і, видно, злякався людської безодні: раптово перед ним розверзлося жінчине пекло. І він відступив.
Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузові студебекера, машина рушила — і тільки чорний дим, як сум, осідав на столочений сніг. Софія бігла за вантажівкою, ловила, здається, в пригорщі той чорний дим, поки не впала... і гребла сніг під собою, і проклинала страшно світ, і вирегочувалася з себе, з Горопах, із цілої України, і ніхто, навіть сам опер Ступа не зважився затулити їй оскаленого й запіненого рота.
Зрушилася жінка з розуму.
Може, тому її відразу й не вислали до Макарових телят, як це практикували з "бандитськими" родинами, з такими, як казав товариш Ступа, не мендальничали, на фіру — й гайда до білих ведмедів.
Згодом, правда, Софія притихла, душа її, певно, зсохлася, як квасолина; весною щось там жінка скородила, щось там садила на городі, на межах і в ровах випасала дві кози і тільки зрідка пригадувала задавнений обов'язок, приходила до сільради, до того ж таки Ступи просити, щоб повернули тіла її синів.
Так було і тієї суботи на сцені в читальні. Ступин крик на Софію не діяв, вона стриміла перед ним мовчки, очікувально. Опер, здавалося, ось-ось вдарить її, зіштовхне зі сцени...
І я таки зважився; я таки переміг самого себе; я мусив це зробити, адже я сам обрав роль народного апостола, яку сповняв ціле життя. І хай собі Ступа біснується, а я, неначе молодий, вибіг на сцену, обняв Софію за плечі.
— Підемо, Софіє, звідси, — попросив її.
Ступа брудно матюкнувся.
8
Котрогось надвечір'я Софія Корчувата придибала до мене додому. На вулиці сіяло мжичкою, в голому садку поміж деревами, як поміж сиротами, бавився в лапанки осінній вітер, у відчинені двері веранди струменів терпкий дух опалого листя. Душа просочувалася, як губка, вологістю і студінню. А вона, Старша Сестра, стояла на порозі веранди боса, в одній лише кабатині. Осіння мжичка, холод її не брали, жінка стояла прямо, трохи навіть гордовито, начебто наперед хотіла мені показати, що особливо й не потребує мого співчуття. Сухе чорняве обличчя було загострене, очі зблискували пекучо, а зморщені спечені губи стягнулися в тоненьку нитку; вона вся була напружена, як лук, і, здається, кожної митті була готова оборонятися, пустити у ворога стрілу. Я відчув її напругу і її неприязнь, навіть ворожість, мені було не по собі від її приходу, нас нічого не в'язало, я не був перед нею винним, тому мав намір попервах спитати, чому це ви, Софіє, заблукали до моєї хати із огніваним серцем, одначе не вимовив ні слова, просто не встиг нічого сказати, бо вона поклала палець на губи й показала очима на двері, що вели до кімнати.
— Я би вас просила... я би вас дуже просила, щоб ми тут, на веранді побалакали в штири очі, — сказала вона на диво м'яко. — Я буду вас по-давньому кликати "професором", га? — додала вибачливо. — Я боюся... я не хочу, щоб мій прихід побачила ваша пані Ірина. Чула-м, що вона слабує...
— Лежить, як завжди осінню лежить, коли надворі мряка і студінь... мряка і студінь їдять їй легені, — мимоволі поскаржився.
— Я боюся вашої жони... боюся чи соромлюся? — сама до себе говорила Софія. — Йшла сюди й молилася: Господи, одверни від мене її очі. Я нічого не змогла б відповісти, якби пані Ірина мене спитала, як я наважилася переступити цей поріг? Я повинна була б покропити свої ноги свяченою водою.
— Чого б то? — спитав я здивовано і запросив сідати, показуючи їй на плетене з лози крісло. Сам сів навпроти, відчуваючи, що набираюся цікавості й що між нами засновується неприязнь. — До нас багато різних людей приходить... ціле село. Двері відчинені вдень і вночі. — Я сказав це не для красного слівця, це було правда: перед Горопахами мої двері ніколи не були зачиненими. У нас нічого не замикалося, ми не боялися ні саморобних і примітивних злодіїв, ні облавників "червоної мітли", ні хлопців з лісу; окрім книжок і життя, ми нічого не мали... так, окрім життя, книжок і честі. Ми почувалися у безпеці, нас оберігало ціле село, живі й мертві, кілька поколінь моїх учнів, і я мав щиру втіху з цієї оборони, був гордий нею... і може, надто гордий.
— Бо мої сини і ваш Роман, пане професоре, були собі ворогами, — відповіла навпростець Софія. — Ви забули? Вони так взаємно себе ненавиділи: ваш Зеник за червону Україну, а мої хлопці за Україну — синьо-жовту. Пам'ятаєте, як, бувало, перед війною в читальні один одному доказували, аж пара ішла, аж кулаки один одному показували? А по війні, якби здибалися, то свою суперечку, певно, розстріляли б автоматами. Так колись мені сказала ваша пані Ірця.
Вона говорила правду; я уявляв її дебелих, присадкуватих хлопців, упертих, сильних і... і мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав тонкі, мовби для скрипки чи для фортепіано призначені пальці. Цікаво... цікаво й страшно, хто перший ударив би з автомата, коли б зустрілися на одній стежці. Роман чи Корчуваті?
— Пощо марно згадувати минуле, — відбивався я від спогадів... відбивався, а душу безперестанно дірявили автоматні черги. — Лежать у землі й ваші хлопці, і мій син. Мого Романа спалили у концтаборі коло Любліна, а попіл розвіяли.
— Він за совіцьку власть згинув, за оце пекло, що маємо тут. А мої — за Україну, — сказала Софія жорстоко і прямо. — Ваш Зеник із такими, як Ступа... — Вона іще мала намір щось додати, щось сказати люте, образливе. Я вхопив благальне її за руку.
— Не треба, — попросив. — Мій син теж снив Україною. — Я пригадав Романові вірші, які він мені читав; скільки у його віршах текло, струмилося болю за наші вікопомні кривди; Роман у своїх віршах не кричав про наш біль. Вірші його були тихі, навіть шепітливі, й цей шепіт проймав душу більше, ніж крик.
— Бодай ви, пане професоре, знаєте, скільки є на світі тих Україн, га? — спитала несподівано Корчувата. Це питання, мабуть, тільки тепер, у цю ж мить шибнуло в її зболеній голові; встромила в мене очі, як два розпечені шворні, й очікувала відповіді. — Слухайте, скільки є на світі Україн, котра із них свята, правдива, а котра — фальшива? Чому наші хлопці... ті, що в лісі, й ті, що зі Ступою, взаємно себе поборюють... за які України вони лягають в могили?
За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут і там поприліплювалося, як тонкі прозорі долоньки, виноградне листя, дотлівало сонце; призахідне проміння підпалило село, мою веранду, і виноградне листя, що було схоже на розпростерті людські долоні, кер-вавилося червоним.
— Як це просто, Софіє, — сказав я і посміхнувся своїй простій і ясній думці. — Україна на світі тільки одна. Тільки оця, що за вікном... тільки та, якою живемо і дихаємо і в яку ляжемо спати. — Я розхвилювався і в мене заболіло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цій жінці, переконувати; я відразу відчув, що мої слова її не переконали, не зворушили навіть, вона жила Україною своїх синів, нею перейнялася, і її, Україну, розуміла; сини її навчили таку Україну любити.
— Одні красні слова, пане професоре, — нахмурилася Софія. — Я не сподівалася від вас... Україна за вікном, пане професоре, уярмлена більшовиком... нема, отже, України, є потолочена, спалена земля. Хіба не бачите, що робиться?
— Кожний розуміє Україну по-своєму, — навіщось я сперечався. — Мій Роман, наприклад, бачив образ України... України для всіх.
— Хочете сказати, пане професоре, що мої сини воювали, гнили у схронах, проливали кровцю, тільки жадаючи України для себе... кожний для себе... кожний пайкував її на п'ять чи на десять моргів грунту... кожний хотів за України стати війтом, міністром чи й президентом? Так? — Зрештою, вона не чекала моєї відповіді, вона її просто не потрі-бувала; вона засміялася сама до себе, але сміх її був смутний. — Я ніколи не чула, щоб мої хлопці поміж собою говорили про якісь посади чи про вигоди. Що ні, то ні. — Вона дивилася перед собою просто, мовби відчинилися перед нею двері, за якими розстелилася далечінь... і у цій далечіні вона побачила своїх синів. — Україна була для них світлом... а вони, мої соколи, були мотелями, які летіли на це світло, на цей вогонь, щоб згоріти дотла. І знаєте: цікаво мені, чи ви інколи думаєте про моїх синів, про їх смерті? — повернула до мене голову. — Чи, може... чи, може, ви на боці свого сина... ні, ви не можете бути на боці свого сина, хоч ви його любили. Роман і Ступа в одному іконостасі. Якби ваш Роман воскрес... якби він побачив, що Ступа виробляє у наших Горопахах. Тисячі й тисячі Ступ на нашій землі. Роман від них би відвернувся. Він був би з моїми синами.
Ні, я не подумав, що вона має рацію, не впевнений, що мій син пристав би на терор. Я так і сказав їй:
— Не знаю, чи пристав би він на терор, на смерті.
— А що робити, — зітхнула Софія. — Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, підкупом, обіцянками про якусь щасливу червону Україну, і треба... ой треба проти цього воювати. Бо червона Україна — це обкервавлена земля.
Я слухав її і думав, що ніяка вона не божевільна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював їй мозок, але це миналося: сьогодні її очі були чисті, виплакані й вимогливі. Я здогадався: це люди навмисне робили її божевільною, рятуючи від висилки... ціле село було на її боці.
— А знаєте, професоре, — сказала Софія згодом, — чого я прийшла до вас... не прийшла, прецінь, сперечатися з вами, я вас люблю і шаную. Хочу вас попросити, щоб ви поїхали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най мені покажуть, де поховані мої сини. — Сіла на поріг, спустивши ноги на приступці, і здалося, що готова тут сидіти довіку... була готова тут висидіти мою згоду.
Була смішна, бо я без довгої надуми, без виважування і сумнівів сказав, що таки завтра поїду в райцентр й викладу товаришу Пополудню її просьбу... і чом би, зрештою, не попросити, могла й раніше до мене прийти, мені самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь відмовляв, якщо траплялася біда, чи не заступався за людей за Польщі й за німців, а тепер тим більше.
Вона чомусь не повірила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала, що марною обіцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала навіть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софія просто втомилася, вичерпалися усі її фізичні запаси.