Втім, дворище Луки Вістовича було схоже на Чагрове не лише присадкуватою хижею, зрубаною в угли, клітями й оборами для худібки, а насамперед надійною міцністю. "Міцністю?" — опам'ятався Василько, мовби ладья з розгону вдарилася об скелястий берег.— Що залишилось нині в Галичі на місці кріпкого дворища батька Чагра? Лопухи... будяччя. А тут, у господі Луки Вістовича, витає господарський дух, сякий-такий достаток. Хоч... ніби далеко було до того, щоб і тут усе пішло круговерть, коли б господар щасливо не уникнув Вячкових пут? На цьому світі для смерда все тимчасове, химерне, зіткане з павутиння: сьогодні отак, а завтра — інакше. Коби знаття, що буде завтра..."
Василько чув, як рипнули в бігунцях двері, але підняв чоло аж тоді, коли поруч сіла Доброніга. Вона накинула йому на плечі кожух, який чомусь гостро пахтів свіжим хлібом, і сказала:
— Вечорами у нас студено...
Нічого вона особливого ані не сказала, ані не зробила, та й він не був настроєний на плаксивий лад, але проте в горлі заскоботало, на очі набігла сльоза. Певно, сльоза ця недоречна, як і непотрібний був кожух, бо за літо у Вячковому зарубі вив'ялився на семи вітрах. Однак Доброніжина ласка плеснула йому в груди теплом і він зціпив зуби, щоб не вирвався в горла плач. І тільки згодом, вгамувавшись, промовив:
— Тобі б ненавидіти Чагрів треба, Доброніго. Щось подібне Василько говорив недавно Вістовичу, та
одне діло Вістович, чоловік нібито1чужий, а друге діло — Доброніга, яка була йому братовою. Вона, мабуть, давно розірвала мотуззя, яке в'язало її з родом Чагра, для неї це пережите минуле, у Василькові ж мотуззя родове не перетліло, він увесь цей час, відколи вона зникла з Люто-вого терема, вважав її мертвою, а померлі, звісно, навіки залишаються родичами.
В те надвечір'я, коли вони з Лукою Вістовичем дотюпали з кіньми до Краснополя і біля воріт гражди їх зустріла усміхнена жона, Василько не відразу впізнав у ній Добронігу. Й не впізнав не тому, що жона була посивілою і повнотілою. Збила його з пантелику її усмішка на губах, та, власне, все її округле обличчя світилося доброю і спокійною ясністю. Він же запам'ятав Добронігу найвиразніше з того святвечора, коли вони обоє з Лютом гостювали в батька Чагра... запам'ятав пригніченою, покірливо-зів'ялою. Такою вона й жила довгі роки в його пам'яті.
— За що ненавидіти тебе маю? — спитала через хвилину Доброніга.
— Брат мій Лют...— почав було Василько. Доброніга вхопила його за руку, і йому здалося, що цим рухом намагалась перепинити гірку, зайву, може, течію спогадів; у тих спогадах багато пережитого, гіркого... смерть первінця від Люта. Однак жінка мала на увазі інше.
— Хіба ж, Васильку, був у тебе брат... той... — сказала майже пошепки. Він зиркнув на неї заскочено. Осяяне місячним промінням Доброніжине лице було суворим, мовби зорила на нього з старої ікони якась великомучениця. Василько понурився, здогадуючись, що жінка нічого не забула з минулого, і ждав, що зараз почне винити його, увесь Нагрів рід за свою знівечену молодість.— Хіба ж був у старого справедливого Чагра син, якого нарекли таким іменем? — Тепер вона не шептала, слова повнилися голосною безоднею. Аж дивно... як... чим черпає вона з безодні слова, що облиті ярим і свіжим гнівом, ніби й не прошуміли роки, ніби вона назавжди залишилась тією Добронігою, яка сиділа за Чагровим святочним столом і крізь сльози споживала вечерю.— Мислю, Васильку, що був хтось чужий-чужинецький не з вашого роду, той, що зрадив Галич і батько Чагр віддав його на суд містечанам. То чого ж ти тулиш його до себе, родичаєшся і навіть його вину береш на своє сумління, га?
— Одначе був Лют, Доброніго. І він — брат мій. Від цього не втечеш,— заперечив.— Найлегше сказати: зрікаюсь, найлегше вдати, що, мовляв, нічого такого в нашому роді не трапилося. Гадаєш, батько мій Чагр з легкою душею віддав Люта на суд людський? Пам'ять, голубко, це не старий каптан, який можна жбурнути в огонь і з нього лишиться купка попелу. Вчинки братів наших, вітців, дідів і прадідів, як сказав колись книжник Іван Русин, живлять нас або ж гордістю, або палять соромом. Та й ти, Доброніго, донині мучишся мукою, завданою тобі Лютом.
— Він сниться мені ночами,— поскаржилась вона по-жіночому довірливо. — Уже я і свічки ставлю в божниці за упокій його душі. Все 'дно не помагає.
— Коли б свічкою-требою можна було відкупитися від пережитого,— зітхнув Василько.
— А ти... ти як досі жив?
Він чекав цього питання і... не був готовий до нього.
— По-всякому,— відповів спроквола.— При князеві Ярославові сягнув висот. Чула, мабуть: куди ж, будівничий княжий! — посміхнувсь гірко.
— Чого ж кепкуєш з себе? — зауважила Доброніга.— Хіба нечесними стезями прямував до висот?
— Чесними,— відрубав Василько, відчувши нагальну потребу висповідатися,— Князеві города будував, храми; вітцевою сокирою і любов'ю власною до будівничої справи князеві честі доторочував. Отак... А в ту чорну годину, коли розгнуздана юрба палила Настусю, князь пальцем не кивнув, щоб оборонити нашу родину. Я тоді в Перемишлі був... думав: приїду до Галича і першим ділом спитаю Ярослава: "Як то сталося, княже, що віддав єси Чагрову чадь на поток і грабунок?" Потім остиг, зрозумівши, що єсьм сліпцем. Великі світа цього в скрутну годину забувають про малих; їм своя шкура дорога.
— Може, не зміг тоді боронити князь твою родину? Чув же, як воно заварилося.
— Тепер напевно знаю: не міг, Та жаль на князя ношу. Отут! — гупнув кулаком в груди.— Відтоді тримаюсь осторонь князів і бояр. Непевні вони, як болотяні "вікна".
— Князь не шукав тя?
— Мо', й шукав. Та звідки міг знати, що його будівничий сидить на краю світа в хижі над Прутом? Закоротка, либонь, княжа рука.
— Зате боярська досягла.
— Якби не дарував Осьмомисл Косняткові Сіросла-вичу землі над Прутом, то я донині сидів би там у мирі й спокої.
— Нема ніде в світі миру і спокою. Скрізь суєта... тривоги... скрізь бояри — мужі княжі. Але жити якось треба, Васильку.
— Ото ж бо: жити якось треба. Говоримо так, ніби життя — не радість, дарована богом, а його, господній, бич. Кожний, хто допався до влади і увібрався в силу, поляскує над тобою бичем, примовляючи: "Жити хочеш — корися". Так і зі мною... Упав одного дня до моєї хижки над Прутом тіун Шкварко з ватагою... той тіун, який Косняткові городок на пагорбі поблизу Берладни-цького шляху з весни почав класти, і до мене:
"Ти хто єси? Чий?" — І більмаками косить на гладкі стіни моєї хижі, на жону Раду.
"Нічий,— кажу.— Вольний єсьм. Смерд по імені Арсен".
"Далеко відбився від сельбищ людських. Небезпечно тут. Бродники різні, половці наскочать",— закроює Шкварко здалека.
"У тривозі я щоденній — це так. Зате на волі".
"Ну, тепер тривоги твої позаду,— потішає тіун.— Кос-нятин-городок під боком. У разі чого..."
"У разі чого без городка обійдуся",— відповідаю навпростець.
"Зате він без тебе не обійдеться. Людей до сокири бракує, а ти он яку красну хижу поклав. Є, видно, в тебе хист до сокири".
"Є! — вз-яла мене злість.— Та тільки що кому до того?"
"Як то що? — тіун вовком на мене.— На боярській землі, на Коснятковій сидиш. Отже, холоп ти його. Хіба закону не відаєш? Завтра щоб із сокирою був в городку".
"Як рак свисне,— уперся я.— Вольний єсьм".
Шкварко прихилився до одвірка — й досі бачу його добгий, як у коня, твар,— і ніби по-доброму до мене:
"Гай-гай, ніби й немолодий ти, а брикаєшся, мов теля. Як жити будеш з дурною зухвалістю вольного смерда?"
"Як дотепер".
"Говорила-їхала,— реготнув у вічі Шкварко.— Те, що було дотепер, забудь. Чув? Від сеї ж таки хвилини".— І звелів гридням мене зв'язати. Я сокиру з-під лави, жону штовхнув у кут до колиски з сином.
"Ану підходь,— кричу,— кому життя набридло!"
Тіун з порога людей своїх заохочує, мовляв, не посміє смерд. А я, Доброніго, посмів, бо боронив свою волю... і в когось таки втрапив обухом. Та що з того? Воїв набилось повна хижа. Батько Чагр он цілий зворохоблений Галич мав під рукою і то нічого не вдіяв супроти Володимирка. А я один, як перст. Ну, приголомшили мене... В городку відлили водою, дали в руки мою ж таки сокиру: теши. Я тесав, прикований цепом до колоди, і виглядав Раду... виглядав, аж поки дізнався: збезчестили тоді гридні мимоходом мою жону. Я уявляю... вона горда була; з гордощів, болю, ганьби лишилася ума. Нібито сповила дитя і шубовсь з ним у Прут.
Я далі цюкав у городку сокирою. Зуби зціпив... серце обкервавлене. Довго я заробляв у Шкварка довір'я, вдаючи усмиреного, і в першу ж ніч, коли збили з ноги цеп, полив свіжі зруби смолою і підпалив. Ніколи не буде миру між смердом і боярином. Потім на коня — і гайда в степ...
— Чи гаразд учинив, Васильку, сину Чагрів? — спитала Доброніга задумливо. Щось подібне сталося колись з батьком Чагром, тільки Чагр обійшов біду краєм, подавшись із Золотої Бистриці до Галича, а Василько... Недаремно ж говорять: сини ідуть далі.
— А ти... ти гаразд учинила, зворохобившись проти Люта й утікши? Видно, в кожному з нас сидить, сокіл, що прагне лету. Не суди ня суворо.
— А все ж: як тепер житимеш, Васильку? Світ заго-роджений-перегороджений клітями й заборолами. З цим мусимо миритися. На небі — бог, у Галичі — князь, у кожній весі — княжий муж, боярин.
— Не тільки світа, що у вікні. Ось приїде Анна...
— Осінь скоро,— нагадала Доброніга.
— Перебуду тут до весни у братчині дереводілів під чужим іменем, а весною гайну в гірські нетрі, де й нога людська не ступала, і почну життя наново по раз третій. Якщо, звичайно, приїде Анна.
— Коли любить, приїде,— сказала Доброніга. А в душі молилась: "Приїдь... прилинь Повинен же цей гордий і чесний муж та зазнати колись щастя". — Хоч, правду кажучи, не уявляла щастя навіть з коханим ладом серед диких пралісів. "Я не уявляю... але ти, Анно, не зважай, у мені, може, лише дрібка лишилася від того соколиного, про яке говорив Василько. Жити якось треба, Анно".
II
"І зірвав Ярослав, князь мій, яблуко страху..." — викотилося натужно перше речення. Вимучував його Ян-пе-чатник довго, аж піт чоло покраплив. Покручеві що... Покручеві легко радити, мовляв, оббілися перед судом нащадків у писанні своєму на противагу "Хронографу" Русина. А писати — робота важка, як оранка, в ній ти одночасно і віл, і плуг, і орач.