А далі сотник вдарився головою об цю ось брилу...
Холодна вода зі струмка привела ловця до тями. Він здивувався, побачивши над собою Сивера, схотів підвестися, але застогнав, зціпивши від болю зуби. Коли ж поглянув на свою ногу, мало не впав у відчай і почав насторожено дивитися на Сивера.
– Я не завдам тобі лиха, – заспокоїв сотника Сивер. – Ми з побратимом відвеземо тебе додому, та перш за все треба зупинити кров.
Тятивою з перського лука він перетягнув сотникову ногу, покликав Фрейвара і спливло ще чимало часу, доки знайшли сотникового коня, зробили ноші для пораненого і приторочили оленицю.
... В Дарбанд ловці повернулися, коли вже смеркалося. Арслан, так звали сотника, після того, як лічець еміра Ахмада зробив усе, що міг для порятунку зламаної ноги, незважаючи на пізній час (було вже за північ), звелів розшукати і покликати своїх рятівників.
– Ти врятував мені життя.., – звернувся він до Сивера.
– Ми, – перебив той.
Арслан не образився, хоча раніше...
– Проси, що хочеш.
Сиверові ніколи навіть у голову не приходило, що за порятунок чоловіка в біді має бути якась винагорода. Він дивився на сотника нерозуміючим поглядом.
– Кажи, що ти хочеш?! – на цей раз з притиском повторив Арслан.
Ситвер знітився, а тоді, ніяковіючи, спитав:
– Чому перський лук такий пружний і стріла з нього летить швидше?
Арслан не зрозумів:
– Це і є твоє прохання?
– Ну... так, – Сивер скис, вирішивши вже, що ніколи не взнає цю таємницю.
Сотник, дарма, що нога боліла і в голові макітрилося, зареготав, а відсміявшись, мовив:
– Різних чоловіків бачив я на своєму віку, а такого, як ти – уперше! Добре, слухай. Лука того перси роблять із турових рогів: бачив, які в гірських турів круті роги? Вони ті роги якось розм'якшують, витісують з них смуги і з'єднують їх між собою дерев'яним руків'ям. Потім на ці рогові смуги накладають сухожилля, а потім ще дерево і все це скріплюють між собою риб'ячим клеєм. А тоді одразу ж стягують ці роги між собою ременями в кільце, аби вони пролежали так не менше одного літа. Вся сила перського лука в його рогах: вони, як ти бачив, досить довгі і жорсткі. Через те, що роги від кибиті відходять під кутом, немов зламані, і не розгинаються, коли натягуєш лука, вони самі допомагають стрільцеві згинати кибить. А ще коли ти те кільце розігнеш в іншу сторону, зав'язавши тятиву, то напруга в ній буде майже такою, як коли ти його повністю натягнеш перед пострілом.
Коли лук простий, із дерева, то чим далі його натягуєш, тим важче це робити. А в перському лукові стрілець тратить однаково сили, що на початку, що в кінці. Тятива простого лука штовхає стрілу тільки тоді, як її спустиш, бо далі вже просто не встигає за нею, а тятива перського, через те, що сила натягнення однакова, жене стрілу від початку й до кінця і тому та стріла летить швидше й далі. Зрозумів?
– Зрозумів, – Сивер виглядав зосередженим, бо, якщо чесно, не все й зрозумів та він хотів утримати в пам'яті розповідь Арслана, аби потім домислити почуте.
Без винагороди їх все ж таки не відпустили і Сивер, хоч і відмовився для порядку, але отримав жеребця із сотникового табуна. Фрейварові вручили кинджал зі срібним руків'ям. Правда, жеребець виявився злим та норовистим і Сиверові довелося його збути ще по дорозі до Константинополя – в дорозі ради такому коневі не даси. Та він і не жалкував. Усе думав про той злощасний лук, котрий звів з білого світу його отця і занапастив сестер, адже саме через несамовите прагнення Жадана розгадати ту таємницю і сталася біда. Було б за що. Було б за що...
Під вечір Сивер таки не витримав, повернувся в город, забрав рештки лука і витративши аж три великих оберемки хмизу, бо ріг погано піддавався вогню, спалив той осередок зла на перехресті двох польових доріг. Коли вогонь догорів, було вже темно. Щойно він рушив з поля, як десь високо вгорі, в темному нічному небі з того боку, де на видноколі ще ледь-ледь жевріла зоря, почувся далекий гусячий перегук. Ключ тримав напрямок майже на полудень, забираючи ближче до сходу і Сивер, зупинившись, довго ще дослухався до того перегуку, аж доки вухо перестало його вловлювати. "Скоро вже й перевесища ставити..." – подумалось йому.
Гуси, перелітаючи у вирій, мають десь харчуватися. Аби поживитися, вони не оминають людські ниви: харч є і там, де озимина сходить, і там, де жито жали – завжди у стерні можна знайти згублений людьми колосок. Сіверяни давно пристосувалися восени, на перельотах, ловити безліч птиці, найбільше ж – гусей.
Вважай, по всьому коропському полю, майже від соснового бору і ген за Стару Могилу, то тут, то там на межах стояли окремі дерева, або заздалегідь вкопані в землю стовпи для тенет – сіток-перевесищ. Вісім коропських сотників заздалегідь тягли у вічниці жереб: яка сотня якої ночі буде ставити перевесища на коропських нивах. А вже всередині сотні жереб тягли десятники – де якому десяткові ставити його сіть.
Сиверів десяток ставив перевесище за Старою Могилою, вглиб поля. Сіть завдожки добрих тридцять сажнів і заввишки чотири розклали між двома стовпами ще завидна, товсті, міцні ужища перекинули через розсохи вгорі стовпів. Обіч тих стовпів викопані були довгі глибокі ями, вкриті зверху гілками з листям – в кожній з них ховалося по четверо мужів. В потрібну мить вони мали, швидко потягнувши за мотузки, підняти перевесище вгору та так його й тримати. Восьмеро з десятка сховалися в ямах перед заходом сонця. Двоє – тих, що мали, коли прийде час, підняти пташиний табун у повітря, засіли в підліску діброви.
... Сивер сидів разом з трьома посадськими в ямі і чекав, коли від діброви подадуть знак. Табун гусей прилетів уже глибокої ночі. З гелготанням зробив над озиминою два чи три кола і сів. У світлі місяця, що зійшов, прилетів ще один. Озимина після недавніх дощів піднялася на вершок і стояла густою зеленою щіткою. Господар ниви, Жилята, мав по ряду одержати півсотні голів. Він же й зібрався наганяти птицю – такою була його умова. Авжеж, чужому що – пасіться, гуси вволю, не моє жито. Бо чим довше птах пасеться, тим важчим становиться, довше розгін набирає, довше злітає і такому в перевесище потрапити куди легше. Жиляті ж хочеться, щоб якимось чином і вівці були цілі, і вовки ситі, бо добре, коли понищена гусьми озимина відросте під осінніми дощами, а коли ні, коли не пошле Перун своїх корів на Жилятину ниву?! Хоча, з іншого боку, не дасть тобі рід тинятися ночами по своїх нивах, птицю ганяти – коропцям м'ясо потрібне, тому, пришлецю, вибирай – чи отримаєш півсотні гусей за потолочену ниву, чи залишишся взагалі ні з чим – хто просив колись рід прихистити?
Важко чекати втемну, не знаючи, що робиться навкруги. Сиверові в ямі добре було чути гусине гелготання, деякі з них ходили в кількох сажнях від людської хованки і лише плетений тин, що зумисно був поставлений між нивою та ямою, а ще терпкий полин, густо насипаний на гілля, що ним була вкрита яма, не давав змоги обережній птиці виявити ловців.
Ніч тягнулася, немов тиждень. Сиверові було досадно сидіти отак нерухомо, з затерплими ногами заради якогось десятка гусей: він би і вдень настріляв їх на протоці. Та супроти покону не підеш і коли велить він усі важливі справи з родом своїм вершити – так і має бути... Сиди й терпи.
Замолоду ще Сивер навчився добре відчувати час і щойно він подумав про те, що от-от мають заспівати другі півні, як від діброви тричі каркнув ворон: "Готуйтеся!". В ямі перезирнулися, кожен підібрався, очікуючи наступного знаку, аж раптом гортанний гусиний оклик пролунав над нивою, одразу ж за ним здійнявся велій шум від великих, сильних крил, що розтинали повітря і в тому шумі майже потонув голос крука, але він був уже і непотрібен, бо ловці з обох боків перевесища одразу ж почали, швидко перебираючи руками, натягувати мотуз. Тенета піднімалися догори, а коли верх сіті дістався вже розсохи, останній з четвірки притьмом обкрутив кінець мотузки за вбитий саме для цього кілок. Передні птахи з табуна, що по тривозі вартового піднявся в повітря, встигли пролетіти тенета, але більша частина таки влетіла в пастку. Мало не дві сотні важких птахів вдарилися в перевесище так, що стовпи, на яких воно трималося, аж похитнулися і нахилилися під їх вагою. Оглушливий лемент переляканої птиці, ляскання крил сполошили і інші табуни, що скрізь по полю теж здійнялися в повітря і теж потрапляли в сіті. Сторожа на стінах і та, певно, була оглушена гелготанням птиці, що неслося з поля.
Сиверів десяток вже трудився, не покладаючи рук. Кінці мотузок відв'язали і перевесище з десятками гусей повалилося на землю. А далі рікою полилася гусяча кров. Лупили киями по голові, перерізали пташині горлянки, в повітрі літало сіре пір'я, билися в передсмертних судомах гуси... Лови!
Овсень прийшов. Табунами послав у Вирій лугове птаство: гайстрів, чапель, лебедів, гусей, качок. З ними разом здійнялися в повітря зграї дрібноти: ластівок, стрижів, мухоловок, вівсянок, горихвісток та шпаків. По протоці немов мітлою хтось пройшовся. Зате ліс ожив: з першими нічними заморозками у лосів, оленів, кіз, турів гони почалися. Не лише на посаді, а й з городських стін добре було чути рикання биків. Що вже там казати про Сиверів двір, коли від нього до узлісся списом докинути можна?
– Ох! Ох! – коротко, хто тонше, а хто густіше, зовучи на прю суперника, зі стогоном виголошували сохаті споконвічний поклик крові.
– А-о-о! М-о-у-о-о! – протяжніше і голосніше від лосиних неслися лісом надсадні голоси оленів.
– Бм-у-у! У-у-гу!! – опустивши до землі широчезну, з коротким світлим чубом і дебелими рогами голову, басовито ревіли за Десною темнобурі тури і рили ратицею землю.
Забулася звірові природна обережність, налиті кров'ю очі шукали гідного постати супротив на битву, а доки такий не знаходився, діставалося кущам і деревам.
Для людей відійшли в минуле літні клопоти – косовиця, жнива; уже й обмолот скінчився: ніщо тепер не в'язало ловцям руки. Хто був удатним до ловів, хто стрільцем вважався неабияким – усі подалися в пущу.