Та й статури кінь був міцної, якраз для нового господаря-богатиря.
Гнав свого каурого[451] чвалом. Луг лежав у росі, похилені під її вагою трави в низьких ще Ярилових променях сріблилися й переливалися самоцвітами, птаство виспівувало на всі лади, пахло ранковою луговою свіжістю, сирістю води, але Тур не помічав того всього. Вони здружилися з Паском іще змалечку, бо жили поряд. І дарма, що Тур ріс ушир і вгору, а друг його лишався малим, удвох їх бачили куди частіше, ніж поодинці. Паско завжди був речистим і насмішкуватим, любив пожартувати, й над своїм другом також; Тур навпаки, зростав мовчазним, замкненим у собі та на жарти друга ніколи не ображався. Що їх єднало? Вони й самі не знали, але й жон завівши в злюбі, дружби не полишили. Не міг собі Тур уявити, що отак настане день, а друга свого ліпшого більше не побачить. Тож і гнав забрьоханого в росі коня до Любимової тоні, не помічаючи, що й сам замочився вже вище колін.
Паскові супряги[452], ремигаючи, лежали неподалік воза, вранішнього росяного сліду ніде не було видно і Тур обмер від лихого передчуття. Спинивши коня перед самою кручею, зиркнув на Десну – пусто... Поглянув уважніше: ондечки стримить біля води похилена косо березова уда – вочевидь друг ще ввечері ставив. Та де ж він сам?! Поглянув одесну – вище по течії нема нікого, лише риба скидається на середині. Скочив з коня, майже побіг до ями, берег котрої був густо зарослий вербами і за шпилем побачив ще одну уду. Де ж Паско? Тур знав, що малий тримав тут однодеревку і перш за все шукав поглядом її, та все марно...
Що ж могло з другом трапитись? Пішов униз по течії, знайшовши прогалину, пробрався до самої кручі, знову кинув оком на русло і лише тепер помітив нижче по течії, сажнів за двісті чи й більше, однодеревку на середині ріки і скоцюблену постать людську в ній.
– Паско-о-о!! Паско!!
Не відгукнувся ніхто. Тоді Тур побіг до коня, скочив на нього й помчав, огинаючи вербняк, до того ловця у довбанці. На ходу не міг розгледіти, а коли домчав, видихнув з полегшенням:"Живий, недомірок! Випорю: зніму ногавиці й лозиною, лозиною!" Спішившись над кручею, побачив лише тепер, що другові не до нього: завирувала коло човна вода, хитнулася небезпечно довбанка і Тур зрозумів – не брехали люде про сома-велетня... Забувши вже про все на світі, він стрімголов кинувся урвистою кручею до води, безтямно гукаючи до Паска:
– Пуд-тя-гуй! Пудтягу-уй!
Дарма, що Паско був малим на зріст – зате жилавим, таким же, як і всі його родовичі: важке життя поблажки нікому не дає, коли вже ти здолав три десятки літ, то був, виходить, не найгіршим і не найслабшим у роду. Та все ж ще жодного разу в його житті Паскові не було так важко, як тепер. Він проборовся з сомом усю ніч, марно намагаючись взяти над ним гору. Надто малою та легкою виявилася супроти сома його довбанка: було в ньому пудів п'ятнадцять, коли не більше – та велетень і не помістився б у лодійці! Сом заморився, він давно вже не тягнув довбанку проти течії, сили його вистачало тільки опиратися рибалці, коли той піднімав суперника до поверхні, через що їх повільно зносило течією вниз, та все одно і Паскові теж не вистачало зовсім трохи, як йому здавалося, сил, аби підтягнути і втримати здобич біля довбанки, щоб завдати удару сокирою. Руки рибалки, пальці й долоні від постійних ривків сома на глибину геть усі були безжально порізані просмоленою шворкою й кровоточили, й боліли немилосердно, від надмірних зусиль він уже нічого не чув і не бачив навкруги, світ увесь звузився до тієї плями на воді, де час від часу проявлялася велетенська вусата голова, така велика, що й сам Паско вліз би до неї. Майже всю ніч він прагнув дістатися плесу на протилежному березі – тоді у рибалки була б значна перевага над здобиччю: пісок плесу під ногами куди надійніша опора, аніж дно хиткої довбанки. Та сом відчайдушно опирався тим Пасковим намаганням і кожного разу, щойно рибалка примудрявся якось підгребти ближче до правого берега, тягнув однодеревку назад, до глибини, на середину.
Почувши від рідного берега чийсь крик, Паско подумав, що то йому вже мариться, та коли зиркнув туди й побачив за якихось двадесять сажнів від себе Тура, що метався понад водою, враз ожив і відчув, як навіть сили йому додалося.
– Пуд-тя-гуй! – хвилювався Тур.
– Н-не можу... – цідив крізь зуби Паско.
Та все ж прийшло йому в голову, набравшись терпіння, підтягувати сома потихеньку, помаленьку, аби не лякати. Допомогло. Повільно, майже по вершку вибираючи шворку, Паско таки піднімав велетня до поверхні. Певно, сом теж був настільки стомленим, що й не помічав того. Спочатку не хотів, а тоді пішов майже не опираючись, тільки виснув усією своєю вагою. Течією їх знесло ще на кількадесят сажнів: на лівому березі круча почала переходити в плес. Тур, побачивши попереду в воді велетенську вербу, що принесена звідкілясь прибутною, застрягла на мілині, гукнув другові:
– Дивись, сажнів за сорок униз верба лежить...
Паско лише мугикнув, поволі підтягуючи велетня. Ось уже й грузило опинилося в його руках і широчезна, мало не в півтора аршини голова вийшла на поверхню з одесного боку довбанки: з двома довжелезними вусами над верхньою губою та чотирма меншими під нижньою, з жовтими, мов у кота, маленькими очицями, розчепіреними округлими грудними плавцями – кожен, як великий лопух... Паско перебрав шворку до шуйці й обережно потягнувся десницею до сокири, що лежала під ногами, аж раптом сом ліниво перевернувся набік, показавши жовтувато-біле поцятковане пузо – бити сокирою не було ніякого смислу. Паско, пам'ятаючи про вербу, що була вже десь недалеко, забувши про обережність, не маючи сили потягнути як слід зраненою шуйцею, мотнув двічі шворкою навколо пальців і спробував обережно перевернути сома. Той надумав знову пірнути, та певно, ковтнувши повітря, заслаб, бо стомлено ворухнувши плесом, таки піддався Пасковій потяжці й підставив голову під удар.
Якби сом був меншим, коли б нижче по течії не було клятої верби, Паско бив би його по носові обухом. Та розуміючи, що другого удару завдати він уже не встигне, звів сокиру на всю довжину руки й с останніх сил лупонув по пласкому сомовому черепу. Наступної миті перед Пасковими очима світ перевернувся догори дриґом, страшенна сила, опиратися котрій годі було й думати, смиконула його за шуйцю і тут же над головою зійшлася вода. Певно, якби він сам себе не залигнув клятою шворкою за пальці, то, випустивши її під водою, випірнув би та й по всьому. А так, захльоснутий за шуйцю міцною, просмоленою шворкою, він, очманілий від страху, безпорадно тягнувся, не в силах опиратися, за своїм суперником в деснянську глибину, доки в легенях ще було якесь повітря, а потім судомно вдихнув і провалився у морок.
Тур бачив, як підтягував сома Паско, як замахувався сокирою і бив велетня по голові, як тої ж миті з води піднялося здоровенне плесо, вигнулося над водою велетенським колесом і так хряснуло по довбанці, що Паско тут же зник під водою, а човника перевернуло й відкинуло вбік. Цілий стовп води здійнявся від могутнього удару, колами побігла хвиля і все стихло... Тур розгублено дивився на воду, чекаючи, коли ж випірне Пасько, але окрім перевернутої догори дном довбанки та ще здійнятої ударом хвоста піни на поверхні нікого не було.
– Паско-о! – заволав Тур, немов друг міг почути його під водою, а потім, опам'ятавшись, зрозумівши, яке лихо скоїлося з Паском, вихопив з ножниці ножа і як був у одязі та постолах, так і кинувся стрімголов у Десну.
... Морокові, здавалося, не буде ні кінця, ні краю. Паска в ньому тягало, крутило, било й терзало, трусило й вивертало навиворіт, а потім темрява все ж почала відступати, в очах трохи розвиднілося і він побачив над собою синю Сваргу, а слух уловив пташиний багатоголосий спів.
"У Вирії вже... Бач, як виспівують... А пращури ж де?.."
Схилився хтось – не розібрати...
– Ді-ду... – прошепотів.
– Очухався, – пробасував знайомий голос.
"Ти ба, Тур..."
– А ти сюди як втрапив? – голос потопельника був ще кволим.
– Куди це – "сюди"?? – здивувався Тур.
– У Вирій...
Тур зареготав. Він мало по землі не качався зо сміху. Припинить, на лежачого Паска погляне й знову регоче. Той, вже трохи оговтавшись, підвівся на лікті, озирнувся...
– Десна?.. – закашлявся й довго відхаркував з легенів рештки води. – А сом? Сом де?! – остаточно прийшовши до тями, згадав усе, що сталося.
– Біс його знає, де той сом. Добре, хоч тебе витягнув. Думав, що ти вже мрець. Насилу відходив: і вниз головою тряс, і через коліно воду з тебе вичавлював. У Вирій захотів! – згадав Тур і знову зайшовся сміхом. – Косовиця позавтрому!
Та Паскові байдуже було до косовиці. Сом! Такий сом! А довбанка?! Він збирався вже хоч рачки лізти до води шукати здобич, але Тур зжалився над другом.
– Відлежуйся. Піду подивлюся.
Коли він кинувся в Десну рятувати Паска, до верби було сажнів хіба що десять. Тур пірнав не один раз, перш, ніж угледів на поверхні сомове плесо – пірнув під нього й побачив на дні тіло друга, а над ним – велетенську вусату голову з застряглою в ній сокирою: Паско зі шворкою на шуйці утримував собою мертвого сома, немов кітвою. Турові довелося постаратися, аби під водою перерізати ножем просмолену шворку, а потім ще й підняти з дна тіло Паска. Що станеться зі здобиччю – те Турові тоді було байдуже.
Роззирнувшись тепер на березі, він посміхнувся в бороду, бо помітив перевернуту догори черевом, розпластану на поверхні велетенську рибину, що заплуталася серед гілля напівзатонулої верби: "Везе ж недомірку. Піду порадую. Це вже Паскові похваляння вся верв ціле літо слухатиме! "
... Шоста сотня, скінчивши покос, лежала, відпочиваючи, неподалік покинутого Кологастового городища і вдруге вже слухала Паскову оповідь про сома.
– А русалок там, на дні, не бачив? – ховаючи посмішку, запитував Новак.
– Бачив. – Паско і оком не моргнув. – Дивлюся, сидять рядочком під корчем. А тоді давай мене ублажати... – він замовк, роблячи вигляд, ніби згадує приємне, головою навіть похитав: – Тобі такого й не снилося з твоєю Ліпою!
Косарі зареготали.
– От бреше! От бреше! – дід Бурляй був у захваті від Паскової оповіді: – І оком не змигне, трясця його бери!
– Ти ліпше розкажи, як у Вирій потрапив, – сміявся лимар[453] Гладко.
– І там був! – зовсім уже розходився Паско.