Воза до Великодня матимеш, а сани...
– Та як же мені без саней? – розгубився Сивер, бо навіть уявити собі не міг, що доведеться просити у Рикуша ще й сани.
– Наперед треба думати. І не гузном, а головою, – басовито гудів під вухом Журав.
"Наперед... Тут голова вже пухне від тих думок. Знав би, що мене тут чекає..." – і хотів сказати Сивер, та передумав. Стояв, похиливши голову, мовчав.
Стельмах ще трохи побубонів, та коли Сивер зробив крок, пориваючись піти з двору, сказав:
– Зайди-но до Курила, купця. Минулого літа перебирав я його старі сани: полоз тріснув. А це ось на молодику нові забрав у мене. То може й продасть старі.
– Хай тобі Боги помагають, – вклонився зраділий Сивер і підбадьорений звісткою, подався до Курила.
– Продати можна все, – розважливо мовив Курило, вислухавши Сивера. – Скільки даси?
– Твій товар, ти і кажи.
– Сани в господарстві не зайві, місця в мене досить – нехай стоять: а раптом знадобляться.
"Попався до купця на гачок, – аж скривився про себе Сивер: – обдере, мов липу." Та виду не подав, мовив до Курила повчально:
– В Царгороді купці кажуть: продай усе, що лежить без взвиті[371]. Золото й те, лежачи, худне.
– Куди нам до Царгорода! Ми тут по-простому, – знічев'я махнув рукою Курило і насмішкувато продовжив: – Речеш так, мов сам із золотом прийшов.
Сивер мовчки запустив руку до калити, на яку Курило лише тепер звернув увагу, і дзенькнувши, вийняв звідти та простягнув на долоні золоте кружальце динара.
Брови, що самі собою подалися вгору і вкляклий в Сиверову долоню погляд видали усе, що діялося в купцевій голові: перш за все, подив – звідки це в пришлеця Озарича калита із золотом? Не встиг, виходить, почути купець, що той навіть віно Ізборі за свою жону динарами сплатив.
– Бачу, ти словами не розкидаєшся, – протягнув Курило, – чому б такому і не продати. Виймай ще п'ять отсих – і сани твої. Ох, і добрі ж сани! Отець мій на них...
– Пощо за дурня мене маєш? – тепер уже криво посміхнувся Сивер і теж насмішкувато закінчив: – Нехай стоять, може знадобляться ще.
Розвернувся йти, але від Курила просто так відкараскатися ще не вдавалося нікому. Ухопивши Сивера за рукав, купець заговорив по-іншому:
– Ти чого такий гарячий? Хіба не знаєш, що на торговищі хтось один завжди дурніший? Ума в тебе вивідував. Скільки даси, кажи?
– Два динари.
– П'ять! Або хай стоять!
– Три! Вони ж од мене старіші!
– П'ять! Хіба тепер хтось такі сани зробить?!
– Журав за нові чотири бере! Чотири – і все!
– То йди до нього та й купи, – єхидно порадив Курило. – Зима не за горами, а я що не день – дорожче проситиму. По снігу менше, ніж за сім, не продам.
"Життя з купцями проходив, а торгуватись так і не навчився," – скрипнув зубами Сивер.
– Лад. Нехай буде по-твоєму, – дістав з калити ще чотири золотих і простягнув купцеві. – Тільки притягни їх мені, бо мій гнідий ще в упряжі не був.
– А це вже, як водиться! – зрадів Курило і вони вдарили по руках.
Три дні Сивер плювався, варто було глянути на старі сани, що стояли під повіткою та пригадати торг: розумів, що переплатив удвічі, коли не більше. А четвертого дня у ворота постукали і Бримо зайшовся гавкотом. Коли Величко їх прочинив, до двору увійшов невисокий кремезний людин з вогненно-рудою бородою і знявши шапку, вклонився господарям:
– Хай завжди Дажбожа ласка з вами буде! З господарем говорити хочу.
– Я господар, Сивером батьки нарекли. Що привело тебе до мене?
– А мене Мовчаном. Чув я, Сивере, що віз тобі потрібен...
"І цей на золото, як грак на падло," – з неприязню подумав Сивер і нахмурив брови.
– Дешево віддам, – вловивши Сиверів настрій, поспішив запевнити людин.
Сивер зиркнув скоса, трохи помовчав, потім сказав:
– У ногах правди немає. Ходімо, сядемо, – вказав рукою на призьбу.
Посідали. Помовчали.
– Біда у мене, – почав нарешті Мовчан. – Сина мого, Добришу, княжий тивун у Ратичеві за провину в поруб посадив. Вимагає виру – десять і дві гривні сріблом, інакше зробить Добришу рабом. Двох коней я братові твоєму, Любиму, продав, а це почув, що тобі віз потрібен і сани. То як? Я недорого прошу – хоча б п'ять ногат... Га?
Сивер про себе трохи навіть знітився, що недобре про мерта помислив. Не всі такі, як Курило. Йому стало трохи жаль Мовчана.
– Ти не думай – віз у мене добрий, лише три літа йому. То як?
– Подивитися треба.
– А тута він, за ворітьми.
– Ти ж речеш – коней продав.
– Продав... За чотири лише гривні продав. А коні справні у мене були, – голос у Мовчана зрадницьки затремтів. – У свояка коня взяв, щоб воза тобі показати. Два волики залишились у мене. От без них уже ніяк.
"Бач, припекло..." – співчутливо подумав Сивер; йому сподобався рудий Мовчан.
За воза розплатився Десениним сріблом – Мовчан не взяв золота.
– Однак Седень, тивун той, надурить мене: я скажу один до десять і два, а він загне один до десять і що я проти нього вдію? Нехай буде срібло. Може тобі ще щось треба? Сани? Лодію? І без упряжі ж тобі нікуди.
– Треба упряж. І однодеревка вкрай треба. Та як же ти житимеш без усього цього?
– Бачу, добрий ти чоловік, Сивере, – перший з усіх подумав, як я житиму... Мені б сина з порубу визволити, а то все наживне. Син у мене – ого-го! – орел!
Мовчан замислився, а далі раптом ухопив Сивера обома руками за десницю:
– Дай мені купу[372], Сивере! Шість гривень. Бачу, є вони в тебе! Відроблю. До труда я удатний: на всі руки. Сина мені жаль – так і пропаде в рабстві: на чужину продасть або згноїть його Седень. Один лише син у мене й зостався, онучат від нього четверо. Жаль.., – і так благально заглядав у Сиверові очі, що той не витримав, відвів погляд.
– Я помислю, – тільки й мовив.
Час стрілою летить. Ось-ось Овсень[373] мав заступити місце Цеці. Небо затягли низькі сірі хмари і воно стало схоже на невипране платно, рвучкий вітер шарпав сумні від передчуття холодів дерева, вода в протоці потемніла, виглядала важкою, невесело хлюпала в піщаний берег хвилею, коропським стрижнем попливла жовтувата брудна піна. Задощило, все частіше ранки починалися густими туманами. Лугове птаство заходилося збиватися у великі зграї і табуни – готувалося до відльоту, а гайстрів та стрижів годі вже було й шукати. Дітвора, боячись заходити глибоко в ліс, галасливо носилася по ближніх узліссях, на загад батьків збираючи борові губи, що рясно повилазили після дощів та ще досить теплих туманних ночей.
Птах, хоч і противився спочатку, як міг, та все ж мусив тягти воза. Сивер попотів, доки об'їздив його, але і руки собі одразу ж немов розв'язав: що привезти – не потрібно йти, ховаючи від сорому очі, до Рикуша. І не тому, що вмовляти того треба, а через те, що не звик просити когось: усе життя обходилися з Фрейваром тільки своїм добром. Кому будеш розповідати, виправдовуючись, що кінь у тебе надміру норовливий і донедавна ще не до кінця тобі довіряв, що клопотів стільки – не знаєш, за що хапатися, а час, як стріла, свиснув біля вуха і нема! Добре, що Величко з ними поселився. Не тільки зиждити хлів, стодолу та зернову яму допоміг братанич, але й дрова тепер взявся возити з лісу, рубати й складати.
Мало не щоденні герці їхні самому Сиверові були до вподоби, певно, не менше, ніж Величкові: скучав за топорами, за блиском сталі, тіло прагло звичних рухів – втішався, мов мала дитина, навчаючи братанича, радів про себе, що той ставав спритнішим та витривалішим.
Повірив Мовчанові, дав шість гривень, як той просив. Раніше, коли йому платили, він срібло-золото не цінував, коли просили – давав у борг, не дуже й переймався, якщо взяте з якоїсь причини назад не поверталося, адже голодним не був – харч для охорони завжди клопіт купця, а зайві диргеми[374], динари[375] чи номісми[376] у нього водилися рідко. А тут відчув, що ніхто тобі нічого не заплатить, окрім рядовичів. Хтозна, які трати чекають на них з Вишнею попереду?
Та якось уночі, прокинувшись, згадав отця і все, що сталося з ним перед смертю. Несподівано для самого себе уявив, як це воно синові Мовчана в цю мить – сидіти в сирому холодному порубі, чекаючи: сплатять за тебе родовичі виру чи продасть тивун по весні заїжджому гостеві, що завезе кудись за три моря...
А ще про милосердя Боже згадалося Сиверові, якому його Трифілій повчав. І схотілося чи не вперше в житті зробити щось таке... чого раніше ніколи не робив... добро людинові тому вчинити, Без зиску. І повірити йому на слово, що віддасть, адже вірить Єзус кожному вірному своєму, коли той обіцяє не грішити.
Щось таке незбагненне, людям невідоме є на світі, бо варто було Сиверові вийти вранці на двір, як Мовчан і заявився: спитав, яке ж буде рішення його про купу.
– Дам, – коротко відповів Сивер і пішов до житла. Дістав з-під одра Десенине срібло, що по задниці йому дісталося – щось із сім гривень різаними та ногатами, відрахував потрібне і, спустившись до Мовчана, мовчки висипав тому в полу цілу пригорщу срібла.
Видно було, що Мовчанові навіть не вірилося в таке щастя – у того навіть очі затуманилися.
– Ходімо ж до вічниці – ряд укладемо! – укотре вже схвильовано промовляв рудий.
– Пусте. Слово дай, що повернеш, чи відробиш – та й по всьому.
Мовчан клявся, закликаючи у свідки і Велеса, і Дажбога, що до Русалій[377] поверне сріблом, або відпрацює, та все ніяк не міг второпати, що ж йому робити далі, аж поки Сивер не нагадав:
– Чого добру годину марнуєш? По сина їдь.
Лише тоді, схаменувшись, Мовчан покинув двір, а Сивер ще довгенько стояв, замислившись, чи не вперше смакуючи дивне відчуття людини, що зробила добро іншій, майже невідомій людині.
Заходилися з Вишнею перевозити Десенині скарби – в отчому житлі ще чимало залишалося пожитків та начиння, а головне – кросна стояли там без діла. Надходила осінь, не за горами була й зима – час, коли жони тчуть платно: то їх рукомесло і їхній заробіток. Тож Вишня з огляду на появу в їхньому господарстві воза і запросилася перевезти кросна до нового двору, бо ті, що Десеня дала їй у придане, були надто розхитані і бердо[378] було вироблене далі нікуди, в одному пасмі навіть не вистачало кількох зубів і доводилося переставляти його на край, а від того платно виходило вужчим, ніж годиться.
Та до кросен потрібно було ще дістатися: вони довгенько перебирали, перекладали назбирану Десенею утвар, щоб дістатися кросен та, розібравши, витягти їх на світ Божий.