Сивер устиг вхопитися шуйцею за котрийсь із рогів, підтягнув лодію ближче і полоснув перевернутого оленя по горлу. Іншому жах придав неймовірної сили: він таки дістав ногами дна і відштовхнувшись, вискочив над водою щонайменше на півтулуба, дарма, що тягнув за собою не легшого, ніж сам, побратима. Почувся тріск, якийсь ріг відломився, олень скаженів у воді, вискакуючи та падаючи в річку знов, намагаючись уникнути наглої смерті, нарешті-таки дивом якимось йому вдалося вивільнитися і він вискочив на берег та помчав стрімголів, не розбираючи дороги, прямо до Сиверового двору, проскочив мимо нього і зник у лісі.
– Бачив?! – запитав у Величка Сивер, підхопивши у воді зарізану здобич за вцілілого рога. – Оце вой! Отак треба зі Смертю боротися, затямив?
... М'ясо забитого оленя виявилося нікудишнім, довелося пустити його на солонину – сподівалися, що сіль переб'є неприємний смак.
– Це тому, що гони? – шукала причину Вишня, складаючи пересипану сіллю оленину в невеличку діжу.
– Ні. Не скажу чому, та примічено ловцями: коли олень, чи кінь перед смертю довго бігають, виснажуються, то м'ясо їхнє стає недобрим, – Сивер замовк, пригадавши щось своє, давнє і звертаючись уже до Величка, закінчив:
– Ось тому, братаничу, коли підстрелиш звіра – не гони його, нехай він спокійно доходить, зрозумів?
Давно вже поховали господарі снопи з хлібом у стодоли. Вже й у останнього недбая[386] обмолот пройшов. Настав час ряд виконати: хто чужу ниву пахав, сіяв і жав на ній жито, а тепер ось змолотив його на току, той до осіннього віча мусив віддати власнику ниви третину врожаю. У Сивера два рядовичі: Жилята і нещасний Борило. Жилята уклав із Десенею ряд на три сохи ріллі, Борило – на одну ріллі та ще на одну лядини.
Кому-кому, а Жиляті про ряд нагадувати не треба. Першим у Коропі обмолот закінчив і рядовичів своїх, у кого землю брав, покликав: оце ось моє збіжжя з твоєї, Кучмо, ріллі, а це – з твоєї, Величко, ну, а це жито і цей овес, і просо – з твоєї, Сивере. Цілий день, з ранку й до пізнього вечора Сивер з Вишнею возили збіжжя. Величко своїм рядом був заклопотаний – йому те жито кортіло, не забарившись, продати: молодику, безженцю, срібло потрібне, а не зерно. Бігав по купцях, шукав, хто кращу ціну дасть.
Коли вже Вишня на току останнє зерно в суржик[387] змітала, Жилята відкликав Сивера убік. Майже одного зросту з ним, зсутулений, довгорукий, весь якийсь кострубатий, Жилята, опустивши очі, забубонів:
– Борило, рядович твій, – свояк мені. Це я його переманив сюди недавно. Біда у нього – килою мучиться. Та ти ж, думаю, чув. Дозволь мені за нього ряд сплатити: і за ріллю, і за лядину. А ми вже з ним самі розберемося – по-рідному...
Схотілося Сиверові подивитися Жиляті в очі, але не вийшло.
– Помислити треба, – невдоволено проказав Сивер.
Така відповідь немов підхльоснула Жиляту:
– А коли я в тебе візьму по ряду і Борилову ріллю, і лядину, що він занехаяв? Га? Більше, ніж у мене, ти тут ні в кого не отримаєш!
– Не напирай, – порадив Жиляті Сивер. – Сам збираюся по весні за чепіги братися, – а в самого думка в тім'ячко бухнула: "Стій! А воли? А рало, суковатка[388]? Ет!.."
– Лукавить Жилята, замислив щось. А що – не доберу, – вже дорогою поділився з Вишнею Сивер.
Вишня довго й не розмірковувала:
– Поклав око на своячку. Або на дітей.
– Не може бути! – не повірив жоні Сивер: – Вони ж родичі, як-не-як...
Наступного дня подався зранку верхи до Борила. Варто було показатися над тином голові комонного Сивера, як Борило, що сидів, за звичкою, на колоді перед входом в житло, немов поменшав ростом і навіть лицем перемінився. Дивився кудись перед собою, але чи бачив щось? Лише невигойна печаль глибокими зморшками враз лягла на чоло й попід очі нестарого ще Борила.
– Гой єси! – як годиться, привітався Сивер.
– Гой єси і ти, Сивере.., – вклонився, сидячи, Борило і почав, спираючись на костур, повільно підводитись.
В дверях житла показалися жона та син. Борило махнув їм рукою, мовляв, причиніть двері і сидіть там, не заважайте – мужі розмовлятимуть.
– Кажи, – приречено звернувся він до Сивера, коли двері за домочадцями причинилися.
Сивер, хоча й уявляв собі ще звечора цю розмову, але тепер зам'явся. Вранці, молячись за столом, дійшов звично до слів: "... Ет дімітте нобіс дебіта ностра, сікут ет нос дімісімус дебіторібус ностріс[389]..." і його немов оса вжалила – замислився над суттю вимовленого.
"Якожде ми пробачаємо..." Пробачаємо? От ти християнин. Їхав сюди у відчаї та зневірі, боявся навіть, але Єзус укріпив тебе, підтримав, та що підтримав?! Він дав тут тобі усе, вдесятеро навіть більше проти того, що несміло прагнув ти... А що ж ти? Був у зневірі, не раз і не два відступався від Спасителя, вирішив навіть, що Його тут нема! Сором який!! Вірити, коли ти повержений, лежиш ниць і Єзус – остання надія твоя.., чи вірити, коли ти на коні та ні в чому не знаєш нужди: інші винні тобі, а ти вершити маєш чужу долю?!
У тебе зерна чи не втричі більше від потреби, а тобі винні ще. І той, хто винен, не по злому умислу своєму віддати не може – біда сталася. Покон велить: не розплатився по ряду чим домовлялися – розплатися нажитим добром, коли його немає – волею своєю. Воля останнє твоє добро, без неї живот то вже й не живот... А Єзус вчить: коли хтось винен тобі – пробач йому, як Я тобі пробачаю. Трифілій казав: Спаситель – всемилостивий, Він пробачає нам те, що ніхто інший пробачити ніколи не зможе. Нам лише вчитися у Нього треба...
Проживеш ти без того зерна? Авжеж, проживеш. Може, розбагатієш з нього? Ні. Прагнув ти багатства? Та ніколи... Волі прагнув. Ще – до роду повернутися хотів. А повернувшись, і тут волі схотілося. Підсік би Борило лядину, овес чи просо там посіяв – чи звів би ти житло, волю бажану мав би? Ні. По-доброму – дякувати йому мусиш, а не його волю відбирати. Що тут мислити?!
Сивер поїхав до Борила з твердою впевненістю, що борг тому пробачить. Хотілося лише про Жиляту спитати. Та коли тільки поглянув на нещасного Борила, чи не вперше в житті пройняла жалість до чужого йому мерта. Не та жалість, коли розумієш, що по заповіді Христовій жити маєш, а від серця – коли без розуму, без підказки.
Пом'явшись, він таки запитав:
– Казав мені вчора Жилята, що хоче за тебе сплатити мені по ряду: і за ріллю, і за лядину, – і подивився на мерта.
– Павук.., – не одразу, тихо проказав Борило і скрушно хитнув головою.
"Невже Вишня таки права була?"
– Та ви ж родаки.
Борило вологими очима мовчки пильно вдивлявся кудись в далечінь, за Ятрицю: що він там бачив? Дивно, але Сивер почувався ніяково перед цим мертом, що винен був йому мало не вісім гривень. Здавалося йому, що Борило бачить прямо зараз якусь недоступну іншим таїну і це вивищувало його над Сивером.
– Сядемо, – озвався нарешті Борило і кивнув головою на колоду. Обережно, притримуючи себе під грудьми, опустився на неї, почекав, коли рядом сяде Сивер.
– З Ромену ми обоє, сестер держимо. Чотири літа назад один купець роменський був тут, Жиляту впізнав. Приїхав і почав мені свояка вихваляти – як він тут угніздився. А в нас печеніги спокою не дають: на ниву йдеш або їдеш і не знаєш, повернешся, чи з полоном тебе поженуть. Каже купчина: звав і тебе Жилята і так уже ж розхвалював, що і спокійно тут, і хоча й пісок, а жито родить – ого! Журавка моя ухопилася: їдемо та й годі! Отак я на Коропі й опинився...
Сивер слухав, не перебивав. Видно було, що хочеться чоловікові виговоритися, можливо, уперше в житті.
– Поміг мені Жилята, – вів далі Борило, – і ниву знайшов, і зерна на посів дав, і поміч, коли що треба... Тільки так якось виходить у нього, що стеле м'яко, а спати – кістки болять. На Ромені я не гіршим від інших був, а тут... Усе сподівався: ось-ось жар-птицю за хвіст ухоплю – свояк же помагає. Куди там... Зав'яз я в Жилятиній помочі. По вуха. А тут ще й кила...
Сікли ми з отроком моїм, Земледухом, Десенину лядину. Узяв її в Десені, аби з Жилятою за купу його розплатитися, гадав, що дві сохи потягну якось сам. Не знаю, як воно так вийшло, тільки впала сосна прямо на Земледуха. Добре, що сніг був глибокий і улоговинка – дерево сина не вбило, а тільки придавило. Він лежить під стовбуром і кричить; я злякався – думав, що покалічило отрока, ухопився за стовбур і підняв: донині не доберу, де в мене стільки сили взялося... Земледух вибрався, ну, а в мене, бачиш, пуп і розв'язався. Тепер і цеберко не піднесу. Часом під грудьми тельбухи як вилізуть – немов макітра надметься... Стара Некраса прийде, вправить, а то хоч помирай.
– Ти, Бориле, за ряд наш не думай, забудь. Сплатив ти мені по ряду – усе до різаної. Так усім і скажемо.
– Я... вже... – махнув знічев'я. – Все одно, у свояка павутина міцна, не виплутаєшся...
Він говорив із зупинками, кожне слово його падало на Сивера мов камінь, вагу мало таку, що до землі тиснуло:
– Сам ні на що не годен – хіба свиням на корм... Жона поплаче, звісно, та Жилята скоро втішить... Діточок мені жалко... Хоча б на два-три літа пізніше... Та що вдієш: така вже Судениця[390] заявилася колись до моєї колиски...
Борило замовк; печаль, здавалося, затопила собою увесь двір забутого Долею...
Сивер, помітивши, що рядович думками десь далеко, підвівся, мовчки вийшов за ворота, скочив на Птаха і подався геть.
Тієї ж ночі Борило повісився. Дерево, на котрому висів самогубця, зрубали упень і сліду не лишилося, Борилові вбили в груди кілка з осики, щоб не міг повернутися з Нави та мучити людей, а тіло закопали на перехресті двох гостинців. Домочадці його пішли до Жиляти обельними холопами та й дворище також дісталося йому – за невіддану небіжчиком купу.
Проїхала сіверськими землями добра, милостива і щедра Цеця. Їй на зміну прийшов Овсень, а з ним узявся ходити людськими нивами хазяйновитий суворий Житень: низенький, з густим нечесаним волоссям, немолодий уже Бог урожаю, жита. У три своїх ока дивиться він за тим, чи скрізь дали люди лад своїм нивам, чи не залишилися десь покинутими колоски жита або вівса.