Навіть у слабкому світлі скіпки видно було, що вони в поганому стані: дубові коники ще послужили б, а от березові поперечниці місцями надто сильно побив шашель, один з клинків, що утримував поперечницю в передньому конику, тріснув, цуга на застрямині взагалі кудись пропала, нити струхли і триб мав полущені зуби... Та все ж кросна цілком можна було полагодити: решта його начиння була на місці, головне ж – бердечко в набивці було на десять пасем і виявилося цілим, хоча й поміж його зубами було повно бруду, але то не було чимось страшним та непоправним. На лаві ж знайшлося ще два, з рідшими зубами – на товщу основу, сукняну, і навіть три човники з бузиновими цівками лежали поряд.
Без кросен родині прожити неможливо, а тим більше, без таких – аж на чотири поножі: можна не просто платно ткати, а ще й кольорове і з вишивкою, і не лише білим по білому, а й на два кольори по кольоровому ж тлу. Вишня як уявила собі, що б вона на таких кроснах могла наткати, якби вони були справними – аж опечалилася.
– Матері моєї, Карислави, кросна... – зітхнув Сивер.
Стояв, замислившись, згадуючи щось далеке, потім труснув головою:
– Не сумуй, – обійняв за плечі Вишню, – дамо їм лад.
Вже коли закінчили оглядати їх, кинувся Сиверові в очі якийсь плаский згорток напівзотлілого платна, що лежав на долівці у самому кутку робітні. Він підняв його з простої цікавості, але варто було руці відчути через старе платно щось тонке й тверде, як серце зрадливо тенькнуло, а потім прискорено забилось. Сивер шарпнув згорток, зотліла тканина легко піддалася його зусиллю і вже за мить в руці мужа Вишня побачила незрозумілу розцяцьковану закарлюку.
"Лук Хозарина!" – здогадка не підманула Сивера. Він якийсь час стояв непорушно, роздивляючись, немов уперше в житті побачив, свою знахідку, але чомусь жодної думки не було в голові, лише щось, схоже на страх: минувшина постала наяву – жахлива у своїх наслідках, непередбачувана нині, хтозна, чому з'явилася вона в його житті саме зараз – не на добро, це точно.
– Що се? – Вишня з цікавістю дивилася на несподівану знахідку.
– Се.., – важко зітхнув Сивер, – отсе той лук, з якого усі біди нашого роду почалися...
Він озирнувся навкруги, шукаючи щось, потім рушив на чоловічу половину, де на стіні ще залишалась висіти одна з отчих сокир, не підійшов – підскочив прямо-таки до неї, ухопив і, приклавши лук до стіни, з розмаху рубонув його, але не зміг з першого ж удару перерубати його кістяну кибить з турового рога і лише після наступного удару лук розлетівся на дві частини. Сивер повісив сокиру на стіну і повернувся до Вишні.
– Може не слід було? Продав би – срібло отримав, – обережно почала жона, зрозумівши, що сталося в сусідній кліті.
– Ні! Там усе зло жило, в тому лукові. Через нього від роду Жаданового лише двоє нас із Величком зосталося. Не згадуй мені більше!
– Добре; тільки не гнівайся на мене за ці дурні слова.
– Не буду. Давай краще кросна розбирати.
...Той злощасний лук не давав Сиверові спокою ще багато літ після того, як він покинув свій рід. Лук Хозарина був надто дивним, аж нітрохи не схожим на ті, що їх робили сіверяни. За словами Жадана, його було легше натягувати, але при цьому він був куди потужніший, аніж сіверянський. Як таке могло бути?! На думку Сивера, саме в цьому й крилася причина, з якої Жадан потрапив у пастку до Хозарина.
Сивер був уже впевненим у своїх силах молодиком, що прагнув будь-що віднайти Хозарина, вишукуючи купця по всіх торговищах, на котрих траплялося йому бути, коли якось на окраїні велелюдного базару в Дарбанді[379] йому на очі трапився лук, схожий на Хозаринів – він був, як рідний брат тому, тільки оздоблення мав не таке пишне. Гість, що його продавав, попросив за лук не мало, не багато – дві сотні диргемів – більше, ніж за троє коней і Сиверову голову тоді вперше відвідала думка, що, можливо, Хозарин Жаданові не надто високу ціну і заломив...
Перський купець, що продавав лук, розклався зі своїм крамом прямо на бруківці. Йому повезло, бо на лук звернув увагу якийсь знатний вершник, що в багато розшитому халаті і зеленій чалмі поважно правив конем, спускаючись вузькою вуличкою від Нарин-Кале[380].
– Гей, шановний, – раптом голосно гукнув сотник до перса, – покажи-но мені свого лука!
Сивер зупинився зацікавлений: що ж далі буде?
– Ось, дивися, мірза[381], – купець, з ясними, мов небо, очима, тримаючи лук в простягнутих руках, вклонився вершнику.
Той спішився, довго розглядав зброю, примірявся до неї, розпитував купця.
– Цей лук, мірза, зроблений самим Дилшедом, великим лучником, з турового рога! Мало хто в Персії здатен краще від нього зробити лук. З поваги до тебе, мірза, я продам його за півціни – лише дві сотні диргемів прошу.
– Я не мірза, я лише сотник еміра[382] Дарбанду, – усміхнувся на купцеві лестощі вершник, – але знаю, що перські луки найкращі під місяцем. Турів повно і в наших горах, та все одно – кожен воїн хотів би мати саме перського лука. Я куплю його, але за півтораста диргемів!
Вони довго торгувалися, аж доки не зійшлися на ста восьмидесяти диргемах і сотник еміра, забравши лука, поїхав далі у своїх справах.
Сивер, що вже міг спілкуватися з чужинцями на суміші різних мов, не втерпів, підійшов до задоволеного купця.
– Скажи, гостю, чим той лук, що ти продав, кращий від інших?
– А ти звідки, молодий чужинцю? – в голосі купця було здивування.
– Я з полуночної сторони, з Русі.
Синьоокий перс кивнув головою:
– Я чув про твою країну, коли був на Ітилі, в буртасів та булгар, – купець замислився, потім додав: – Від вас у Персію везуть дорогі хутра, знаю...
– Перський лук, – помовчавши, вів далі купець, – дуже пружний і стріла з нього вилітає швидше, аніж з будь-якого іншого. Ти в цьому переконаєшся сам, коли купиш його у мене, – на підтвердження своїх слів він витягнув зісподу свого краму ще одного лука і протягнув Сиверові.
Той аж відсахнувся.
– Іди, – образився перс, – я тобі більше нічого не скажу.
– Але чому? – не відступався Сивер: – Чому стріла з нього вилітає швидше?!
– Не скажу! – вперся купець. – Йди геть, бо позву охорону!
Десь через тиждень, коли константинопольський вірмен Месроп, котрому вони з Фрейваром служили, розпродав увесь товар і потрібно було збиратися в зворотний шлях, начальник охорони, аби не платити за харч, відрядив побратимів на лови, давши їм грецькі луки, що завжди були в обозі купця.
Дарбанд стоїть якраз між Дарбандським[383] морем і Табасаранським хребтом Кавказьких гір. Відроги того хребта підходять до самих його окраїн і жителі міста хвалилися гостям, що в горах повно не лише диких кіз, гірських турів та свиней, але й оленів, не кажучи вже про тетер і куріпок, котрі трапляються там чи не на кожному кроці.
Чи їм того дня не дуже везло, чи у них з дарбандцями були різні уявлення про те, що таке "багато звіра", але вони добре намучилися так нічого й не добувши, окрім двох тетеруків. До того ж Сивер втратив аж три стріли: дві згубив, стріляючи по птахах, а третя зламалася від прямого удару в камінь. Коні в гірському лісі були для них, чужинців, більше тягарем, аніж помічниками, лазіння по горах, хоч і некрутих та порослих лісом, незвиклому тоді ще до них Сиверові було в муку, тож ополудні вони вже вимоталися далі нікуди і вирішили перепочити на березі карасу[384].
Напилися холодної води, що аж ломила зуби, перекусили шматком овечого сиру і прилягли відпочити. Сивер лежав, закривши очі, слухав, як гудуть його натомлені ноги і згадував рідний Короп, рівний, мов стіл, сосновий бір та деснянський луг, що дійсно кишів козами та вепрами. Аж раптом його вухо вловило чийсь здавлений болісний вигук, а ще за мить згори почувся тріск... Сивер миттю ухопив лука, наклав стрілу і скочив на ноги – якраз вчасно: вниз по схилу прямо на них мчала олениця, помітила і рвонула вліво, але пізно: промахнутися з відстані в сім чи вісім сажнів Сивер просто не міг – стріла прошила тулуб і звір покотився прямо в карасу; олениця билася в потоці, намагаючись підвестися на слизькому камінні та марно; Фрейвар без поспіху дорізав її ножем і витяг з води.
– Е-е, та її хтось до нас підстрелив, – здивовано гукнув до побратима Фрейвар, – у правій лопатці стріла зламана стримить.
– Мені здалося, що я почув чийсь вигук – там, нагорі. Піду погляну.
– Будь обережним! – кинув навздогін йому свей і заходився лаштувати ремені для здобичі.
Кроків за сто вгору був гребінь, а за ним, трохи нижче, – з-під листя пробивався маленький лісовий струмок. Стоячи за товстим горіхом, Сивер уважно розглядав схил, слухаючи, як жебонить по камінню вода, і раптом помітив, що з-за куща ялівцю нижче великого каменя виглядає чиясь непорушна нога. Він ще трохи постояв, насторожено прислухаючись і придивляючись, але чоловік, що лежав за ялівцем, не подавав жодних ознак життя і тоді Сивер почав обережно спускатися до нього.
Спочатку він у себе під ногами помітив лука, що видався йому знайомим. Не зупиняючись, уже швидше, Сивер рушив далі вниз, за кущ ялівцю. На схилі з закривавленою головою непритомним лежав... той сотник, що тиждень назад на базарі купив у перса лука. У гореки, мало того, що була розбита голова, так ще й ліва нога, переламана посеред гомілки, стриміла кудись убік, а вузькі ногавиці потемніли від крові. Швидше за все, вирішив Сивер, ловець, стріляючи, посковзнувся на мокрому камені... Він роззирнувся наколо. Авжеж, так і є – ось там, вище, з каменя зідрано мокрий мох, а тут ось нога потрапила в розщілину і тоді й пролунав почутий Сивером зойк.