Он господар запітнілу "Хортицю" вже – буль-буль-буль – розливає по чарочках.
І хазяєчка прискочила з кухні:
– Ну, за ваш приїзд дорогі гості!
Пішла-а холодненька! Х-х-у-у!
А тепер виделкою грибочка – тиць! І він, ніжний, гладенький, зі своїм незрівнянним смаком пестить, полірує та загладжує слід, пропечений "Хортицею" у вашій гортані і вже готує гарну стежинку для наступної веселенької. А ви зверху на грибочок тепер ще домашньої ковбаски з її густим м'ясним духом, з ароматом часничку та перчику...
О-о-о!
А кров'яночки? Спеціально розігрітої, запашної, зі світлими шматочками сала: "Боже ж мій, що це за смак!"
Чарки знову повні і господар кличе:
– Вип'ємо за нашу зустріч! Ну, і до холодцю пора!
Нарешті!
– Х-ху-у! – видихнули з притиском повітря і навздогін: – А-а-х-х!
Тепер ближче до себе велику тарілку з холодцем, під ліву руку – меншу тарілку з лящем, а скибку сірого, буханцем, коропського хліба покладіть біля правої руки, а в руку – ложку...
Стоп!
Ось тепер на двадцять хвилин забудьмо про умовності етикету, в ліву руку берімо золотистий лящевий бік, в праву – скибку хліба, і з живота, отам, де світиться на сонці майже прозора від жиру риб'яча плоть – кусь! Відчули смак справжньої деснянської риби? Отож-бо! Тепер – хліба, і взявши ложку, – одразу холодцю. Ну? Як вам поєднання? Смакуйте, смакуйте. Ложкою трішки самого кваску з тарілки... І ще рибки... І ложку холодцю. Хлібця.
Пішов процес! І сьорбайте, сьорбайте! Не соромтесь, тут всі свої, а головне, лише так ви зможете пізнати всі тонкощі, всі нюанси, всі аромати, всі смаки і післясмаки цієї страви.
Можливо, попервах вам цей процес здаватиметься занадто громіздким, та це лише доти, доки ви не навчитесь шиденько вправлятися з рибою. Погляньте лише, як спритно приймаюча сторона шматок за шматком поїдає ляща з холодцем вприкуску, не забуваючи при цьому і про хліб, ще й веде невимушену бесіду та якимось незрозумілим чином встигає завбачливо витягати риб'ячі кістки.
Не поспішайте у своєму бажанні не відстати від коропців. Все одно не вдасться, а от риб'яча кістка у вашому горлі може опинитися запросто. Цю страву все одно швидко не їдять, а якщо врахувати, що постійно то риби не вистачає, аби свій холодець доїсти і доводиться брати ще один шматок, то холодцю, аби рибу доїсти і тоді холодець підливається, то, ясна річ, що процес поїдання добряче розтягується в часі.
– Хух! – нарешті ваша тарілка пуста. А це що несуть? Котлети!
– Це оті ваші смачнющі котлети? З локшиною?! Домашня?!!
– Їжте, їжте, не соромтесь.
– Ой, та я вже не можу...
– Ну, тоді за любов!! – піднімає чарку господар.
Хіба ж можна відмовитись випити за любов?
– За любов!
Знайшлось-таки місце для котлети. І ще для одної...
– А ось налиснички з сиром. До чаю. Не бійтесь Ви! Чайок гарячий – розсуропить...
Ото так у нас з гостями. Ви ж, головне, не переїдайте. Бо тут вам і "гортанобєсіє" і "чревоугодіє" – спокуса на спокусі і суцільний гріх. А що робити?!
Не соромтесь виявляти своє захоплення. Всеодно ним ви нікого тут не здивуєте. Приїздив колись у гості весь Радянський Союз і в захваті лише губами плямкав: "М-м-м! О-о-о!".
Приїздять нині італійці, німці, англійці, шведи, американці, японці, котрі об'їздили весь світ, і теж тільки й чуєш: "О-о-о!"
Питають у Лео Мацуі:
– Ну, як Вам Київ?
Легенька посмішка торкає губи японця і зневажливий помах рукою промовляє красномовніше будь-яких слів: мовляв, чи ж мало я тих столиць повидав?
– А Короп?
Чоловік піднімає підборіддя догори, обличчя в повазі стає серйозним і одразу ж великий палець правої руки вгору:
– О-о-о-о! Короп – він справжній!
Отож бо!
Вранці ж наступного дня, ледь посіріє, рушайте на Десну. Наполегливо раджу – велосипедом. Через Плавучий міст, мимо Виті, через Лису гору, – прямісінько в Бирин.
Туман над Карпівкою, свіжість нічного ще лугу, вранішня зоря в небі правіше Лисої гори, густий аромат соснового лісу, рясна роса на високій траві, строкаті лугові пташки злітають перед вами із стежки і раптом враз – півколом вигнута широка смуга ріки.
Десна!
На світ благословилось. Первозданна Тиша над землею, лише спів пташок, що кожної миті все наростає і дивним чином лише підкреслює цю Тишу. Жодного неприродного звуку. Непорушна водна гладь і легенькі вранішні випари над нею. На сході, над сосновим коропським лісом зарожевів небокрай, на заході ж – збігають останні сутінки і ви, зачаровані, стоїте між днем і ніччю над нашою рікою, занімівши від подиву. Ось вона, – дійсно зачарована, – Десна!
Щось торкнулось, легеньке, всередині ваших грудей і дивним, незвіданим ніколи раніше чином, озвалась на цей дотик душа, немов вмілий лірник торкнув пальцем одну лиш, найтоншу струну, а вона відгукнулась тихо-тихо, ніжно-ніжно – лише тільки ви її й почули.
Не дивуйтесь, оце він і є – одвічний Дух Десни. Сповна вберіть його своєю душею; вона обов'язково віддячить вам серед сірих одноманітних буднів яскравими теплими спогадами та незабутніми враженнями.
Тим часом ви вже сидите у деснянській гатці і, закинувши під керівництвом свого коропського друга вудку з горошиною на гачку, не зводите очей з поплавця, що неспішно мандрує зі сторони в сторону по мереживній поверхні войка.
Ось торкнув хтось поплавця і коло розійшлося від нього по воді.
– Руку до вудки!
А воно ще і ще...
– Чекайте...
І піш-о-о-в поплавець під воду.
– Н-ну!..
– Р-раз!
А там, внизу, хтось вперся так, що вудка одразу – в дугу і поштовхи – один, другий...
Дух у вас перехопило, серце враз завмерло, а тоді як вжарить у грудях!
Вітаю вас! Ви – в Коропі!
Отакий він – наш Короп. Ровесники його великими містами стали, навіть молодші від нього на мегаполіси, на столиці перетворилися. Рознесло їх на всі боки, ліси та луки навколо себе винищили, землю сховали під асфальтом, ріки, яким завдячувати своїм життям мали б, у бетон закували – "розкошують", невдячні! Вони не змогли інакше і перетворилися на холодні, безжальні, бездушні бетонні нетрі, мертве місце на Землі, де Природі, єдино справжньому осередку Життя, місця вже просто немає...
А Короп зміг! Попри все, за всю свою більш ніж тисячолітню історію, ким був – тим і залишився: сіверським городом, тісно пов'язаним із матір'ю-Природою. Залишився самим собою: із власними традиціями, власними говірками, власною кухнею і власною гідністю, із власним світом, нарешті, – з Десною та Лісом. Він такий один; тут моє коріння, я вийшов із цієї землі, у ній залишилась моя пуповина і, певно, саме тому я на все життя закоханий у його красу.
Отака собі казка про єдине найрідніше, найулюбленіше місце на усій Землі. Вірніше – лише початок казки. Можна було б починати книгу саме з цієї глави, без двох попередніх частин. Але чи зрозумів би ти, Читачу, чому така люба мені Десна, чому вона найпрекрасніша, найпоетичніша ріка у світі і що саме спонукало мене написати те, що прочитаєш ти далі?
Ліс.
Нам, коропцям, є за що любити свій Ліс. По-перше, він сосновий – світлий, чистий і дуже мальовничий. По-друге, ось він, поряд із крайніми хатами – до нього не потрібно на транспорті якось там добиратись – просто взяв, та й пішов до лісу: від центральної площі щонайбільше п'ятнадцять хвилин ходу. По-третє, у ньому є гриби. Звісно, тоді, коли вони ростуть – після дощів, зазвичай. Бо я щось не чув про такі ліси, в котрих гриби ростуть навіть під час посухи.
Моя дружина Галя, сама вона не з Коропа, закохалась у наш ліс із першого погляду. Галя родом з півдня нашої області, де лісів мало і вони інші. Тож до нашого одруження грибами для неї були в основному опеньки. Ростуть вони здебільшого в листяних лісах та ще і в ярах, або в такій гущавині, що доки до них доберешся, то навіть бажання шукати відпадає. А ще опеньки народ страшенно товариський – хто перший місцину з ними в лісі надибав, той на одній галявині всі свої кошики, відра чи що там ще було з дому взято, ними наповнив, – і все, марш до хати чистити! А вони ж, як гудзики – всі однакові: маленькі і один на одного як дві краплі води схожі. Чистять їх чистять, миють їх миють – вже й спати хочеться, очі злипаються, а кінця-краю тим опенькам не видно.
Ну скажіть мені по-чесному: яка в тім краса і де там взятись азарту грибника, отому азарту, котрий навіть серед багатьох чоловіків перемагає часом азарт риболовлі?
А тут наш ліс: чистенький, немов виметений, по ярах лазити не потрібно, ходиш по рівному, пташок слухаєш, суничками, малинкою ласуєш, цілющим повітрям, на живиці та лісових травах настояним, дихаєш та ще й під час такої чарівної прогулянки гриби збираєш: і лисички, і маслючки, і підберезовики, і польські, і білі!
Хто ж не закохається у такий ліс?
Спочатку Галя нічого не бачила у себе під ногами, тож мені довелось її вчити так само, як колись вчила мене мама.
...– Ось тут є гриб, – патичком я креслю на лісовій землі чималеньке коло: – Шукай!
Що то доросла людина! В коло не заступає, ходить по його межі – боїться гриба розчавити, але як не намагається, його не бачить.
– Мабуть ти мене піддурив... Нема тут нічого...
– Добре – я креслю інше, в середині першого і вполовину менше: –Шукай тут!
Вона дивиться, перш за все, в самий центр, вже всі очі видивилась, але я спеціально креслив так, щоб маленький польський опинився біля самого його краю.
– Ну навіщо ти мене обманюєш?!
Боже, ну як дитина, здається, ось-ось заплаче.
– Забудь про все, що ти раніше бачила. Не вір очам своїм. Листочок, шишка, паличка – все може насправді виявитись грибом. Дивися ще.
Опустившись на коліна, Галя нишпорить очима по всипаному колючками моху, вже і руки в хід пішли, – молодець! – аж доки здивовано і радісно не вигукує:
– Знайшла! Він?!
– Він.
– Це білий?
– Ні, польський.
– Красивий! Мені подобається. І такий твердий... Важко у вашому лісі гриби шукати. Мені здавалось, що то не шляпка гриба, а торішня мокра шишка... Я б десять разів поруч пройшла і нічого не помітила. Як ти їх бачиш?
Першого дня нам доводиться кілька разів повторювати цей урок. Я по собі знаю, як воно – подивитись на світ іншими очима. Приходиш у ліс після багаторічної з ним розлуки, думками весь іще десь там, в іншому світі, де нема місця соснам, березам, оцьому мохові – і не бачиш нічого, що нагадувало б тобі гриба, хіба що зустрінеться на твоєму шляху який-небудь чималенький, що прямо-таки з викликом дивиться на тебе: "Невже оце і мимо мене пройдеш, не помітиш?".
І лише коли проженеш із голови недоречні нині думки, уповільниш свій рух, ступати почнеш м'яко, обережно, з п'яти на носок переставляючи ногу, обдивляючись спочатку те місце, куди збираєшся її поставити; коли з недовірою почнеш обмацувати поглядом кожну, здавалось би, давно вже і автоматично визначену твоїм зором дрібничку на встеленій мохом лісовій землі; коли навіть серцебиття твоє уповільниться – лише тоді, і то не одразу, немов другими очима подивишся на світ лісу, котрий почне приймати тебе за свого і поступово відкривати свої таємниці.
Ми йдемо поряд, я за звичкою, нишпорю очима по землі, Галя ж іще не звикла так довго зосереджуватись на чомусь одному, тому бігає очима не лише перед собою, але й розглядається довкола: ну, дійсно ж, дуже вже красиво у нашому лісі – товсті високі сосни ростуть не густо, освітлений сонцем ліс проглядається на добру сотню метрів, мальовничі картини змінюються щохвилини: у новачка, котрому не байдужа краса природи очі просто розбігаються.
Я раптом кладу їй праву руку на плече, вона реагує на це по-своєму – пригортається і, дивлячись мені у вічі, починає воркувати:
– Спасибі тобі, що не поїхав на Десну, а привів мене у ліс.