В першу чергу... нема земель багатих і бідних на таланти. Вони є скрізь. Галич — не пуп землі, не райська долина серед піщаної пустелі. Галич — ізмарагд у короні, що зветься Руссю, це правда, однак у короні ізмарагдів багато. Так я мислю, і цим,гадаю, не огнівив тебе, — додав Іван, помітивши, що князь закусив губу.— Руське море його омиває, Руссю він живе і дихає. Добро він переймає від інших земель наших: із Новгорода взяв за взірець для себе братчини рукомесних людей, із Києва — книгу, ремесло харалужне — з Волині... В свою чергу, Галич посилає Суздалю, наприклад, майстрів-камнерізів...
— А сіль! — вставив Ян своє слово.— Нашою сіллю пів-Русі страви приправляє.
— Не об цій солі річ, боярине,— зауважив Русин.— Говоримо ж про сіль духовну... говоримо, шо божниця твого брата Василька доточує слави всьому руському зодчеству. Так і запишу я, княже, у "Хронограф", якщо зволиш.
— Пиши,— дозволив Ярослав. Йому стачило розсудливості, щоб не. образитись відкрито на Йвана... хоч надто зухвало судить книжник про Галич.— Пиши про талант Васильків... а про Галич... не псуй пусто пергамен, дорогий вельми. Моя думка про нашу землю відмінна від твоєї: ми окромішні від інших країв.
— Окромішні від інших руських князів, це правда. А від країв руських... Від руських країв Галич окремий настільки, як окремо живе корінь, котрий не є один-єдиний у корневищі дуба-велета.
— Язикатий у тебе однак хронограф, княже, — пустив кольку печатник.
— Хтось та мусить перечити князеві,— посміхнувся Ярослав.— У тестя мого Долгорукого, чув я, вистрибував при дворі карлик — горбатий веселун, йому одному дозволено говорити правду в очі навіть Долгорукому. Я ж бо веселих горбунів не люблю...
Була це витончена мста, котра стрілила мовби й ненароком під Русинове ребро... стрілила за сьогоднішню бесіду й за давню, що відбулася в Теребовлі. Князь запам'ятав її, вона переплелася з видінням сотень відрубаних голів. Дійшло до Івана: князь вказує йому місце. "Що ж, мушу проковтнути образу. Це наука: знайся кінь з конем, а віл з волом. Приятелювання з князем небезпечне".
"Князь надто близько приблизив до себе книжника-приблуду,— Ян по-своєму висотував користь з розмови.— Дозволяє йому забагато. Означає це: остерігайся Івана, запобігай ласки... і тихцем копай під ним яму. Я тобі, Русине, не прощу натяку про куцість моїх пісень — хто як може, так і співає. Василькова пісня сьогодні справді сягнула піднебесся... я про це не думав, коли підмовляв його будувати церковцю. Я думав про свою славу... а його слава зверху. Ось як воно буває на світі. Але хіба не в моїй волі підстрелити Василькову пісню, присипати її попелом... ще цієї ночі присипати; і завтра-післязавтра про неї забудуть, як про торішній сніг. Бач, Русин каже: доточить Василькова церковця слави руському зодчеству. Доточить, аякже... Князь теж добрий, Василькове ім'я звелів записати до "Хронографа", а моє...ніби я не митець... хіба не хвалив мої пісгіі князь Володимирко?"
Василько в розмову не встрявав. Йому, по правді кажучи, було байдуже, запише Іван Русин у "Хроно--граф" про його церковцю чи ні, це не головне. Важливо, що спробував він свою силу... важливо, що стоїть на горбі його витвір і радує людські очі!
Горб тим часом спорожнів. Янів туін Поболь повів бояр і духовенство в господу на пир; навіть для смердів викотили до воріт бочки з пивом: пийте і хваліть щедрість боярську. Біля церковці залишились сельби-щанські отроки й дівки: брали її в полон хороводний. Поміж ними снували, як ткацькі човники, дітлахи. Василько з дорогою 6 душею проміняв би пир у брата на гру хороводну, але князь звелів:
— Ходімо, майстро. Твоє свято ще не скінчилося.
— Свято в митця не кінчається ні сьогодні, ні завтра, воно доти, поки він горить,— сказав Іван Русин.
— То ви щасливі,— князь по-панібратськи поклав руку на Василькове й Русинове плече.
— Ой леле,— засумнівався Василько, спромігшись нарешті на слово. Він потрохи звикав до товариства князя. — Майстро щасливий не святом, осподине, а роботою.
Дідові вподобалася Василькова відповідь. А може, Василько повторив сказане колись камнерізом?
До глухої ночі прислухався Дідо до співів та вивівку-вань, що кружляли, як вороння, над печатниковим дворищем, а коли там запала тиша й Дідо почав було дрімати, поруч на стежці обізвалися чиїсь кроки: шкряб... шкряб. Дідо прогнав з очей дрімоту і впізнав боярина Яна, що крався на горб до церковці. Дідо пройнявся тривогою, бо зараз боярин під покровом нОчі продовжить суперечку про куцу й крилату пісню, і, певно, вийде він переможцем... несе ж бо Ян під корзном гладущик із жаром.
Ніс печатник у гладущику і жар, і заздрість свою.
Дідо кам'янів на своєму леговищі.
Дідо проклинав себе, що лежить у бур'яні колодою, що не дав йому майстро крику-голосу. Він зараз розбудив би ревом цілий світ.
Зволожувалися Дідові очі сльозою. А може, падали роси? Роси не могли погасити язичок полум'я, що вискочило з гладущика й поповзло по стінах церковці.
Коли ж церква горіла, як свіча, до неї бігли люди. Попереду — Ян. Він потрясав ключкою, волав порятунку й грозився знайти палія під землею. Розпука його була такою щирою, що людям краялися серця. Він кидався на вогонь, як барс на оленя, метушився, розмазував по лиці брудні сльози. Ніхто, окрім мовчазного Діда та Дуліба Покруча, який у цю ніч вартував ворота, не здогадувались, що Ян плакав олжою.
А внизу біля Діда плакав, беззвучно бився в Русинових обіймах, Василько, син Нагрів. Іван тамував його сльози:
— Мужайся, Васильку. Не згорів-бо в полум'ї твій талант. І навіть твоя церковця не щезла безслідно. Якщо витвір мистецький викресав бодай одну сльозу, чи усміх, або сколихнув силу, або додав комусь гордості — то він уже не пропаде в пам'яті. Твоя ж робота сколихнула людські серця, вона житиме, дарма що завтра вітер розвіє з неї попіл. Ось так...
— Храм божий горить... а господь не порятує,— ламала руки Настуся.
— Ні, Настусе,— сказав Іван Русин,— не божий це храм. Васильків він...
III
Слова з "Хронографа":
"Великий князь Юрій Долгорукий купно з Галичем, синами своїми та берендеями ходив походом на Волинь. Обступили город Володимир, пробували коп'єм його взяти, однак Мстислав Ізяславович, запершись відбивався сміливо. Однієї ночі волиняни напали на галицький стан, і коли б не поміч Юрієва, то бути би їм потятими".
Падали роси...
Крізь отвір у наметі було видно: на сході сіріє. Степ поки що німував: ніде ні вогника, ні звуку. Якоїсь миті воєводі Сірославичу навіть здалося, що його намет — загублений, покинутий усіма ковчег серед безмежного чорного простору. Боярин вичовгав надвір, нахилився, торкнувся долонею по волоттю невидимих у темряві трав, протер лице і стомлені від безсоння очі; роса остудила й прогнала хвилинну мару. Довкола намету походжав вартовий гридень, поруч у степу причаїлися тисячі воїв. їх уже розбуджено, вже осідлані коні й припнуті до чересів мечі. Тиша свідчила, що галицькі полки готуються до брані, як ним було звелено опівночі, без зайвої метушні: це повинно приспати ворога, що стояв навпроти на відстані двох поприщ між двома озерцямц.
Ворога? Князь Ярослав, виряджаючи воєводу Костянтина Сірославича на Дунай, надокучливо нагадував:
— Не в чужу землю йдеш за здобиччю, боярине. Ліво-біч Дунаю-ріки справіку сидять люди руського слова — тиверці та уличі. Отже, браття вони наші. Будь обачним у поході й мудрим: ідеш не завойовувати, а приєднувати їх до Галича. Приєднання — благо для тамтешніх людей, так і скажи їм. Старайся, щоб було якнайменше крові та вогню. Нам спустошеної, порожньої волості не треба. В бран бери або ж упень винищуй лише купи бродни-ків. Це таті і головники, що збіглися на Дунай з усієї Русі, покинувши своїх бояр і князів. Небезпечний це народ. Тому й не панькайся з ними. Дунай-ріку хочу бачити чистою для плавби кубарів купецьких. Зрозумів? Пам'ятайте це й ви,— повернувся князь до зібраних у гридниці тисяцьких-воєвод, на яких чекали на Золотому Току осідлані коні.— Не для себе одного посилаю вас нову волость здобувати. Станемо на Дунаї — велика користь для держави нашої буде, а для вас — нові вотчини. Купці галицькі давно це збагнули й грошей на полки не пошкодували. Тепер слово за вами.
Владика Козьма осінив воєвод хрестом.
— З богом!
Похід почався удачно. Стояла середина літа — степи, луги, переліски зеленіли тучними травами, відпадала, отже, турбота про корм для коней. Та й вої лягали просто неба, не потребуючи розбивати намети. Мечі добували з ножен рідко: тиверські сельбища здавалися без бою. Правда, мужів у них майже не бачили. Одні лише жони з чадами, старці й каліки.
Питав їх воєвода Коснятко;
— Де ж вітці ваші й браття? Куди поділися мечі з кілків на покутях?
— Та де ж,— не таїлися нові піддані галицького князя, — як не в полку старійшини Прова. Заледве степ загув шд копитами ваших коней, як.покликав їх Пров до себе. Казали гінці Провові: "Неволю у своїх туліях несуть нам галичани. Хочете жити привільно — хапайте мечі. Пров кличе".
Презирлива посмішка торкалася звислих вусів воєводи. Хе, життя привільне. Що з того привілля, коли одежина на людях убога, коли хижі — гірше куч для свиней у галицького смерда. Нема в степах порядку, осподаря-князя нема. Хто оборонить люд перед постійною небезпекою — ордами половців та купами бродників? Єдина у нього оборона, як у зайців, утеча. Тому й селяться поблизу пущ, ярів та озер. Ледь що — шасть у густі чагарники. І це в них називається волею? Почекай-те-но, ось загосподарює ваш край Ярослав-князь: понабудовує твердинь, церков, монастирів. Землю розділить поміж боярами... земля тут масна, жито он яке вигуділо.
Воєвода розтирав на долоні грудку землі, нюхав її: земля пахла хлібом, а мо', грецьким золотом? Очі його мрійливо мружилися. В уяві краяв ралом для себе обшир-ну вотчину. Ну, та це станеться у майбутньому, після того, коли він приведе полк до Дунаю. А перед цим ще має бути зустріч із старійшиною Провом та його воями.
Поки що Пров зуби не показує. Зрідка тільки галицькі стежі бачили на видноколі вершників. Вони появлялися із степової імли і в імлі зникали. Як тіні.
Аж учора пополудні передня сторожа донесла:
— Пров недалеко табором стоїть.
— Нарешті! — зрадів Костянтин Сірославич, бо надокучила йому гонитва за тінями.