссі якого то тут, то там заплуталось сіно. Одягнений він був по-скоморошому: у досить вузькі ногавиці з холошнями різного кольору та короткий, підрізаний жупанець, добре вже поношений і перехоплений у поясі барвистим, жовто-червоним чересом.
Скоморох з видимою насолодою потягнувся, аж захрупали кістки і гукнув на весь луг:
– Гей, лежебоки! Годі вам хропіти! Ич, розіспались, мов ведмеді!
Не одразу, але заворушилося у всіх стогах і скоро по напіврозмерзлій траві до того, хто гукав, зійшлося добрих півтора десятки таких же барвисто вдягнених людей.
– Чого кликав, Ненаше?
– Мабуть, снідати звеш?
– Не в світлого князя, щоб снідати... – невдоволено буркнув Ненаш. – Досить з вас учорашньої вечері.
– А добре ми таки вчора повечеряли, га, Ненаше?
– Добре буде, коли минеться, – знову забурчав той.
– Ватаг у нас боягуз, виходить! – насмішкувато мовив досить високий та стрункий красень у одязі простого городника: свитці сірого сукна, білих колись ногавицях, що були заправлені в прості чоботи та з шапкою на голові.
Ненаш, почувши таке, тільки зубами скрипнув:
– Не забувай, Притико, чий хліб їси!
– Поїли б учора хліба, якби не я! – і не збирався здаватись красень.
Дехто з ватаги невдоволено загув:
– Чого, Ненаше, хлібом докоряєш?! Рівні ми всі!
– Був ти ватагом, коли при світлому князеві жили. Тепер усі однаково микаємось!
– Ха! Баба з возу – кобилі легше! – посміхнувся Ненаш.
"Чорт з вами, невдячні! – хотілося крикнути йому. – Залишайтеся, коли так, без мене, а я піду: до роду мого звідси шапкою докинути можна!" Хотілося, але не крикнув, не любив він сварок, вважав, що скоморохи – то єдині люди на всьому білому світі, з котрими лише й можна жити – веселі, безтурботні, щомиті готові усе в жарт перевести. Та й куди йому повертатися – в оту кормигу, що зветься людським життям? Ні, назад вороття вже немає...
– У князя хевряза[398],
а в нас очкур[399]!
Лопнув, зараза,
бережи мене, Щур! –
несподівано для всіх затягнув, пританцьовуючи, Ненаш переводячи тим усе на жарт.
– Ой, лоп, ногавиці, мене люблять дві дівиці! – підхопив Притика і ставши навпроти Ненаша, теж пустився в танок, немов змагався з ним за право верховодити скоморохами.
... Скоморохи не всі однакові. Є уходники, котрі живуть зі своїми сім'ями, а на свята, збившись у ватагу, йдуть до княжого чи боярського двору, до великих городів, де, веселячи люд і заробляють собі срібло на подальший прокорм. А є ще вільні, ті, які з різних причин покинули колись свій рід та й стали жити у ватазі, що замінила їм сім'ю, отця і братів. Другі – скоморохи справжні, перших вони зневажають і часом, підстерігши їх десь у лісі на зворотньому шляху додому, грабують та б'ють, коли подужають, смертним боєм, вважаючи, що скоморошество, то є уділ безградників – людей вільних, не скутих веригами сім'ї.
П'ять останніх літ ватага, що нині ночувала в стогах, жила, мов у Дажбога за пазухою, при дворі молодого чернігівського князя Жирослава. Світлому князеві, що лише півтора літа, як сів на отчому столі, ватага зайшлих скоморохів так сподобалася своїми витівками, жартами і прирученим ведмедем, що він їх спочатку довго не відпускав, а потім і взагалі поселив на своїх задвірках, у старій стайні. Жирослав став світлим князем після смерті отця свого, Добромира, котрий поліг від ромейської руки десь у далекій Преславі. Доки жива була княгиня-мати, Жирослав ще якось тримався берега, але та після звістки про смерть князя занедужала, злягла і наступної зими душа її разом із димом від клади полинула до Вирію, на зустріч із мужем своїм. Юна Жирославова княгинька Миловида була тихою та сумирною і вплинути хоч якось на молодого князя не могла, тож сімнадцятилітній Жирослав, на радість кільком чернігівським боярам, вдарився у лови і безпробудні пири, переклавши усі княжі турботи на отих самих бояр, що радо підставили йому своє плече, передчуваючи від того неабияку користь для власних скотниць.
П'ять лише літ, але яких! Після таких літ звичайне скомороше життя – то вже й не життя, а лише скніння якесь... Це при Жирославові Ненаш став ватагом: полюбився князеві за легку і веселу, навіть для скомороха, вдачу, за дотепні жарти, за силу (саме він боровся з прирученим ведмедем Клишком) і ватага, дивлячись, як князь виділяє Ненаша з-поміж них усіх, вирішила задля спільної користі поставити молодого дотепника своїм поводирем.
Не жили при княжому дворі, а жирували. Який там квас?! Вина лише грецькі та сурські[400], навіть мед пили ледь не щодня! І донесхочу! Харчувалися княжими недоїдками! Та навіть бояри чернігівські, ті, що свято покону пращурів трималися, так не розкошували, як Ненашева ватага скоморохів при князеві Жирославу! А що вже веселощів було, що сміху кожен день – хіба ще у Вирії так веселяться!
Проте усе хороше, як весна з літом, рано чи пізно закінчується. Кілька місяців назад дружина привезла князя з ловів ледь живого. Хизуючись перед своїми отроками, Жирослав схотів добути обложеного тура сулицею[401], підскочив на своєму огиреві занадто вже близько до лісового велетня і коли метнув її, не встиг розвернути коня, а можливо і зневажив небезпекою, гадаючи, що наніс звірові смертельну рану. Тур, дарма, що здавався старим та вайлуватим, незважаючи на рану, кинувся на ворога мов блискавка і коня підняв на роги разом з князем, а потім люто топтав ногами і бив рогами обох повержених вже на землі, аж доки дружина не забила-таки його списами. Потоптаний князь з пробитою туровим рогом спиною пожив лише добу і помер, не приходячи до тями.
Миловида родом була аж із кривичів, у Чернігові заступників у неї не знайшлося, чернігівський стіл успадковував її старший син, семилітній княжич Власт, вуєм котрого був боярин Володар, який під пильним наглядом градських старців та ліпших мужів і заходився опікати малолітнього князя. Миловиду, з огляду на трьох її малолітніх дітей, у Вирій разом із мужем не відправили, давши Жирославові в супутниці його улюблену наложницю Липку. Передчуваючи нелегку долю беззахисної княгині-удовиці, Миловида не просихала від сліз і шукаючи, на кому б вимістити своє горе, надибала скоморохів, котрі передчуваючи кінець своєму безтурботному животу при дворі світлого князя, нишкли в своїй обителі, намагаючись нікому не показуватись на очі. Після тризни по улюбленому князеві вони дві доби просиділи надголодь, не наважуючись ані попросити хоча б горщик житньої каші, ані покинути тихцем княжий двір. Хтозна скільки б вони ще там сиділи, коли б не їхній Клишко. Ведмедеві не накажеш мовчки терпіти голод: під вечір другого дня він вирвався на волю і нагнав чималого страху на княжу челядь, бо був без намордника – усі, хто на той час вешталися в справах по двору, поховалися хто куди. Сторожа зі стіни забила Клишка стрілами, а Миловида, взнавши про таке, підняла ґвалт на весь Чернігів, мовляв, мало того, що скоморохи-лицедії своїми витівками світлого князя стільки років зводили на манівці, так тепер ще й їхній ведмідь ледь княжу малечу не розірвав!
Добре, що старий Потята, княжий ловчий, любив скоморохів не менше покійного Жирослава: взнавши про таке, попередив ватага ще й старий потаємний хід відкрив – пізнього вечора зорнули з двору лицедії, не чекаючи, доки сторожа з дружиною за них візьметься. Ніхто не поручився б, що схід сонця на волі побачать: в узи закувати і в поруб кинути, а потім котромусь купцеві в раби продати – у боярина Володара це просто виходить, все одно, наче два пальці дверима прищемити.
І стали вони безградниками, такими, як усі інші вільні скоморохи. Та ні. Їм було куди гірше. Адже за п'ять ситих літ вони вже й забули, як то воно лягти спати не те, що голодними, а навіть на тверезу голову. Коли втікали – все своє причандалля покинули, не до того було. Те, що Ненаш вивів усіх з княжої пастки живими і неушкодженими, те ватагою швидко забулося, а що з порожніми руками втекли, навіть личини[402] свої покинули, не кажучи вже про ходулі, гуслі, бубни та гудки – тим по кілька разів на день взялися ватагові очі колоть...
Ненаш досвіду, як жити на вільних скомороших хлібах, мав небагато – лише два літа до зустрічі з князем Жирославом: найменше з усієї ватаги, бо сам прибився до неї сім літ назад. Одна річ – веселити князя, вгадуючи його бажання навіть раніше, аніж він сам те зрозуміє і зовсім інша – нюхом чути, де може бути пожива для всієї ватаги, де їй в теплі та добрі голову прихилити і, чи не головне, де зиму пережити.
Не дивно, що час від часу лягаючи спати голодними, відвиклі від цього лицедії в усьому звинувачували свого ватага. А що він, Ненаш, міг зробити, коли втекли вони з Чернігова з пустими руками?!
Скоморохи – люди вільні від усього, часом навіть за Кон ладні заступити. Біля одного городища над Десною трапилася Ненашеві на очі рибальська сітка – і не стало в господаря снасті. Хто несолену рибу їв, той знає, що вдруге на цей харч навернешся хіба що на третій день голоду. За кілька верстов вище по течії стояла на узліссі весь на чотири житла. Зайшли півтора десятки лицедіїв і не лише всю сіль відібрали, але й хліб, на тиждень напечений, також, ще й казан та сокиру прихопили: шестеро мужів-поселян хіба могли щось вдіяти супроти цих татів? Раділи вже з того, що так дешево відбулися, адже могло бути куди гірше.
Три дні, доки хліб був, ватага розкошувала. А на четвертий... На четвертий день на них набрели скоморохи-уходники, вісім душ; мали при собі і личини, і бубон, і гудки, і пищалі з сопелями, навіть гуслі дзвінкі яворові, навіть ходулі! Хто зрадів, а хто й заплакав...
Скочили усі, як один, оточили прийшлих.
– А що, уходнички, срібла захотілось на Перунів день стяжати?! – єхидно вишкірився тоді Ненаш і не давши чужому кучерявому ватагові навіть слова сказати, зацідив йому просто в зуби.